Апостол черні - Кобилянська Ольга
Насамперед в Німеччину, Швейцарію, відтак Скандинавію, Англію, може, ще в Москву[73], Київ[74]… "А Францію?.." — спитав батько…
"Мабуть… бо нащо студіюємо фанатично французької й англійської мови?.. Та про те ще пізніше, а сьогодні я такий радий, що знаходжуся вже між вами".
І все наново був се по більшій части брат, що мусів на все відповідати, що оповідав про теперішнє й давніше, про те, що наспівало поки що ідеями, а заносилось на зреалізування ділами. Відень — це європейський лексикон, для котрого треба багато часу, взявши його з культурного боку… а він… скільки було в нього часу, як у військового, по службі бігав по бібліотеках, робив записки, слухав виклади, які йому на будуче мали би, як для професора, придатися, отже "уживати" Відня не було як, бо на те і його мінімальні засоби не позволяли. Та все-таки вдалося йому часами багато дечого великого та поступового бачити й чути й з українською молодіжжю, що там студіювала… пізнаватися.
Декотрі голодували по-геройськи і студіювали, се були деякі селянські сини, котрими можемо гордитися, а знов і з родин інтелігентних, що менше себе контролювали, вони витрачували час на локалях, котрі можна було оминати, бо лиш гроші в них залишали та здоров’я винищували.
Марія, що сиділа коло брата, погладила його, заглядаючи йому збиточно в очі.
"А ти був святенький, Юлику?" — питала.
Його погляд майнув через плечі по ній.
"Абись знала, що був святенький. Був, бо мусів з часом числитися, працювати, Едварда, заєдно… на оці мати, що іноді правдивого батька зраджував і грішми, як половою, сипав".
Так до вечері.
По вечері, котра відбувалася при гарнім настрою, і коли батько збирався піднятися із-за стола, всі присутні заголомшили його просьбою ще хвилину посидіти так, що заким він з того опам’ятався, на один знак прибувшого сина прискочили до нього оба наречені сестер з Юліяном, взяли його на руки і за маленьку хвилину обнесли три рази округ стола, при чім доньки плескали радісно в долоні, а мати то сміялася молодечо, то витирала сльози з розчулення.
По тім різдвянім "тріумфі", як називала це Зоня, попрохала вона всіх до кімнати, де знаходилась ялинка. Ся послідня блистіла вже від світла, пишна з свого срібно-золотого вбрання, такими ж дрібними дзвіночками, збагачена люкром, украшеними серцями, медівниками, позолоченими оріхами, дактелями і преріжними смачними конфетами, як їх звичайно бачимо на ялинках, а поверх всего того — ілюзія і іней… з-поза котрого визирали найбільші цукрові широкі рум’яні личка, усміхнені і плачучі, що викликували своїм видом усмішку.
Хто глядів на ялинку, глядів і на молоду Оксану. Вона була наймолодша в крузі, все звертало увагу на ню, жартуючи з неї на тему розвішених ласощів, цукрових круглих лиць іполюкрованих барвно сердець і інших медівників і паперових, освітлених бальоників. Вона була щаслива, що брат був дома, і чому б їй не бути безжурною?
Відтак розділювано дарунки. Кожде одержало щось, почавши від батька, що сидів в шкірянім фотелю, по бабуні, і усміхався добродушно — аж до наймолодшого. Батькові припала гаптована оксамитна шапочка до робітні; матері — практичний дарунок, бо широкий господарський фартух, яким вона врадувалася і по-молодечому на його вид розсміялася, цілуючи за нього Марію в личко, вгадавши, що то її видумка. Зоні передав її наречений маленьке етуі, в котрім знаходився золотий годинник і… Марія дістала від Зарка, в гарній оправі, Новий і Старий Завіт, "з котрого будемо щовечора по денній праці одну главу перечитувати", а Оксана — поезії Шевченка та Федьковича[75] і "все до посліднього на Ялинці…", на що Оксана відразу обома ногами, мов кавка, підскочила.
Коли роздаровування минулося, звернулася мати до сина і сказала: "Найкращим дарунком для нас всіх, а для мене зокрема, є твій приїзд, мій хлопче. Нікому з нас не снилося сьогодні тебе бачити". "Який він там ще хлопець, — упімнув свою жінку господар дому. — Він в мене мужчина відколи покинув середні школи, а надто тепер, де його бачу офіцером. А тепер, — додав, — заберу його на часок до своєї кімнати. Йому належить також дарунок, бо він не смів сьогодні з порожніми руками вийти. Наколи б трохи прибавився… то ви розважайтеся самі межі собою…" З тими словами всунув синову руку в своє рам’я і оба пішли до алькіра за робітнею, який охрестили дівчата між собою святинею, бо там знаходилася батькова спальня, бібліотека і інші його святощі.
"Для Юліяна нема нічого відповідного", — сказала Марія, оглядаючись заклопотано і безпомічно округ себе, коли за батьком і братом зачинилися двері.
"А, може, і є…" — обізвався тут молодий Зарко і в кутиках його уст вздрігнулось збиточно.
"Що, що, що?" — перебігло цікаво з уст до уст і все кинулося до молодого чоловіка з питанням за дарунком для брата. Та сей, всунувши руки в кишені, станув перед ялинкою і почав її так пильно оглядати, неначе на ній появилося нараз щось досі невидиме. "Гарна ростом, — сказав лише, а опісля ще додав: — І ростом, і листям". І більше не міг з нього ніхто нічого видобути.
................................................................
Коли батько Цезаревич увійшов з сином до своєї кімнати, указав йому місце: "Ти сідай, а я добуду то, що ховав для тебе від хвилі, як тебе уклали мені на руки з словом "син"". З тими словами він видобув ключик з грудної кишені, отворив одну шуфляду свого старого бюрка, вибрав відти, з маленької, оксамитом обвитої скриньочки, один перстень, котрий лежав між золотом, якимось ланцюжком і хрестом-відзнакою… для військових і передав його Юліянові.
"Отеє дарунок тобі, сину, в сьогоднішній вечер, в котрий справив ти мені таку радість твоїм приїздом".
Сей зачудувався, перебираючи перстень, якого ніхто не бачив у батька… і оглянув його цікаво зі всіх сторін… дякуючи остаточно… кількома теплими словами за нього. "Се чистий правдивий рубін, тату, скризталізована кров… який гарний і цінний! Ви се знаєте, тату!"
"Так, мій сину. Сей перстень одержав мій батько, а твій дід, Юліян Цезаревич від свого полковника в молодім віку, будучи тогді його улюбленим ад’ютантом, а потім і мужом його одинокої дитини — доньки, а твоєї бабки. Держи його в чести і носи в чести, — додав поважно, майже строго. — Будь сильний і відпорний проти всяких спокушень, звідки б вони і не грозили тобі. Мій батько був таким до хвилі доки — доки не стягнули йому цю дорогоцінну пам’ятку з пальця" — тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, ніби застановлюючись на хвилину.
"Кажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо. Не ховайте нічого, а мені би так мило було про нього, його особу, перебіг його служби і все його дотичне дізнатися, — просив, вп’яливши очі, з виразом щирого прохання, в батькове лице. — Я не хлопець вже, як самі сказалисте, а мужчина, як офіцер знаю я також, що значить офіцерська честь і що її треба більше зберігати, чим життя".
Коли батько заховувався все ще мовчаливо, Юліян додав: "Я скажу тепер, що я рад, що був і у війську. Воно причинилося до того, що не буду в своїх осудах одностороннім, якби се міг буть цивільним. Той апарат названий "військовість", чи армія, про котре говорять зчаста-густа як про щось поверховне з погордою, він страшний своєю консеквенцією, повагою, строгістю, дісципліною і тактикою життя і смерти" — і тут він вмовк. "Я вам перебив, тату… простіть. Дід був військовим, а що я саме ношу ще на собі отеє-то… — при тім указав на уніформу на собі… — То мимоволі насунулись мені висказані думки на уста. Оповіжте мені дещо про мого діда, про котрого приходилось мені зачувати, що цікавить і подражнює мене. Сей гарний перстень з камнем барви крови буде в мене в помешканню і свого рода талісманом. Не так, тату?"
"Ні".
Батько, годинникар, підняв голову і заперечив: "Але пожди". Він піднявся з свого місця, витягнув з нижчої шуфляди того свого бюрка якийсь зшиток і сказав: "Отеє я від кількох років списував для тебе, а коли розпочалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав, переживав я сам… дещо розказували гідні і правдосвідомі люди, дещо моя сестра і її муж і, як би воно не було сину, се все є правдою. Багато дечого, що видавалось мені в хлоп’ячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і уложив тобі так як слід розуміти. Прочитай і йди дальше, як ішли твій дід й батько. Читай хоть сьогодні, хоч завтра. Коли хочеш. Перстень і отся рукопись належуть до себе. За годину-дві прочитаєш. Я писав без огляду на яку-небудь "стилістику", а писав просто, як знав і відчував я, годинникар".
Юліян, вчудований несподіваним батьковим ваявленням, переглянув рукопись. Батькове письмо було чітке, а зацікавлений до живого, він, не надумуючися довго, усів близько стола, присунув лампу, щоб бачив ліпше, і почав читати:
"Я лиш одну сцену маю в пам’яти, що врилася мені на ціле життя в душу, а то сцену з моєю бабунею… — так почав батько-годинникар свої записки… — що бачив її в діточім віку, бо мені тоді було не більш як десять-одинадцять років, кажу мою бабуню, бо своєї матері я цілком не знав. Моє уродження поплатила вона своїм молодим життям. Та моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре пам’ятаєш, бо хоронила тебе не один раз перед моєю строгістю, і котра вийшла в дуже молодім віку за старшого військового, а то за полковника, під котрим служив мій батько, заміж, привезла нас обох, т. є. мою одиноку, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав в мешканню одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядника гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у властителів братів фон Ґанинґаймів, про котрих господарку і життя ти дещо чував, а з часом, оскільки це нас українців може обходити, і більше зачуєш.
Отеє повторяю.
Ми прибули на похорон нашого батька, щ о в і д і б р а в с о б і ж и т т я в л а с н о ю р у к о ю внаслідок нещасливої гри в карти, в палаті вищеназваних братів фон Ґанинґаймів.
Бабуню покликали телеграфічно, а вона, забезпечившися більшою сумою грошей, забрала нас обох і ми поїхали.
Як, що? спитаєш, мій сину?
Тут було писання перерване, неначеб годинникар поглянув розпаленим грізним оком на читача.
Як знаєш, бранка відбувається щороку.
Щороку їздила комісія асентирункова в свій час на означені місця.
