Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор
Він не міг би сказати, що то був за запах, але він був таким самим, яким тхнуло й від навчителя стрільби.
З нічного дозору не повернувся тільки один з другої чайки. Група, що її послав Микошинський на пошуки, причалила до острова ні з чим.
— Мабуть, вовки загризли, — висловив припущення осавул.
— Ага, було чути виття в степу, — підтвердив один з берегових дозірних.
А під обід у багатолюдному таборі виявили, що кудись зник чайковський другої чайки і його підчайковський з провіанту й набоїв.
— Вони вчора подейкували, що непогано б на вепра піти, — озвався один з тієї ж чайки. — Мовляв, це найкраще місце і час, коли можна вполювати вепра.
— З шаблями на вепра? — зауважив чоловік, що ночував в одному наметі із зверхниками другої чайки. — Он їхні мушкети й пістолі лежать...
— Якби вони пішли на полювання, то по-перше гетьмана попередили б, по-друге взяли б якийсь із човників, а по-третє їх там помітили б дозірні, — сказав осавул.
Зауваження Нетудихати занепокоїло. У колі запала тиша. По хвилі озвався один з тієї ж — другої чайки, що досі уважно спостерігав за осавулом:
— Випарувались вони чи що? Десь же мусять бути.
— То пошукайте, — мовив осавул. — А тільки де?
— Гадаю, на правому березі, — сказав той же чоловік. — хто зі мною, братове?
Зголосилися ще п’ятеро. Збиралися недовго; з намету вийшли озброєні до зубів, з важкими заплічними торбами.
— Нащо стільки всього? — поцікавився осавул.
— На татарську сторону йдемо. А там усе можливе... Чи не хочеш з нами, осавуле? — прискалив око чоловік.
— За другим разом, Буцматий. Якщо доведеться вас шукати...
Тим часом один із шестірки відв’язав човна і погукав щоб ішли. Вже з човна той самий козак подав голос:
— Не доведеться тобі нас шукати, Нетудихато.
Старшина тільки розвів могутніми немов клешні руками. Мовляв, не доведеться, то й не доведеться.
ПОДОРОЖ ДО АКЕРМАНА
Вітер хоч і надимав вітрила, але судно капітана Ягджи-огли через великий вантаж ледве встигало за військовою галерою. Псувалася погода; на гребенях хвиль з’явились "баранці". Капітан, завваживши те, занепокоївся.
— Хоч би не заштормило... Ти казав, достойний, — звернувся він до Потурнака, — що хадж здійснив. Попрохав би в Аллаха...
— Та ж капудан ти, а не я. Всевишній до тебе швидше прислухається ніж до мене.
Ягджи-огли провів долонями по обличчю.
— О, Аллах, пробач дитяті своєму нерозумному за його гріхи. Ну, бавився я в портах Італії напоями, що розум тьмарять, бавився... Ібліс поплутав! Ну, не віддав я торік сорокової частини своїх прибутків бідакам і знедоленим...
— Попроси пробачення в Аллаха за спробу здирництва, — зауважив Потурнак.
— Пробач мені, Вседержителю, що я хотів був стягнути з чесного мусульманина велику плату...
Тим часом військовий корабель, який ледь-ледь угадувався на обрії, став збільшуватись. З усього, там вирішили дати відпочинок веслярам. Та коли трищогловий когг з провіантом наблизився, то з нього побачини неподалік невелике судно. Вітер йому шарпав вітрила, а на палубі й біля стерна нікого не було видно. Петро одразу впізнав сандал, пасажирами якого вони мало не стали. До нього наближалася шлюпка з галери.
— Що б воно означало? — подав голос Потурнак.
— Схоже, що на тому судні пірати побували, — відказав капітан. — Людей або повбивали, або ж полонили щоб продати. Он, яничари до нього пливуть — з’ясують.
Петро простягнув руки до неба. Своє звернення до Аллаха він пересипав сурами з Корану, висловами перших каліфів і праведників ісламу. Ягджи-огли здавалося, що довкіл цього чоловіка заіскрився ореол щирості і доброти.
— Справді, шкода людей, — озвався капітан, — Ти, достойний, прямо як імам.
— На місці тих нещасних і ми могли б опинитись, — відказав Потурнак.
Сандал обчистили, але не пошкодили. На ньому не виявили також жодного трупа. Скоро команда, зібрана з яничарів і матросів, повела це судно курсом на Акерман.
Двері каюти залишалися незамкненими, та виходити вдень дівчатам не дозволялось. Виводили їх у сутінки, але перед тим господар власноручно поправляв паранжу, доскіпливо видивлявся аби не було видно жодного клаптика тіла. За ними, немов тіль, слідував раб. Він хоч і змінив плащ бедуїна на теплий халат, але обличчя, як і раніше, ховав під шматком тканини, що звисала збоку від чалми. Під вечір матросів на палубі було мало, та й ті при наближенні жінок відводили очі.
— Дивний світ у них, — озвалась Наталка. — то тебе ладні згвалтувати на очах у всіх, а то бояться навіть глянути у твій бік.
— Дивний, — мовила Меланія. — Десь я чула, що найлегший спосіб укоротити собі життя — це втопитись.
— Облиш про це й думати. З нас не знущаються, а наш аравієць виявився напрочуд дбайливою людиною.
— Дбайливою? Він просто добрий господар. Ми його власність.
— Та ні ж-бо. Я серцем чую. І поводиться по-християнському. Уже тиждень пливемо. Ночі довгі... А він жодного разу...
— Якщо він мене торкнеться — я втоплюся.
— Гадаю, сестро, що першою, кого він торкнеться, буду я.
— З чого ти взяла?
— Не знаю. Але мені так здається.
Меланія якийсь час мовчала, а тоді зауважила:
— З усього, ти життя собі після цього не вкоротиш.
— Авжеж ні. Він шляхетний чоловік, хоч і молодості не першої.
— Слухай, а, може, він везе нас на перепродаж? Тоді все зрозуміло, — висловила припущення Меланія.
— Можливо... А, може, додому до себе, де візьме з нами шлюб за законами шаріату. Тільки не збагну, чому з аравійців вони обернулися на турків? У плащах бедуїнів поводилися між собою як рівні, а в турецькому вбранні один став паном, а другий — ніби його рабом. У них якась таємниця.
Від хвиль, що розбивалися об борт, часом долітали холодні солоні бризки. Над головами натужно завивав вітер, який, упрягшись у вітрила, тягнув корабель на північ.
— Темно вже й холодно. Ходімо в каюту, — сказала Наталка.
Вони піднялись на надбудову, над дахом якої стриміла фок-щогла з прямокутним вітрилом. Далеко по курсу коггу спалахнув вогник і тієї ж миті почулося гукання вгорі. То прокричав дозорець у корзині на верху грот-щогли. Він, мабуть, повідомляв стерновому, що галера, яку вони в сутінках були загубили, знайшлася.
Раб, котрий супроводжував дівчат і весь час тримався осторонь, перший поспішив до дверей. Відчинивши, він пропустив уперед Наталку, але перед Меланією вхід заступив. Натомість показав на двері поряд. Меланія на мить заціпеніла, тоді подивилася на море, поверхня якого в мороці нагадувала лускате тіло дивовижної чорної істоти, що здригається, і обм’якла.
Вона отямилась в чужій каюті. Над нею стояли двоє; один тримав лампу, другий розстібав їй одяг.
— Опритомніла, — озвався той, що розстібав.
Голос був знайомий, але кому він належав, вона довго не могла згадати. Та нарешті звідкись прийшло пояснення: то був голос чоловіка, котрий купив її на невільницькому ринку в Стамбулі. З цією думкою волна знову впала в безпам’ятство, з якого її вивів запах горілої оливкової олії, що нею заправляють лампу; вона прямо задихалася від того чаду.
— Погані справи, брате. Вона важко дихає, — знову долинув знайомий голос.
Другий чоловік мовчав. Кволе полум’я лампи в його руці тремтіло й кіптявіло. Меланії здалося, що лампу тримав її Сава, а тільки чомусь на голові в нього була чалма.
— Прочини двері і дивись за палубою, — озвався той самий чоловік. — Постривай. Сперше лампу задмухай.
Разом з холодним вітром, омах якого спізнала Меланія на своєму лиці, до неї прийшло усвідомлення того, що чоловік казав зрозумілі їй слова. "Невже я стала тямити їхню мову?" — подумала вона і знову провалилася в безодню.
Меланія кілька разів випірнала з небуття, та уздрівши тьм’яні профілі, непритомніла, ніби ховалася туди, звідки її неможливо було дістати.
Розтанула ніч. Сонячне світло, що приникало в віконце, хиталося; то качало корабель. Часами долинало квиління чайок. Спочатку все те входило в свідомість звідкись здалеку і поступово. Та нарешті душа її увійшла в тіло і вона побачила Наталку, котра сиділа на софі. Обличчя її було тривожне, але крізь тривогу вгадувалося щось світле.
— Ти налякала нас, — мовила Наталка.
"Нас?.. А кого ще? — подумала Меланія. — А-а... Мабуть, того, котрий виклав за мене чималу суму..."
З палуби чулися команди капітана. Наталка виглянула у віконце.
— Кінець морській подорожі, — сказала вона. — Ми вже в лимані, а на обрії видно Акерман.
— А що від того зміниться?
— Багато чого. Як ти — зможеш рухатись?
Меланія спробувала зіп’ятись на ноги; вони тремтіли. В голові паморочилось.
— Кепсько... Ти як з хреста знята. Зберися з силами, сестро! — заблагала вона.
— Мені там було краще, — мовила Меланія.
— Де там?
— У темряві.
— Не буде вже темряви.
— Буде. Вона в кожному. Про неї тільки треба знати.
У двері постукали. Зайшов господар з полумиском, накритим коржем. Запахло м’ясною юшкою, перцем і ще якимись спеціями. Він поставив сніданок на низенький столик, де лежали ложки, показав на мигах щоб їли і вийшов.
Дві речі помітила Меланія: погляд турка виказував співчуття і тривогу; то був не погляд господаря живого товару, а щось зовсім інше; і радість на обличчі Наталки, коли чоловік зайшов. Їй здалося навіть, що між її подругою і ним була якась змова... Смутні здогади зароджувалися в свідомості, але важкий "туман" недавнього забуття не давав їм розвинутись. Пояснення стояло ось-ось, поряд, але не годне було переступити межі...
Когг заякорили на виду Акерманської фортеці, стіни якої виростали на вапняковому пагорбі над лиманом. В бійницях круглих веж і на самих стінах вгадувалися рухомі постаті людей і жерла гармат, націлених на гавань. А під стінами, на мілководді, були прив’язані невеликі баркаси й човни. Деякі вже пливли до суден, що прибули.
— Велетенська, неприступна фортеця! — захоплено вигукнув Потурнак. — Майже як Румелі !
— Велетенська, — погодився Ягджи-огли, — але не така вже й неприступна. Торік у ній побували козаки.
— Мало віриться, — сказав Потурнак.
— Мало. А таке сталося... Кажуть, гяурів було півтори тисячі на сорока п’яти їхніх суднах. Вони з’явились, як і ми, з боку моря, пішли на приступ і до вечора оволоділи фортецею. Правда, довго там не затримались — підійшло-бо наше військо з суходолу...* Але всі гарнізонні припаси, арсенал, рабів, котрі працювали в обслузі, та й усе, що мало цінність, вивезли.
— Звідки тобі про це відомо, достойний?
— Аллах на тому нещасті дав мені трохи заробити.
