Апостол черні - Кобилянська Ольга

Широкий, зелений, бо від лісу, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люде, майже бездонними або знов із плоскими, що й не варт вступати в него. Вночі виблискує його тафля сріблом, а вдень відбиває небесний дзвін. То синій, то понурий він, який би собі там і не був. В зливах виступає з берегів і убирає їх в шум. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся й добре вглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати".

Сестри розсміялися.

"А Ева?"

"Як Ева. Між вами всіма дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кождої інше пір’я. Вона весела й сумна, амбітна й експанзивна… що більше казати? Я розповів вам про став і більше нема що до розказання… Ага! Їмость добра ґаздиня, жвава, оборотна, керує челяддю й прочими своїми сільськими знайомими, мов отаман, і поглядами й короткими наказами, при тім гостинна й ввічлива".

"Ева має іншу будучність перед собою, як ми, Оксано", — сказала Зоня.

"Вона, як одиначка, має можливість набрати науки, стати, кажім, лікаркою, зайняти місце в суспільности й бути важним чинником. Коли ж вийде заміж, буде безперечно й іншою приятелькою свого мужа, як ми… й своїх дітей, може, ліпше виховає".

"Ого!" — кликнула Марія.

"Так я гадаю, — відбила Зоня. — Ми лиш робітниці, бджоли, без призначення на вищі функції, як те, укладати перші, навіть примітивні підвалини до дальшого розвою суспільства… не говорю вже про збудування держави. До того, найдуться в будучині інші особистости, як ми".

Марія знов потрясла заперечуюче головою.

"Вір мені, сестро, — настоювала старша сестра на своїм. — Ми з нашим простим скромним вихованням, що одержують лиш лад на світі, себто в родинах, що творим, оскільки нам то виховання в нашій сфері позволяє, гармонію, згоду, чистоту, здоров’я, слідимо за розвоєм дитини, надаємо керунок його характеру, учимо, ми роз’яснюємо примітивне добро й зло… ми, як казала я тобі, бджоли, що працюють навіть іноді без вищої свідости, як автомати. Ми також маємо свою доцінність". Марія, що хотіла щось живо докинути, здержалася, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася.

"Їй, ви також говорите про щось, над чим вже давно трава поросла. Це все тепер вже само собою розуміється".

"Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, — сказала Зоня. — Тепер виринають інші типи, що інше находить на витовчену, примітивними робітницями, дорогу, появляються жінки, що боряться горячо й розумно за самостійність, таки дійсно з вищою фаховою освітою, і ми, бодай я далека від того ганити таке стремління… противно, радуюся… особливо, коли виростають і з нашого українського суспільства".

Оксана отворила широко очі…

Надходять "Еви" й інші, їм подібні. А ми вже своє зробимо.

"Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen…"[68] — сказала Марія гірко.

"Нічого не вдієш проти того, Марійо. Будучність дійсно належить "Евам" і це все йде природним темпом і розвоєм".

Юліян підняв бистро голову, глянув з розпаленим поглядом на поважну сестру, але не сказав нічого.

"Чи ти віщуєш щось, Зоню?" — спитала Оксана.

"Ні, Оксано. Але такі, як Ева, й подібні, — я підкреслюю се слово, — навчать нас колись чого іншого. Злого чи доброго — покаже будучність. Може, дадуть і інший оборот дотеперішньому хатньому механізмові й життю, що я там знаю! — відповіла Зоня, усміхаючись любо. — Це я так собі на власну руку філософую. Але тепер вже вас покидаю, бо ще треба зачинити вікна й робітню — обійти всю хату, як це робить щовечора наш батько, а відтак… спати". Зоня встала… й звернулася до дверей. Юліян зірвався й собі на рівні ноги. "Я йду з тобою!" — кликнув.

"А я була б хотіла, щоб ти мені ще деякі пояснення за Покутівку дав".

"Дай йому спокій, Оксано! — перебила сміючись Марія, — ходім справді спати. Про Еву, може, почуємо ще в житті, тепер вона не така цікава".

"А мені дуже цікава, бо я б хотіла лише знати, чи вона займається також хатньою працею, як ми і другі, такі як ми. Чи вміє, приміром, так гарно тісто замісити, як я… про вас вже не кажу… чи розуміє, як до білля братися, щоб було біле, як сніг, і… чи знає… голкою…"

"А ти дітвак, Оксано, дарма що тобі сімнадцятий зачався; її, одиначку, студіюючу… будуть упрягати до звичайних хатніх робіт? Іди, йди, й будучність, як і її заняття в житті, буде відмінне, як наше. Ах, я її вже люблю, Марійо, я її вже обожаю. Чуєш — обожаю?"

Юліян ледве чи дочув послідні слова, він вибіг за старшою сестрою, а Марія, розсміваючись, і собі подалася за братом. Оксана, побачившись нараз сама одна в хаті, зірвалася від стола й погнала за іншими.

Вони опинилися в невеликім, подовгуватім, розтяглім саді й станули, мов по змовці, на одинокій стежці, що ділила сад — на овочевий і яриновий, — ся була рівна і біла від ясного камінця.

Тут гляділи хвильку на небо. Воно було обсипане зірками… десь саме, як здавалося, над хатою ніби спинився місяць і світив сріблисто.

Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.

"Ловіть мене, сестри! — кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду" — й кинувсь бігом стежкою — садом.

Всі сестри погнали за ним. Одна й друга простягали за ним руки й від одної і другої виховзувався він, мов риба, розсипався дзвінкий веселий сміх між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його суртука й, держачи її сильно, дала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола взад і віддихав сильно. Відтак — се сталося вмить — ледве дівчина спам’яталася, вхопив її несподівано в обійми й підніс високо вгору.

"Так роблять з героїнями, котрих обожають, і тими, що відзначаються зірками в житті! Так, — кликнув, — так, поетко моя, що не написала ні одної стрічки" — й опустив звільна, пустотливо сміючися, сестру на землю.

Старші сестри, мов на приказ, помовкли й узяли його під руки.

"Тепер ходім…" — сказала Зоня, піднімаючи палець до уст на знак тихого заховування. Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов вступило між них. Але то не було нічого, лиш сама тиша ночі й темінь, що, здавалося, походила й від дерев і кущів та неначе присувалася все на крок до них, щоб їх собою оповити.

Коли позачиняли все знадвору, входову фіртку від дороги, вікна, двері й вертали через освітлену робітню батька, здержалися тут мимоволі. Крізь вікно закралось пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий вдарив раз. Він, ніби дідик в пантофлях, проходжувався там і сям, а всі інші підняли голови й ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, жаден не мовчав.

"Батько… — сказала нараз Оксана шепотом і помацала брата за рамено. — Тихо, тут батько є".

"То я тут, тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на тій чужині… Батько верне… а я буду сам, цілковито сам".

Він схилився й його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягнула до нього. Відтак безшелесно й німо, неначе справді батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

*

За тиждень він від’їхав. Саме в той день, коли від батька наспіла з курорту відомість, що він почуває себе краще, що має надію, що купелі приведуть його до здоров’я, приїхав по нього й син покутського дідича й оба вдвійці виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Час саме перед Різдвом.

По вулицях невеликої резиденції родинного міста Юліянового, від кількох днів сухого морозного грудня… вставилася зима й покрила все білістю. По ґзимзах камениць, вершках штахет, над вікнами, як і на тонких рамках шиб меншого й більшого покрою, уклався сніг грубим пухом. Куди не поглянеш, все потоне в білости, викликує миле чуття в грудях… і дише свіжістю. Пора полуднева й сніг, що нині від самого ранку не впав ні одною зірочкою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново з сірого неба зсуватися. По головних вулицях ще рух, але в бічніших він слабне. Сьогодні Святий Вечір[69] і хто не покінчив свої орудки, не доробив розпочате діло, спішить їх доповнити, щоб найдалі за годину побачитися вдома та прилагодитися між ріднею до радісного вечора Різдва Христового[70], того великого свята миру, котре чи не на всій християнській землі, в найбіднішій хатині святкуватиметься нині.

Коло високих виставових вікон одного гарного магазину з дитячими іграшками, а близько цього й іншими добірними річами, стоять ще глядачі, по більшости жінки й молодіж обох полів, й приглядаються тому всьому цікаво. Дехто з них входить всередину й закуповує квапно потрібне, хто ж любується лише виставою, особливо дитячими, тими іграшками, що тут в ріжнобарвній кількости пишаються. Вони викликують, хоч би й у грудях дорослого, радість, солодкість і щось, що відчувається лише при виді таких різдвяних виставок.

Деяка бідніша дітвора, що спішить куди в орудках, задержується сьогодні мимоходом також тут. Тут стільки чудових річей, про котрі їм і не снилося! А все облите світлом золотим чи сріблим, чи змішаним враз, бо вони се навіть докладно не розбирають, так осліплює їх пишнота виставлених дорогоцінностей. Кожна ж річ, зокрема, є така чудова, ефектна і приманчива, прив’язує так око й серце, наповняє щастям, що й не замічають, як їх кількох зросло нараз до дрібної громадки.

Вона гуторить і захоплюється. З цвіркотом, мов пташенята, що зворушились чимсь, здоймаються їх голоси й знов втихають, а з тим відвертаються й спішать куди-інде недалеко, заводячи тут те саме, що на попереднім місці…

Так дітвора.

На вид мініатюрних автів, комічних малпок, медведів, паяців, коней, горбатих верблюдів і т. ін., вона не може успокоїтися… й не один малий палець полишає слід на чистім склі, де висять і стоять всі ті чудеса та для неї недостижимі утвори.

Особливо одно… приковує їх. Застановляє, на час при відкриттю того явища, голови до шиби притискати й з здерженим віддихом придивлятися. Це мале погруддя, з білого порцеляну, створеної собаки, що їй на кінчику носа сидить муха й скобоче її, а вона, дивлячись на ню ажзизом, з напруження злоби, що не може її язиком хапнути й розкусити, приводить малу голоту, наколи зрозуміла, о що розходиться, до такого вибуху реготу й веселости, що дехто з дорослих, обминаючих, оглядається за нею й мимоволі й собі усміхаються.

Один молодий офіцер, що опинився перед ними неспостережено, близько такого одного вікна, придивляється й собі виставі.