Позичений чоловік - Гуцало Євген

Сам собі всміхаючись, сам собі щось бубонячи, сам із собою жартуючи (коли був у доброму гуморі, то водилась така звичка за чоловіком), голова колгоспу Михайло Григорович Дим зайшов у кабінет до бухгалтера, що спиною до дверей сидів у своєму кабінеті, й каже з порога:

— Петре Зосимовичу, а чи не здається тобі, що в оцій ось відомості,— й показує відомість, дану на підпис,— сальдо і бульдо у якійсь ворожнечі, мовби дві сусідки?

Варава хоч би плечима ворухнув — сидить за столом, як сорока в сливах.

— Чуєш, Петре Зосимовичу, сальдо й бульдо в тебе сваряться, наче дві яблунівські баби, що ніяк не можуть по справедливості поділити небо над своєю межею в городі.

Варава, який ото вміє в своїй бухгалтерії крикнути, як ворона над курчам, а то ще й дужче — так, мов з нього чорт лико дере, в той погідний день ранньої осені мовчав, наче мурахи йому в роті зліпили мурашник, пообпікавши своїми жалами язик і піднебіння.

Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові — й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.

Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався — чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? — а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:

— Дві тисячі триста дев’яносто один...

Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.

Отож, як кажуть, старість — не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець,— видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.

На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим — у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст — сказав прощальне слово.

— Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один — ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму — і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!

Кожний небіжчик — добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Ва— рави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками — невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?

Потім голосила сива, як лунь, Марфа—мати, що пережила свого сина-бухгалтера. "І на кого ж ти мене покинув,— бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю.— І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батька— годувальника.— й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь.— Одтоптав уже ряст,— голосила,— і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили". А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала— косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.

Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...

Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити — аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.

Цвинтарний наш сторож був не з тих, що люблять плести банелюки, але зараз він бубонів, як чорт по коробці. Хоч і не мав такого язика, як меч, та мусив ниньки наче звітувати перед громадськістю за ввірену йому дільницю в Яблунівці.

— О, тут добре!—хвалився дядько Опанас.— Тут уже наші як спочивають, то спочивають... Ось, буває, в Ялту поїдуть — і назад вертаються, значить, щось там не спонаравилось, а тут не так, тут уже як поїхав — назад не приїжджає.

— І скарг ніяких не пишуть? — поінтересувався, ледь кривлячи губи, голова колгоспу Дим.

— Не пишуть, ні однієї скарги! — тріпнув чорною, як беззоряна ніч, чуприною цвинтарний сторож.— Може, десь по інших селах і пишуть, а в Яблунівці не заведено.

— Значить, роботу добре поставлено,— похвалив голова.

— Стараємось! Тільки я ось що скажу...— Дядько Опанас дубовими пальцями став м’яшкорити тверду, невичинену шкіру на чолі, що пригодилася б, мабуть, на голосистий бубон.— Село наше Яблунівка росте, еге? Хати з цегли та під бляхою ставляться, еге? Новий корівник зводиться, хочете якусь там майстерню збудувати, еге?

— Ну,— згодився голова колгоспу.

— Значить, нове життя в Яблунівці котиться по нових рейках?

— Котиться...

— То чому ж на даному об’єкті, на цвинтарі, нема ніякого нового життя?

— А якого ж нового життя, дядьку Опанасе,— голова колгоспу скривився, як на позаторішню квашу,— ви хочете на цвинтарі?

— Ну, хоч би землі трохи прирізали, бо вже скоро ніде буде й класти. Яблунівка росте — має рости і цвинтар.

— Мудро,— проказав Дим.— У вас, дядьку Опанасе, що з голови, то й з мислі.

— Буде лихо, то найдеться й розум,— одказав цвинтарний сторож.

— Приріжемо землі, аякже,— пообіцяв голова колгоспу й пожвавішав, як в'юн на гарячій сковороді.— А скажіть— но, дядьку Опанасе! Ще поки землі не добавили, то чи знайдеться ось тут маленьке містечко і для мене?

— Для вас, Михайле Григоровичу?—Обличчя в цвинтарного сторожа заблищало, мов корж, щойно змащений медом, і над цим солодким коржем одразу стали вовтузитись дві золоті оси, бо саме осами вмить і поставали його очі. І перепитав: —Для вас?

— Ага, для мене! — гонорок пробився в голосі.

— Та для вас!.. Для вас...— Цвинтарному сторожеві, мабуть, заклинило язика, чи на якусь хвилю нечиста цвинтарна сила надумала покепкувати зі старого й відняла мову— Для вас... Михайле Григоровичу, дорогий!—Здається, нечиста сила змилостивилась і повернула дар мови— Хіба ж ми не знаємо, хто ви такий!

— Та хто? Всі знають, що я Дим,— стенувши плечем, ніяково сказав голова колгоспу.

— Давно вже місце підібрав для вас,— цокотіли в роті в цвинтарного сторожа тверденькі слова, неначе горох у підрешітку.— Вже інші просили в мене за те місце, навіть підмогоричували, та я для вас тримаю.

Гуртик людей, і я серед них, ішов поміж могилками слідом за дядьком Опанасом, що майорів руками, як городнє опудало на вітрі, і так уже красно говорив, що його казання, здається, і сокирою не вирубав би.

— Ось тут, Михайле Григоровичу,— спинився поміж бузкових та калинових кущів цвинтарний сторож, і всі поспинались.— Бачте, горбочок? Значить, у глибу найсухіша земля. До того ж не цвинтарна околиця, а середина. Ото як у центрі Яблунівка стоять сільрада, школа і промтоварний магазин, так і тут центр. А поряд не хто-нєбудь лежить, а люди заслужені — ось, к приміру, довоєнний голова колгоспу Спиридон Джус, а це пірамідка першого колгоспного тракториста Данила Швайченка, ген спочиває п’ятисотенниця Ликера Штурма, біля Ликери Штурми рільничий бригадир Гордій Весна.

Дядько Опанас блищав смаглявим своїм лицем, наче пляма мазуту на чистій ставковій воді, і його руки літали довкола двома веселими осінніми когутиками, що бадьоряться, покрикуючи хрипкими голосами, а далі ось-ось можуть і зчепитись між собою в смертельному герці. Дядько Опанас подався ближче до голови колгоспу і довірливим шепотом — хоч усі й почули той палкий шепіт — проказав у черепашку-стулку Димового вуха:

— Попомніть моє слово, що я біля вас, Михайле Григоровичу, теж кого-небудь не покладу, а тільки того, кому положено біля вас лежати.

— Скажіть, дядьку Опанасе,— голова колгоспу примружив зіниці, пригасивши їхній пашистий, колючий зблиск,— а й для інших ви вже теж розподілили місця? За ранжиром чи без ранжиру?

— Як то можна без ранжиру? —Стріхаті брови в цвинтарного сторожа забились, мов двоє крильцят горобчика, що потрапив у сильце.— Скрізь ранжир.