Дикі білі коні - Білик Іван

Й коли вранці приходив Гаубарува, Дар'явауша аж тіпало ляснути в долоні, гукнути євнуха й гаркнути:

— А скажи-но, Око цареве, про що се вчора гомонів із тобою Багабухша?

Але Дар'явауш удавав, ніби уважно слухає сивобородого старця, який, по суті, не відав і сотої частки того, що знав його таємний суперник.

Цар сидів у наметі, нікого не впускаючи до себе, аж поки гомін у неосяжному стані влігся й ущух, годі відхилив завісу й сперсь на кедровий одвірок намету.

Стояло на тій порі, коли вітер з-од води перестає віяти, а той, що з суходолу стомлений сонцем і пожежами, ледве тепер прокидається, й хоч царський намет було розіп'ято біля річки, сухий чад зі спаленого степу вже несло й сюди. Від нього в Дар'явуаша не переставала боліти голова, й один маг через день пускав йому кров з лівого чи з правого вуха, другий випоював запареним на священній воді з Хоаспа чорним бологом, а молитви читав перед сном старший над магами мабед-мабеді, починаючи від створення світу, народження кумирів, боротьби Ахурамазди з кревним братом, володарем ночі й зла Анкра-Майнью й кінчаючи закликом: "Один Ахурамазда благий на небі, один пророк його й один слуга його земний; так сказав Заратуштра, й хай буде до скону світу, як він сказав!"

Уранці голову попускало, та навряд чи до сього призводила молитва. Всі маги в державі царя царів були мідяни, й хоч так велося споконвіку, та се не могло не дратувати володаря.

Дар'явауш без цікавості вдивлявсь у темряву протилежного берега. Десь там, за обширом сієї води, починався край світу, межа, яку ще ніхто смертний не переступав. І хоч цареві царів не личило почуватися смертним, бо він на землі один, але його подуми блукали по сей бік великої річки. Щонайбільше на день дороги вгору чаїлося невловне перелякане збіговисько, яке не здатне було впиратися йому й захищати свою землю, проте, перейнявшись пихою злих дайвів Анкра-Майнью, й досі не хотіло визнати царя всіх земель і своїм зверхником.

Се вже переступало межі дозволеного, й Дар'явауш не міг так ото подарувати скіфам порушення віками всталених звичаїв раті та миру. Або він їх наздожене й тоді вже з чистою совістю зватиметься володарем усього живого на землі, або ж світ западеться, й що досі було чорним, стане білим, вода в річках побіжить угору, а дітей народжуватимуть чоловіки. Оскільки ж такого ніколи не бувало й не могло бути, то він наздожене скіфів і кине їх собі під ноги, як се робив безліч разів з іншими народами, — кине, хоч би чого се коштувало, навіть половини сієї голодної обдертої раті.

Мабед-мабеді щойно відспівав свої молитви, освячені вічним вогнем Ахурамазди й Дар'явауш мав би вже давно відійти до сну, та йому не лягалося. Жодна з-поміж двадесятьох наліжниць у дальніх покоях намету не могла ні втішити його, ні прогнати з-під серця той холодок, що дедалі частіше стискав Дар'яваушеві груди. Цар царів хотів порівняти з чимось осей свій настрій і свій стан, і виходило, ніби вві сні: втікаєш од якогось перевтіленого в людину чи звірюку дайва, а ноги ослабли й не коряться тобі, хочеш гукнути на підмогу, та й голос пропав, і тоді серце починає холонути й холонути, й довго не відігрівається, навіть по тому, як прокинешся, бо довкола тиша, нікчеми з безсмертних сотень нишкнуть десь у пітьмі, навіть виморена любощами наліжниця спить під боком, наче забита, й нема кому глянути на царя й сяйнути на нього живим вогнем очей.

Дар'явауш узявсь обома руками за верхній одвірок намету й повис на ньому, відчувши лоскітливу млість у всьому тілі. Се на мить утішило його, й він поляском рук вивів із небуття євнуха.

— Сару!

Мітробатеш не зник, як щоразу після такої повелі, а на мить затримався під ширмою середніх дверей.

— Ну? Щось хочеш повідати? — спитав шахиншах. — Пізніше!

— Парміс… — ледве чутним шепотом озвався євнух.

— Котра Парміс? — настовбурчився цар.

— Жона, жона твоя, донька Бардьї, онука Каруша. Вона рече, ніби коли візьмеш її сьогодні до себе, то народить тобі сина, великий і мудрий…

Дар'явауша розважило євнухове лебедіння, й він зверхньо посміхнувся:

— Чого мене повчаєш, як робити синів? Я се добре відаю, а ти не відаєш, бо ти — євнух!

— Сон, сон бачила цариця Парміс, — упертіше, ніж належало й дозволялося, шепотів Мітробатеш, і тут слід було шукати глибшої причини.

Дар'явауш приступив до євнуха й лапнув зам'який живіт, немов калитка, яку дала євнухові цариця, мала бути неодмінно в нього на череві. Численні жони та наліжниці часто вдавалися до таких підкупів, бо від євнуха великою мірою залежали, котру цар покличе на ніч, й про котру забуде. В сьому Дар'явауш не вбачав нічого ворожого собі й лише хотів пересвідчитися, чи Парміс і справді підмастила євнухові й так добре змащений язик.

— Сон бачила, — вперто повторив євнух, і се було тією краплиною, що зіпсувала питво.

Дар'явауш раптом убачив у сих наполяганнях щось інше. Цар гайнує насіння свої на юдейок, грекинь, вавілонянок та інших недостойних роб, у той час як жони його по три й чотири літа ходять порожні. Така турбота про царський рід мала б теж викликати схвалення, та цар здогадувався, що йдеться про інше й важливіше: всі жони його є доньками котрогось із Великої П'ятірки, кожен дбає не так про його майбутніх синів, як про власних онуків, що мусили б обплутати царя залізними ланцюгами родового павутиння й кревної поруки.

Він одійшов, став до євнуха спиною й склав руки на грудях. У такій поставі цар виголошував слова, яких ніхто не владен був порушувати. Він сказав:

— Сару.

Й мовив тихо, але Мітробатеш іще тихіше сховався за ширмою середніх дверей неосяжного царського намету. Й коли в жоночому відділку зачувся збуджений шепіт, цар перечекав часину й пішов до спочивальні. Мітробатеш увів дрібненьку високостегну семітку з притуманеними очима, в яких дрімали й вогонь, і гордість, і багатство всіляких вигадок та хитрощів.

Вона стояла в тонкій нічниці біля дверей. Мітробатеш і собі став у порозі, чекаючи помаху руки, та, замість вигнати євнуха, цар сказав несподіване й для нього, й для юної жінки, й для самого себе:

— Парміс!

Мітробатеш потяг був розгублену Сару до дверей, аж дрібно-кучеряве волосся її майнуло в сутінках опочивальні зляканим птахом, але Дар'явауш перепинив його:

— Хай і ся тут!

Євнух вислиз, і незабаром до царської опочивальні ввійшла люта, мов тигриця, Парміс.

Між туго напнутими стінами намету запала моторошна тиша. Вона тривала хтозна й поки, і невідомо, що зробила б доведена до розпачу й смертельно зганьблена цим учинком Дар'явауша Курушева онука, та в сю мить сталося щось іще моторошніше.

Над притихлим докруж царського намету станом покотилося тоскне завивання. Йому відповів такий самий голос із того берега річки, по спині в царя сипонуло мурахами, та голосів більше не чути було. Ні слів, ні вигуків Дар'явауш не міг розібрати бо ратники розташувались на ніч великим півколом круг царського намету, але вони гомоніли, й то був страх.

Дар'явауш аж рота роззявив од напруження, й тоді жахне завивання почулося вдруге, й стан знову принишк.

Вили вовки, вили протягло й сумно й водночас ніби перемовлялися між собою й ліворуч, і праворуч, й із-за річки, й з усіх боків, Дар'яваушеві стало холодно, він турнув обох жінок і плеснув у долоні. Мітробатеш мов тут уродився, мовби й сидів навпочіпки за дверима царської опочивальні.

— Що се виє?

— Вовки…

Дар'явауш хотів спитати, які то вовки, та запитання й самому б здалося нікчемним і не вартим уваги, й він сказав:

— Одягни мене!

Й не тому, що не міг сього зробити сам, а схотілося близькості, бодай доторку чиєїсь руки, хай навіть осього старого женоподібного можа.

Парміс і Сара, ще дужче налякані такими діями царя, безборонне вискочили а цар, коли Мітробатеш одяг його, сказав, аби затримати євнуха поряд:

— Виють…

На день угору понад берегом сієї річки жило плем'я жиличів, яке греки називали неврами. Се не була вітчизна жиличів — сюди вони перейшли літ тому з двадесять, коли їхні землі вистригли пруги й туди звідусіль сповзлось усяке гаддя. Гаддя було не просте, а, либонь, наслане, тому жиличі, вбачивши в сьому знак неба, поклали за краще виселитися з дідніх земель на той бік Тіри та Порати й пересидіти лихоліття десь-інде, хоч самі були всі до єдиного волошбитами й чаклунами й уміли перекидатися на вовків.

Се була байка, в яку, йдучи сюди, Дар'явауш не вірив, навіть сміявся з Гаубаруви, що той, Око цареве, займається підслуховуванням баб'ячих пліток, а не чимось більш корисним.

Тепер він сидів і слухав те завивання, й хоч глибоко в душі не вірив, ніби людина так ото просто здатна перекидатися на звіра, та було моторошно, й він сказав своєму потаємному Окові, щоб не подумав на царя лихого й не звинуватив у боягузтві:

— Кажи, що вивідав за сей день.

Міробатеш мусив доповідати навстоячки, бо цар не лежав, як звикле, а сидів на ложу. Й голос євнуха теж зривався, й часом не від вагомості повідомлюваного, а від чогось іншого, й Дар'явауш знав, що той теж дослухається вовчого завивання. Ратний стан знову вимер, і від того робилося ще неприємніше, й цар сказав у зовсім недоречному місці:

— Слухають, роби ниці…

— Слухають, — відгукнувся хрипким шепотом і євнух. Се можна було витлумачити по-різному: слухають підвладні йому вивідники, про що гомонять у наметах і межи собою чільники та сатрапи. Можна ж було сприйняти й так, як вони сприймали зараз і обидва: слухають ниці роби, безсмертні, щитоноси та порощники завивання вовків у спаленому степу.

Дар'явауш майже нічого не чув з оповідей Мітробатеша, й той поволі замовк, але просидів у царській опочивальні до ранку, бо цар теж не спав. А вранці станом шугнула новина: цар царів велить укріплюватися!

Ратники спершу не повірили таким чуткам, однак невдовзі кожна сотня отримала ділянку випаленої землі, й на розстані шістдесяти стадій один від одного зачорніли широчезні рови, вісім ровів із валами. Рови глибшали, вали зростали вгору, й тепер усе воїнство вже повірило, що нічне завивання було не просте собі вовче гульбище, й страх, який після сходу сонця був улігся й вивітрився, поступившись голодові, тепер дужче й дужче оволодівав багатосоттисячним військом, і рови глибшали на очах, бо всім відомо, що краще голодувати, ніж умерти наглою й таємничою смертю від людей, які здатні перекидатись у звірів.

— Перси вбивають персів, — обізвався Крес, якого Дар'явауш несподівано звелів розшукати. — Таке вже було колись…

Цар царів розмовляв з ним сьогодні дуже лагідно, й Крес відав, що причина сього в тому вовчому завиванні.