💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Свято - Пашковський Євген

Свято - Пашковський Євген

Читаємо онлайн Свято - Пашковський Євген

На Кабульському аеродромі, в боксі, закагаченому двома рядами цинкових запаяних домовин, які єфрейтор номерував червоною фарбою, смерділо залізом, Орлов підкепковував із молодого офіцера, що тішивсь відпусткою, сонце напікало автомати в брезентових чохлах і розстебнуті, безпогонні гімнастерки з емблемами десантних військ на петлицях, єфрейтор відставив бляшанку з фарбою до стіни, гукнув помічника, на горішньому штабелі по списку знайшов гроб Римаренка, гримнув його на кузов "ЗіЛа" і попросив закурити, згином ліктя обтираючи спітніле лице, "ро— ботка, брат, каторжна, руки вриваються"; Андрій по карті знайшов містечко біля Азовського моря, батьківщину покійного прапорщика, в Ростовському аеропорту випили пляшкового пива, офіцер чомусь віднікувався, "повірте, хлопці, не терплю бабських сліз, може, з вас котрийсь сообщить, могорич виставлю", від військкомату пригуркотіла машина, гроб тріскотів піском, ковзаючись по відкритому кузові, вітер зривав панами, котрі вони мусили приважити домовиною, по рудих вересневих стерновищах прокльовувалась озимина, по городах, кирзаками вгрузаючи в свіжоскопану землю, дядьки зносили картоплю до погрібників, пахло помідорною в’яллю, ледача осіння пилюка згасала на бакаях, на повороті, натужно сигналячи, їх обігнала вервечка весільних прикрашених кісниками авто, відтак череда стирлувалася на середхресті, рій ґедзів замлинкував над вантажівкою, вздовж дороги тітки торгували кавунами, кутавсь у синьому димку манґал, грузин-шашличник нанизував м’ясо на шампури, вугілля спалахувало від капок розсолу, офіцер щось торочив про дим отєчєства, Андрій уявляв: десь, грудьми злігши на загорожу, їх виглядає попереджена військкоматом рідня, десь доведеться тричі пальнути на цвинтарі; поминули переїзд, синє око семафорного вогню, машину крутнуло на звороті, гроб глухо гупнувся об дерев’яний борт, гальма чмихнули перед будинком, вони одягнули панами, ґвалт людських голосів обірвавсь зойком матері, що, виставивши напрацьовані в землі руки, метнулась до офіцера, "віддай мого сина, віддай мені душу свою", чоловіки силоміць відтрунили її до паркану, Андрій упізнав знане по фотокартці обличчя Лариси, знову верескнула мати, "люди, женіть цю суку, вона його запропастила", сивий густобровий дядьора торкнув лейтенанта за лікоть, мовчки, порухом голови закликав до сусідської хати, почастував домашнім вином, дав пластмасову каністерку на помин душі, пхнув до Андрієвої кишені жмак трояків, Орлов поцікавився, коли давати салют, дядько вихилив склянку, спохмурнів, "не допікайте батьків, бачте, шо робиця", офіцер наказав через тиждень зустрічатись в райцентрі, здимів до жінки в Херсон, Орлов потяг Андрія до ресторану, "посидзим, выкушаем па лангету, как людзи", досвітком очухалися в комендатурі, Андріїв квиток на поїзд посіявся, в готелі пийнули з каністри, передрімали, з чужого номера чулось: "сгину я, меня пушинкой ураган сметет с ладони, и в санях меня галопом повлекут по снегу, утром. Вы на шаг неторопливый перейдите, мои кони, хоть немного, но продлите путь к последнему приюту", вночі після танців, від будинку культури чулись схлипи баяна, пахло розвішеною в марлі під навісами рибою, сухим картоплинням, дзвінкішали довгі гудки поїздів на станції, парубота, обнявшись за плечі, йшла серединою вулиці, хтось розривав і підпалював сигаретну пачку, тримав над вогнем бубна з собачої шкіри, за пазухи наповзав холод, мідні брязкала глушили зітхання басів, хтось виводив, "сорочку білу вишию шовком, в холодну воду кину йому, пливи, сорочко, де ходить милий, скажи, що я його люблю", Андрій згадував Надю, в порожньому номері гортав газети, зрідка тягнувсь до каністри на тумбочці в узголів’ї, жовтою шторою обтирав підборіддя, засинав і пробуджувавсь, вдосвіта Орлов приплівся з двома підпухлими синяцюрами, заливав йодом обчесані кулаки, "на гоцалках клевую биксу снял, выжрали банку с ейным братаном, он, казел, давай залупаться, — пришлось защитить честь мундира", відтак спаковував до дипломата фотоальбом, десять пачок "Біломору", леза для гоління, перехильці допивав червоне вино в суботу, коли ховали Римаренка.

Згадавсь Кандагар, інфекційна палатка госпіталю, гундосий у тільнику й захисних окулярах капітан медслужби, що, порипуючи портупеєю й покурюючи "Мальборо", питав на обході: "диагноз? малярия? — ле-во-ми-цетин, де-лагил", "диагноз? брюшной тиф? — ле-во-мице-

тин, де-лагил", "диагноз? гепатит? — ле-во-мицетин, де-лагил", якось довідався, звідки Андрій родом, "Подорожный, вы с Украины? учился там, светлое впечатление осталось о Києве", "може, пайка покращиться за світле враження?", який там біс; хлопці дочікувались чийогось дня виписки, домовлялися з вартовим, виносили розібране ліжко за госпіталь, якщо з матрацом — мали три тисячі афганій, якщо без матраца — за півтори "штуки" дякували долі, капітан не міг дати попару, по десять разів перераховував "госпитальное имущество", погрожував випискою, хлопці без уваги на крик в затінку плели з капельниць золотих рибок, чортів, хтось проворніший виклянчував йод і зеленку для фарбування; згадалось глиняне приміщення для варти під Пакистаном, рій мошви над бачком з кашею, листопадний вогонь пісків за мінним полем, осінь і осінь пересівались під скорботним виснажливим небом, якось за північ, коли мухи обсіли дощану стелю, вони палаючими газетними скрутнями обсмалювали крила, дзижчання було, як на пасіці, пахло смаленим кабаном, мухи чвакали під ногами, насівались за шиворіт, лоскотали спітнілі спини, а за дня мух налетіло утричі більше, і вони розважалися тим, що з автоматів пострілювали по орлах, — цюк, відлітають кам’яні скалки, птах відстрибує, повагом дивиться через крило і знову стереже палатки смертельним незмигним зором.

29

В гуртожитку Сава вмився холодною водою, "пора міняти берлогу, добре, що Андрій мене тріснув, хутніш піде на мирову, вдвох дамо чортам диму по світі — сильних людей тра ловити на дружбі", простягнувся на ліжку, заклав руки за голову, "довгенько Метиса в райцентрі протримали, Сєрий ловко звідтіля чухнув, куфайку вночі запалив, диму повно, черговий заскакує, — в диню: на! дай, Боже, ноги, а в ногах силу, Метис мало не вчадів у крайній камері, поки відклигав сержант; сам собі винен, пару хат виставили, барахло під собачу буду заникали, забалювали у молодички, закладаєм за галстук, Сєрий поглядає за вікно, дівуль циць-катих на вулиці поглядом мацає, зітхає, наколюючи вилкою маринованого опенька, а молодичка наклюкалась, сліпи заскліли, тута, сокорить, бібліотекарша славна є, чоловік неїн картяр заядлий, Савочко, дай пацалую тебе, заїчка моя циганська, казалось же, наливаєм по гранчаку і в люлю, нє, зірвались навдиба, ну й маєш по сто сімнадцятій, Сєрий досі блатує в Одесі, профур на панелях щіпає, а Метис попоїшачить на хазяїна, дофраєрився, — люблю культурних обламувати, пищать, як в’юни на пательні, ох і смак".

Зашухерили під ранок: молодиця позіхнула на Савиній руці, Метис і Сєрий, лежачи головами на столі, хропли й роздмухували кришки та попіл, озлілий з похмілля Метис горлав "Нє імєїте права!", в мигавці Сава тішивсь, що встиг захопити сигарети, "нє імєїте права, підари, скоти, шавки глистяві", Сєрий пробував заспівати, "із Колимського бєлого ада...", воронок загальмував біля райвідділу, де на ґанку черговий офіцер випитував у кремезного, по-робочому вдягненого у промаслену, вишуровану на ліктях шкірянку чоловіка за вчорашню рибалку, "слабувато плотвичка йде, кажеш, клич-но жінку, нехай пізнає, оно привезли", здригалися плечі згорбатілої постаті в сквері, рипнула збучавіла шкіряна куртка, "Манько, цить, не янчи, ходи на показ".

Жінка тицьнула пальцем і на Сєрого, і на Метиса, чоловік з розмаху затопив у жінчине вухо, "полуда чортова, і днюй, і ночуй тута, вон з меї хати, то кліпсики, то туфлики, то колготки, довикаблучувалася", день прониділи на допитах, не розкололись на пограбунках, Сава пояснював, "спав п’янезний, ні грама не в курсє дєла, прошу звільнити", "гарячий, як циганський борщ, охолонь", присобачили п’ятнадцять діб; і другої, і третьої ночі потерпіла просилась заночувати в міліції, від стороннього ока, змізернілу на лиці, присутулену жінку зачиняли біля Савиної камери, Метис і Сєрий сиділи окремо, міліціонер мулявся на зеленому табуреті біля пульта сигналізації, згинав і розгинав кокарду на рожевій опоясці кашкета, розчісувавсь перед заґратованим сонячною арматурою вікном; не дрімала, підмостивши долонею щоку, молода жінка, не спала дощосіч на землистих шибках, не спалося Саві й сержантові, котрий в підземельній тиші, розстебнувши верхній ґудзик сорочки, жбурнувши галстук на підвіконня, смоктав заварку з чайникового носа і спльовував до кулака чефірини; жінка зітхала, "нетутешня я, ні рідні, ні знайомих, посьолок такий, що один одного мало не пожеруть, Іванові срам, а мені легше чотирьох дітей кинути? мовляв, сама віддалася, дітлашня крізь вікно підзиркувала, застукала на гарячому, то й мусила заявляти, сказило б тебе, придурка лагерного; рідні мої, хіба зневажили матінку, ластівки мої, Іванко, старшенький, хто черевики звечора змиє до школи? хто Юлі оббере з коміра плаття обсічені білі косини? хто Стьопі фартухом носа витре, нагодує гарбузяною кашею з медом? хто Танюсі нагріє на плиті молоко в пляшці з соскою, хто спатоньки повкладає? свекруха? не сім’янин, а балалайка, слова людського не зронив, від рибалки приперся, як хмара, доклали вже, глянь, кажу, глянь: синяки на грудях, кофта розірвана, матір послухав, друзяк повстидався, через суд відсрамитися хоче". Міліціонер зсунув стільці, підмостив під голову підшивку районних газет "Шляхом Жовтня", прикрив щоку кашкетиною, світло безживно яскравої лампочки клало ґратовану тінь на груди, стиснуті спортивною бобкою, що підсмикнулась на тугому животі, коли жінка ховала нікельовану заколку до кишені джинсової спідниці; "взяли по книжці, заповнюю формуляр, один пристоює ззаду, зирить через плече, за вікном сутінь зароджує, встаю, щоб вкляцнути світло, він голову мою згином ліктя перехопив, куртка смердить собачиною, потом, помиями вишурованими по кухонних столах, ногами сукаю, перекинула книжкову полицю, дихати нічим, думаю: гризтиму, дертиму нігтями п’яні мордяги, нехай озліють, рот відпустять, людей докличусь, другий шваброю двері ізсередини зачинив, каже, чоловік тебе в карти програв, наш клопіт отако боржок стребувати, там помиритесь, його не побільшає, тебе не поменшає, крик у грудях затерп, руки мої заніміли, сором здер шкіру з лиця", ранком худоба, голосно ремигаючи, запилюжила шлях повз відділенням, вікна в сонячній арматурі бралися цвіллю, брязнув засув, чоловік у шкіряній до пояса куртці заклав руки за спину, цигарка жаром кривавила щоку, "забирайся, Мань, спродаєм хату і виїдем, світ великий"; а серед ночі Сєрий відколов номер з куфайкою, бідолашний сержант мало не пеньк, товк головою плаката на стіні, "видворять, як піть дать виштурать по службовому нєсоотвєтствію", Метис трохи не луснув зо сміху, концерт безплатний та й годі.

Сава зіщулився, відчувши кам’яну п’ятірню на плечі, труснув дрімотною головою: над ліжком поблажливо усміхаючись і начісуючи на залисину мокре волосся, стовбичив Едик із опасистим, защетиненим на вилицюватому обличчі приятелем, який то поправляв ремінець фотоапарата на плечі, то стаєнним жеребцем топтавсь по кімнаті, відкидаючи кремезну горбату тінь на плямисті від роздавлених клопів шпалери.

Відгуки про книгу Свято - Пашковський Євген (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: