Гетьман Iван Виговський - Нечуй-Левицький Іван

Гетьман спинився i став на одному мiсцi; його голова неначе захрясла в натовпi смiливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Вiн неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рiдний край.

Почала збиратись в свiтлицю козацька старшина, яка тодi нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надiйшов Богданович-Зарудний, генеральний судець; Тимiш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники Данило Виговський та Нечай; Богдановi зятi й iншi сотники, котрi тодi прибули до Чигирина. Незабаром увiйшов в свiтлицю Юрiй Немирич, а зараз за ним вступив королiвський посланець пан Беньовський.

— Од найяснiшого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, i до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королiвською пропозицiєю. Просимо вас вважливо вислухати пропозицiю i, порадившись вкупi з нами, сказати посланцевi свою одповiдь, — почав говорити гетьман Виговський.

— Чи це, гетьмане, буде рада, чи тiльки порада?-спитав в гетьмана дехто з старшини.

— Нi, це тiльки порада, так... тим часом... Як дiло пiде в нас на лад, тодi ми зберемо й правдиву козацьку раду i оповiстимо цю пропозицiю од короля та польського сенату, — промовив Виговський.

Гетьман став посеред свiтлицi за столом. Кругом стола стала в коло козацька старшина. Пан Беньовський виступив перед колом i почав висловлювати польську пропозицiю в ораторськiй промовi.

— Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо i землю, ще в раю дав велику заповiдь нашому праотцевi Адамовi i нашiй праматерi Євi, а через їх i всiм людям заповiдав любитися i жити в згодi. Усi ми дiти нашого одного праотця, ми всi брати. В раю не було нi католика, нi православного. I в нас колись був рай i на Українi, i в Польщi; жили ми колись в згодi по-братерськи, любилися, мирилися i лиха не знали. Не зазнали ми нiякої сварки, нi бiйки, бо ми побратались, як рiвнi з рiвними, вольнi з вольними.

— Ясновельможний пане, кажеш правду, — обiзвався Павло Тетеря.

— Свята правда! — сказав гетьман.

— Це, певно, було тодi, як єзуїти поробили з наших українських панiв перевертнiв-католикiв, — промовив Сомко насмiшкувато.

— От ви менi й перебили промову, — сказав Беньовський. — Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне пiдвiв нас, пiдбив на сварки на нашу погибель. Вдаривши себе в перси, пiзнаймо свої грiхи i простiмо однi другим нашi обопiльнi провини. Забудьмо про давнi сварки та змагання i знов зiйдемось докупи i будемо жити в згодi, як жив наш праотець Адам в раю з нашою праматiр'ю Євою. Гетьман Богдан недобре дiло вчинив, одiрвавши Україну од Польщi. Забудьмо про Богданове дiло, вимажмо його з карток нашої iсторiї, з козацьких чорних лiтописiв.

— Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш i волом, — обiзвався Цюцюра.

— Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з пропозицiєю од найяснiшого нашого короля прилучити Україну до Польщi. Приставайте до Польщi, як рiвнi до рiвних, вольнi до вольних. I нам без вас погано, i вам без нас недобре; i поляки були виннi, i козаки не без грiхiв та помилок, — говорив далi Беньовський. — Найяснiший наш король, наш правдивий отець, простить i вибачить козакам їх провини, їх помилки, а значнiй старшинi дасть право шляхетства, зрiвняє їх в привiлеях з польською шляхтою.

— А чи не стане часом наша тiнь довша, як станемо шляхтичами? — не втерпiв Носач, щоб не пожартувати.

— Я думаю, що шляхта повинна бути в усякiй державi, повинна бути i в нас, — сказав Юрiй Немирич. — Козацька старшина повинна мати шляхетськi привiлеї, бо вона здобула їх мечем i на дiлi вже їх i має. Я пристаю, i вся православна шляхта охоче пристане зо мною до Польщi, як до держави багато бiльше просвiченої, нiж Москва, держави пiдхожої до укладу життя козацького.

— Пан Немирич говорить правду, — сказав Данило Виговський.

— Отже ж, ви все менi перебиваєте, — почав говорити пан Беньовський. — Я посланий од короля до вас, як та Ноєва голубка до ковчега, i принiс вам, козакам, масличну гiлку миру i згоди з Польщею. Розривайте з Москвою i пiдхиляйтесь знов пiд мiцну руку найяснiшого польського короля, нашого й вашого природженого отця й добродiя.

Декотрi з полковникiв загомонiли, зачувши таку пропозицiю Беньовського. В свiтлицi пiднявся гомiн. Однi не хотiли слухати далi тiєї пропозицiї, другi спиняли їх, щоб вони не перебаранчали говорити далi пановi Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблi з пiхов i почали ними махати.

— Не хочемо цього далi й слухати! Не пристаємо на таку пропозицiю! Не треба нам польського короля! Вiн напустить на Україну польської та католицької споляченої української шляхти, нашле єзуїтiв! Знов будуть повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати українську шляхту!

— Чи не отаку масличну гiлку ви нам принесли, ясновельможний пане? — сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.

— Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський. До Польщi! до Польщi! до з'єднання з Польщею! — крикнув Павло Тетеря.

— Не буде цього нiколи! Нам не треба шляхти! Ми всi тепер тут рiвнi: i шляхтичi, й козаки, й мужики, — говорив Остап Золотаренко.

— Згода! Годi! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потiм скажете свою гадку. Це ж тiльки пропозицiя найяснiшого короля, а до самого дiла ще не близький свiт, ще буде добра промашка, — говорив гетьман, заспокоюючи старшину. — Вкладiть шаблi в пiхви! Ми ображаємо посланця найяснiшого короля. Посланець — особа освячена. Ш-ша!

— Я тiльки принiс вам пропозицiю про згоду! Нехай буде мир мiж нами на землi, як на небi мiж херувимами та серафимами! — заспокоював козакiв Беньовський. — Чи є ж що в свiтi кращого, як мир та згода, коли братерськi народи живуть в згодi, як рiвнi брати? Хіба ж ми не брати i тiлом, i духом? Хiба ж ми не дiти отця небесного? Хiба ж ми не близькi до других? Наш отець, польський король, не понехтує тими, котрi покаються перед ним i пiдхиляться пiд його руку. I ми будемо жити в згодi. Знов буде рай на Українi.

— Ми вже знаємо тепер про твою пропозицiю пане Беньовський, то вже нема чого бiльше й балакати про це, — промовив Сомко. — 3 цього пива не буде дива. Дiло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.

— Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицiєю не мир, а меч, — обiзвався Тимiш Носач. — Король та пани пустять на Україну польських дiдичiв та єзуїтiв, насадять на уряди в Українi своїх урядникiв, знов роздiлять наше суспiльство на ворожi верстви: на щляхту, козакiв, хлопiв, а цей порядок нам непотрiбний, це польський порядок! Ми не згоднi на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цiєї королiвської, польської пропозицiї, то ми доберемо способу проти цього дiла.

Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли i свої шаблi з пiхов i показали Сомковi.

— А ми пристаємо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий спосiб! — гукнув Павло Тетеря.

I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.

— Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'ємо по чарцi горiлки та по кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця, — сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспокоїлась.

— Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже доконечне постановимо умову з'єднання України з Польщею, — шепотiв гетьман Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.

— На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш — зробиш усе i зумiєш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, — шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. — Але знаєш що, ясновель можний ?

— А що? — спитав тихо Виговський.

— Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло з'єднання України з Польщею. На своїх козакiв не дуже покладай надiю, — шепотiв Беньовський.

— Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, — сказав Виговський до Беньовського. — Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит — це наша сторона, бо всi вони не присягли Москвi й досi.

Тиждень гостювали в гетьманшi Виговської її родички та знайомi i тiльки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому мiсцi в Чигиринi та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гостi не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.

— Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрiм Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадницi, окрiм неї, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигиринi, доки звикну до його... Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, — говорила гетьманша на прощаннi до своєї тiтки Якилини. — Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та князiвною Зiнаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.

— Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого прудиуса-козака, — сказала тiтка Якилина i зареготалась.

— Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце моє мене потягло, — обiзвалась Олеся. — А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? — спитала гетьманша, покликавши Маринку.

— Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся.