Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки - дикі, грізні - повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.

- Боже мій, що це, Ватсоне?!

- Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.

Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.

- Ватсоне,- мовив баронет,- це вив собака.

Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.

- Що вони кажуть про ці звуки? - спитав він.

- Хто?

- Тутешні люди.

- Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?

- О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?

Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:

- Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.

- Так, це був собака,- сказав він нарешті,- але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.

- Важко сказати, звідки долинало це виття.

- Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?

- Там.

- Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

- Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.

- Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?

- Ні, ні, не вірю.

- І все-таки одна річ - сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша - стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!

Його рука була холодна, наче мармур.

- Нічого, завтра все буде гаразд.

- Ні, цього виття я, напевно, ніколи не забуду. Що ж нам тепер робити?

- Ходімо додому.

- Ні, хай йому біс, якщо вже ловити його, то ловити! Ми полюємо на каторжанина, а пекельний собака, мабуть, на нас. Ходімо! Відступати не можна, хай навіть усі пекельні сили позбігаються на ці болота.

Спотикаючись у темряві, ми поволі рушили далі; обабіч нас малювалися нечіткі контури пагорбів, а попереду й досі блимав жовтавий вогник. Немає нічого примарнішого за світло серед темної ночі; вогник то жеврів аж на самісінькому обрії, то зблискував усього за кілька ярдів од нас. Та нарешті ми роздивилися, звідки било світло, й зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. То була недогоріла свічка, що стояла в щілині між каменями, які захищали її од вітру та од чужих очей; її видно було лише з боку Баскервіль-Холла. Нас затуляла величезна гранітна брила; причаївшись за нею, ми обережно позирнули у бік світла. Дивно було бачити цю самотню свічку посеред болота! Жодної ознаки життя довкола - тільки оцей жовтий язичок полум’я, що виблискував серед каменів.

- Що ж тепер нам робити? - прошепотів сер Генрі.

- Зачекаємо тут. Він, напевно, десь поблизу. Може, зараз побачимо його.

Не встиг я вимовити ці слова, як ми обидва побачили його. Між каменями, в щілині, де горіла свічка, з’явилося люте жовте обличчя - страшне, звіряче, зі слідами лихих пристрастей. Таке брудне обличчя - невмиване, заросле, під кучмою давно не чесаного волосся, цілком могло бути в одного з тих стародавніх дикунів, що селилися на схилах цих пагорбів. Вогник свічки відбивавсь у його маленьких хитрих очицях, що несамовито метушилися,- очах дикого звіра, який зачув у темряві кроки мисливців.

Аж раптом щось, вочевидь, збудило його підозру. Чи то в них із Берімором був якийсь невідомий нам сигнал, чи він просто відчув, що не все гаразд, але я відразу помітив жах на його огидному обличчі. Він першої-ліпшої миті міг загасити свічку й зникнути в мороці. Я побіг уперед, сер Генрі - за мною. Каторжанин скрикнув і жбурнув у нас каменем, що розлетівся на скалки, вдарившись поряд з нами об брилу. Я встиг лише помітити, що то був приземкуватий, плечистий, дужий чоловік; він підхопився на ноги й кинувся навтьоки. На щастя, цієї хвилини з-за хмари визирнув місяць. Ми побігли вгору схилом пагорба, а втікач швидко мчав іншим його схилом, зі спритністю гірського козла перестрибуючи через камені. Влучний постріл з револьвера міг би його поранити, але я взяв зброю лише для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.

Ми з сером Генрі були добрі бігуни, але невдовзі зрозуміли, що нам його не наздогнати. При місячному світлі ми бачили, як він довго ще біг і нарешті обернувся на маленьку цятку, що метушилася між брилами на схилі далекого пагорба. Ми бігли, аж поки знемоглися до краю, і відстань між нами й ним дедалі більшала. Врешті-решт ми зупинилися й посідали на камені, дивлячись услід утікачеві.

І тут раптом сталося найнесподіваніше. Ми вже підвелися з каменів, щоб повертати додому, бо вирішили облишити марну гонитву. Місяць був праворуч від нас; гостра верхівка гранітного стовпа чітко видніла на тлі його сріблястого кола. І на цьому стовпі я раптом побачив людську постать, що стояла нерухомо, наче вирізьблена з дерева. Не думайте, що то було видиво, Холмсе. Можу вас запевнити, що ще ніколи в житті я не бачив нічого так виразно. Як я зміг роздивитися, то була постать високого худорлявого чоловіка. Він стояв, трохи розставивши ноги, згорнувши на грудях руки, схиливши голову, й ніби задумано дивився на царство торфовища й граніту, що розкинулося перед ним. Отаким мав бути справжній дух цих страхітливих боліт. Ні, то був не каторжанин.