Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Потурнак ступив їй назустріч, і вони обнялися; туркеня враз обм’якла в його обіймах...

У садибі неподалік пролунав розпачливий крик, і Петро схопив Саву за руку і втягнув у двір. Тоді замкнув ворота. Тим часом туркеня щось швидко казала, а з незворушного обличчя Потурнака неначе було знято маску, і Сава завважив на ньому всі відтінки людських почуттів: тривоги, душевного болю, любові.

Під довгим навісом стояло кілька верблюдів, мулів і віслюків, пахло тваринами. З протилежного боку на подвір’я дивилися вікнами три будинки; з одного, що стояв осторонь, визирали злякані молоді жінки — то виглядав сам багатоокий, багатолиций жах.

— Петре, запитай про Меланію, — озвався Сава.

Потурнак почав щось казати, киваючи на товариша. В очах туркені затеплилося співчуття, але на Саву вона, як і доти, не дивилась.

— Мешкали в нас дві невільниці, — сказала жінка українською, чим вразила Саву. — Впродовж кількох місяців. Одну звали Меланією, другу — Наталкою. Меланія років вісімнадцять має, Наталка старша. Учора вранці господар повіз їх морем до Істанбула на базар.

— Може, то, братику, й не твоя була... — озвався співчутливо Потурнак. — Ти міг би назвати хоч якусь прикмету?

— Міг би, але нехай спершу скаже ця жінка.

— О-о, я знаю, — мовила туркеня. — Я-бо купала її, виряджаючи в дорогу... В неї є дві родимки: одна на стегні, друга під мочкою вуха.

— Під мочкою лівого вуха! — вигукнув Сава. — Це вона!

— Так, — ствердила жінка.

— Аллах превеликий! — зойкнув управитель маєтку і рідний брат Насиф-баші.

Він заплющив очі, сподіваючись, що все те зникне, коли знову їх відкриє. Та постріли і брязкіт зброї, що долинали ззовні, змусили його сприйняти дійсність. Він заходився гарячково набивати пістоля, з жахом спостерігаючи з вікна другого поверху, як конають у муках поранені яничари і бігають по подвір’ю схарапуджені огирі. Решта вцілілих дітей султана гнали учвал коней від палацу. А чимала група гяурів вдерлася до гарему.

— О, Аллах, їм числа немає! Горе нам! — простогнав управитель.

Він прицілився в гурт козаків, котрі виносили з двору своїх поранених і вбитих, але вистрелити не встиг. Хтось підніс до його потилиці теплий предмет, від якого пахло порохом. Він почув чужу мову. І хоч слів не розумів, але пістоля поклав на підвіконня. Рука чужинця прибрала його. Управитель повів оком і побачив високого, міцної статури чоловіка в чорному одязі, застебнутому під шию. Розкішно оздоблене вбрання чужинця свідчило, що це не простий гяур. Обличчям він був схожий на пересічного жителя Туреччини, але від нього тхнуло смертю.

— Пощади! — заволав управитель, падаючи на коліна і плутаючись у червоному, прикрашеному золотими басманами халаті.

За спиною того, хто тримав управителя на прицілі, стояли невисокий чоловік і рудий худорляга. Гяурський зверхник щось сказав, і невисокий переклав:

— Де невільники?

— Які невільники? — простогнав управитель

— Всі, які тут, у Сінопі, є, — знову переклав товмач.

— У караван-сараї. Там — підземелля... Пощади!

До кімнати забігло ще кілька гяурів; вони очікувально дивились на зверхника. Той кивнув на полоненого, щось мовив. Управителя зв’язали й повели. Він подумки прощався з розкішними покоями, в яких, бувало, відпочивав сам султан, коли тут зупинявся. Стіни, облицьовані ліванським кедром, і підлога, викладена химерною мармуровою мозаїкою, пам’ятали не одне покоління династії Насиф-башів, котрі одвіку були наближені до престола Великої Порти. Управитель подумки прощався з палацом, життям і проклинав брата, котрий послав його на чолі вцілілих яничарів на неминучу погибель.

На подвір’ї стояло кілька запряжок мулів; гяури складали на них килими, зброю, посуд, сувої полотна і все, що було куплене за великі гроші і звезено з усіх усюд. На вози несли навіть меблі, виготовлені кращими червонодеревниками ісламського світу, які за вишуканістю орнаменту не поступались меблям Сералю. Вперше в житті управитель звернувся подумки до Аллаха не з проханням, а з запитанням: "За що, Господи?!"

Микошинський наказав двом козакам спровадити полоненого в гавань.

— За його життя відповідатимете своїми головами, — застеріг суворо. — Це дорогий птах.

Козацький ватажок якийсь час спостерігав, як ведуть турка і їдуть униз по вулиці вози із здобиччю, чогось очікував. Нарешті на сходах палацу з’явився Нетудихата і з ним троє. Навчитель зі стрільби ніс чималий шкіряний гаман. Він потрусив ним, і там забряжчало.

— На горищі, в димарі, знайшли. Золоті дукати.

— Так ось чого він яничарів прислав... — сказав Микошинський.

Тим часом з палацу виходили козаки; їх там побувало кілька дюжин.

— Пустимо їм півня червоного, пане гетьмане? — озвався один з гурту.

— Ні, — відказав Микошинський.

— Чому? — запитав другий.

Микошинський мить помовчав. В уяві його виник маєток князя Острозького, з вікон якого вихоплюється полум’я.

— Гарний палац. Шкода, — відказав гетьман.

Почувся жіночий крик, і з дверей гарему вискочили дві жінки, а за ними кілька козаків. Одна, чорнява, щось кричала незрозумілою мовою, в якій чулися слова "Петря Потурнак".

Микошинський свиснув. Застигнуті посвистом, козаки зупинились.

— Ходіть-но сюди, дівчата, — поманив гетьман. — Ви знаєте Потурнака?

Чорнява швидко заговорила молдавською, потім турецькою. Товмач переклав:

— Вона каже, що в гаремі побував Потурнак з товаришем і порадив їм бігти в гавань. Вони рабині-наложниці.

— Відведіть їх, хлопці, до човнів, — наказав гетьман. Завваживши розчарування на лицях козаків, додав: — Це невільниці.

— Пане отамане, — озвався один з переслідувачів, — вони — дружини господаря. Там така розкіш!

— Розкіш? — гетьман окинув оцінюючим поглядом жінок. — Вони — також частина тієї розкоші. Наложниці вони... На їхньому місці могла опинитися й твоя сестра чи наречена.

Чималу частину міста Сінопа займав караван-сарай. Кожен купець платив начальникові торжища збір, який ішов на утримання рабів-сміттярів, на спорудження дахів-навісів, що захищали правовірних від пекучого проміння і дощу, а головно — до кишені володаря міста. Рабат був тим джерелом, з якого бив золотий фонтан — невеликий, але безперервний; а струмок, що з нього витікав, попри всі закони природи линув не вниз, а нагору, в палац Насиф-баші, де розгалужувався і частина його текла в султанську скарбницю.

Галас і паніка охопили крите торжище. Купці з бородами, вифарбуваними в червоний, жовтий, зелений кольори, захопивши найцінніше з краму, пробивалися до воріт, лізли на мур, аби тільки хутчіше опинитися за його межами. Прокльони на адресу яничар, котрі не вберегли міста, і благання пощади в Аллаха стрясали повітря. Ті, що опинилися на вулиці, враз збагнувши, звідки загроза, втікали до західної брами.

Козаки на чолі з Микошинським вдерлися в рабат, коли в ньому нікого, крім рабів-сміттярів, вже не залишилося. Лежали гори різноманітного краму, жували жуйку верблюди й мули і — жодного господаря.

Коваль-негр, одягнений у дрантя, сидів у кутку рабату біля горна і з цікавістю спостерігав те, що діялось. Він чи то не вбачав у нападниках загрози для себе, а чи вважав своє життя невільника не вартим того, щоб за нього потерпати, бо байдуже дивився, як пораються запорожці біля дверей, що вели в підземелля. Коваль підійшов з молотом і гахнув ним по замку. Замок відлетів разом з петлями. Січовик у червоних шароварах кинувся до відчинених дверей, і тієї ж миті пролунав жахливий крик. За порогом, куди ступив козак, зяяло провалля.

— Що сталося? — запитав гетьман.

— Стецько Гарбуз упав у яму, батьку, — відказав В’юн.

З підземелля долинав гомін.

Кіптяве полум’я смолоскипа на довгій гирлизі висвітило стіни глибокого підземелля, на дні якого було чимало людей і звідки задушливо тхнуло людськими екскрементами.

Зо дві сотні оброслих щетиною чоловіків, поміж яких були і з довгими вусами й оселедцями, брязкаючи кайданами, обіймали визволителів. Загрюкало. Коваль розбивав кайдани, блимаючи на запорожців дикими очима. Звільнені тут же отримували зброю.

Раптом у ворота караван-сарая влетів загін кінних яничарів. Виблискуючи широкими кривими шаблями, вони погнали огирів поміж рядами, перекидаючи і топчучи добро. Звіряча лють на лицях і білі плащі, що нагадували савани, робили їх схожими на ангелів смерті.

Дружний залп з пістолів, проте, збив їх з плигу. Кілька упало з коней, а решта врізалися в натовп, сіючи смерть. То були не просто воїни, а згустки ненависті.

Козаки шалено відбивались, оточивши кільцем невільників, з яких ще не встигли збити ланцюги. І тут один з розкутих вихопив з горна довгий, розжарений на кінці прут і кинувся до кінних. Запахло горілим м’ясом. Коні, навісніючи від болю, скидали вершників.

Напад було відбито. Кільканадцятеро вцілілих дітей султана погнали жеребців до воріт.

Під час цього бойовиська двоє запорожців і троє невільників наклали головами, а на тілах кількох залишили свої глибокі сліди домахи яничарів.

Першим з рабату виїхав віз, запряжений мулами, з пораненими та забитими, а за ним караван возів, верблюдів і віслюків, нав’ючених здобиччю. Ланцюг з добром розтягнувся від рабату аж до порту.

Півдня пролежало нерухомим Абу-ль-Хасимове тіло. Але не прийняв Аллах душу його; не виконав-бо молодий воїн свого призначення у світі людей. Спочатку Абу-ль-Хасимові лоскотнуло ніздрі якимось знайомим запахом, потім блиснула думка: "Живий". По хвилі він побачив небесну синь, яку бруднила хмара чорного диму. Пересилюючи біль у тілі, він сів. Перед очима розкинувся Сіноп — безлюдний, безгомінний; деякі садиби попеліли після пожежі, але дим здіймався не з міста, а з гавані. Абу-ль-Хасим відсунувся від краю муру і звівся на тремтячі ноги. Свідомість ще не досить сприймала те, що сталося. Та як тільки він побачив, як стрімко віддаляються на північ дві галери в оточенні кількох десятків гяурських суден, на його юнацьку душу обрушилося одразу страхіття всього, що сталося. Хитаючись, він побрів до вежі, що над брамою, і перед очима в нього постала гавань, в якій догорали новозбудовані кораблі разом з верфями. На піску стояли вози, лежали купи добра, що не вмістилося на суднах грабіжників, а поміж усього того бродили безпритульні верблюди, мули, осли... Раптом він уздрів чоловіка з чорним птахом на плечі, котрий босоніж віддалявся по крайці води від Сінопа на схід.