З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Посол від сераскіра балакав поганенько по-французьки, а від хана калічив по-мовсковськи, важко було порозумітися, хоч посли вдавали, буцім то вони кожнісіньке слово розуміють. Були вдоволені. У кожного в кишені дзеленькало по тисячі

76

червінців, і король на їх честь обід зготовив, чого їм ще більше треба. І здоров'я в їх руки пили, дякуючи сераскірові за гостину, а кримському ханові за слова розради і за добру пам ' ять .

"Мій пан, — говорив татарин, — щонайкращі коні із своєї стайні вибрав, щоб ваша величність могли ними щасливо доїхати, куди лише сами бажати зволите".

"Подякуйте його достойності ханові за гарний дар, а ще більше за ті слова дружнього почуття, які він передає в своїм листі.

Вмію їх гідно оцінити і сподіваюся, що наші народи не попадуть з собою у небажаний конфлікт."

"Мій пан, — говорив посол від сераскіра, — рад був повітати вашу королівську величність серед кращих умов, як ось нині, але він гордий, що такий великий вождь, такий герой, якому рівного в цілім світі немає, ступив на турецьку землю, на той її шматок, що стоїть під управою мого зверхника й пана".

Король прохав переказати сераскірові, що скористає з його гостинности й прибуде до Бендер. А звертаючися до Войнаровського, додав: "Сподіваюся, що можу це заявити також із імені його світлости, пана гетьмана, якому відпочинок з огляду на його підірване здоров'я, мабуть, придасться."

"Навіть дуже, — притакнув Войнаровський. — Його світлість, пан гетьман тільки тому й не прибув на оцей пир, що нездужає."

"Так передайте йому мої побажання скорого видужання, — і підняв чарку вгору. — А я, бачите, — продовжав, — тішуся, що незабаром знову сяду на коня. Віз добрий для жінок, а для мужчин кінь. З нього й видно дальше, ніж з воза, і загалом інакше почуває себе чоловік, ніж..." — і не докінчив речення, бо Гультман підступив до нього з такою міною, яку мав звичайно, коли приносив якусь несподівану і важну вість. "А що там знов?" — спитав король. — "Кажи!"

Гультман нахилився і півголосом говорив щось по-шведськи. Королівське чоло ніби хтось на шнурок позбирав, брови піднялися вгору, очі гнівом спалахкотіли.

"Можлива річ? — крикнув. — В білий день? Під моїм боком? Не вірю."

Гультман покірно високими раменами здвигнув: "На жаль, ваша королівська милосте, це таке певне, як те, що нині четвер."

"Нікчемність, подлість, гидь! — не проговорив, а буцім спльовував король, — не розумію, як справжній лицар, будь він навіть азіят, може вживати таких способів, щоб знищити свого противника."

Всі збентежилися. Поки сидів король, годі було вставати й бігти в табор, годі було й питатися його, що таке, треба було ждати, аж сам він скаже.

А король, як на те, після першого враження, яке на нім несподівана вість зробила, нараз, як то з ним іноді бувало, ніби відірвався від землі і думками полетів кудись далеко.

Орлик нетерпеливо порушився на кріслі, Герцик значуче відкашельнув.

Король ніби з далекої мандрівки вернувся. "Панове нервуються, — почав. — Розумію. Отож якраз доносить мені Гультман, — про атентат на його світлість пана гетьмана".

Войнаровський зірвався з місця, за ним Орлик і решта мазепинців. Але король дав знак рукою, щоб сідали. "Прошу не тривожитися. Атентат не вдався. Гетьман навіть не знає про нього, бо заговірника впору за руку зловили. Найкраще відіслати його туди, звідки прийшов. Який пан, такий крам!"

Орлик не втерпів. "Ваша королівська величність зволять простити, що смію"...

"Прошу, питайте", — кивнув головою король.

"Що смію спитати, хто був тим злочинцем, свій, чи чужий?"

Король дивився на Орлика, але не відповідав. Козаки дух затаїли в собі. Для них тая мовчанка тривала віки.

"Чужий", — відповів, врешті, король і усміхнувся.

Відсапнули. Як виходили з королівського шатра, трабанти крісами честь їм віддавали.

"З такими нема що королеві бояться", — сказав до Понятовського гетьманів небіж, Войнаровський.

"Але ж бо й вони з своїм королем безпечні", — відповів Понятовський.

"Можна позавидувати їм і королеві", — притакнув Войнаровський, вдихуючи повними грудьми вечірнє запашне повітря.

На небі мерехтіли зорі, на рівнині огні горіли. Табор гомонів, ніби вечірню казку розказував, заки всне. Шведські псалми мішалися з українськими піснями.

Понятовський надслухував хвилину. "Знаєте, це не найгірший дует. Повага і сум, сум і повага... Над чим так задумалися, мосіє Войнаровський?"

"Невже ж я не маю над чим думати? Іноді здається, що голова лусне від тих

гадок".

"Головою муру не переб'єш, буде, як Бог дасть. Ми тільки люди, звичайні, смертельні люди", — потішав його Понятовський.

"Добре вам, добродію, казати. Ви своє діло робите, але за народ і за державу відповідаєте не ви, а король, як не один, то другий, а в нас?"

"Правда, тепер ви у великій скруті. Втратили армію і край, а як ще втратите гетьмана... "

Войнаровський мовчав.

"Цареві дуже на тій втраті залежить. Дуже. Рад би знищити українське питання".

"А польське ні?.. Добродію, цар нараз два похорони готує".

"Гадаєте?"

"Невже ж ви не догадалися цього?"

"І так, і ні. Все ж таки ми самостійна держава, зв'язана з європейською політикою цілою сіткою всіляких інтересів".

"Цар після полтавської побіди доволі буде сильний, щоб тую сітку пірвати".

"Кажіть це моїм землякам".

Прискорювали ходи, бо Войнаровський до свого дядька спішився.

Орлик з Герциком наздігнали їх. Доходили до своїх возів і хотіли розпрощатися.

"Подумайте! — говорив хвилюючись Герцик. — Скритовбийника підсилають. Це ж подлість, крайня подлість".

"По-вашому, — перебив Понятовський, — а по-їхньому це тільки один із способів, які ведуть до цілі. Не вдався цей, спробують ще й інших".

"Яких?"

"Гадаєте, нема? Пустять у рух гроші. Схочуть перекупити турків. Пане генеральний писарю, — звернувся до Орлика, — бережіться!"

"Мені того й казати не треба, — відповів Орлик, — але я на короля числю. До його з грішми не підійдуть. Він їм ще за Полтаву віддячить. Бачили його нині? Ні сліду пригноблення, ані зневіри".

"Коли б більше таких!" — захоплювався Герцик.

"Таких більше бути не може, — відповів Понятовський. — Генії двійниками не ходять".

"Ні, — притакнув Орлик і, зміняючи голос, додав: — Знаєте, панове, я тільки дякую Богові, що не наш чоловік, а москаль".

"Кацап, сиріч — різун", — докінчив Герцик.

Розпрощалися. Понятовський до своїх поляків подався, Орлик з Герциком пішов до своїх возів, Войнаровський прямував до гетьманських. По дорозі стрінув Мручка.

"Що робить гетьман?" — спитав тривожно.

"Спить".

"Знає, що сталося?"

"Не казали".

"І добре. Бо пощо? Все таки подія немила, хоч і скінчилася щасливо".

"Правди під решето не скриєш. Ясновельможний вже про Рачка питався".

"А Рачок?"

"Помер".

"Помер?" — скрикнув>_Войнаровський. — А це знов що? Припадок який, чи яка

біда?"

"Невже ж ваша милість не знають? Рачок за гетьмана погиб".

"Блазень?"

"Блазнем жив, а як лицар погиб, другі по-лицарськи живуть, а вмирають, як блазні. Тепер такі часи".

І розказав цілу подію, яку на власні очі бачив.

Войнаровський хвилювався: "Де була сторожа? Що робила прислуга? Як міг хтось підкрастися до гетьмана? Невже ж, коли не стало Чуйкевича, то вже нема кому гетьмана пильнувати?"

"Перед душегубом не впильнуєшся. Гадюкою підповз, один скок і — було би по всьому. Так Рачок упору вхопив його своїми кліщами, як справжній рак. Не кричав, щоб гетьмана не збудити, мовчки боролися поміж возами, а заки я надбіг, Рачок мав смертельну рану в грудях. На моїх руках і сконав".

"Вічна йому пам'ять!" — промовив Войнаровський, знімаючи очі на небо, на якім сіяли незчисленні зорі.

Дійсно, цей блазень помер, як лицар, а лицарі вмиратимуть, як блазні. Світ іде шкереберть".

"Світ такий, як був, лише люди погіршали. Особливо ті, що повинні бути добрими, бо на видному місці стоять, — собаки!"

Войнаровський буцім не чув останнього слова. Подав Мручкові руку:

"Спасибі, сотнику!"

"За що?"

"Що гетьмана обороняли. Це мій дядько".

"А мій — гетьман".

"Ну, так. Правда. Але інші про це забули. І тих інших багато, а таких, як ви, мало, дуже мало... А Рачка поховали?" — спитав нараз.

"Ще ні, може, завтра. Без гетьманського дозволу хоронить не хотіли".

"Правда", — притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник.

Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть.

Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що скапував, як сльози, і наліплював назад на свічки. Робив це так спокійно, наче йому іншого діла й не було. Гурток людей сидів оподалік і гомонів. Табор заспокоювався. Співи стихли. Іноді тільки кінь заіржав, або дівочий сміх, мов крик чайки, гострим лезом протинав тишину ночі.

Войнаровський глянув на мерця і голову спустив. Привик бачити Рачка всміхненим, хитро-лукавим, дотепним, іноді навіть злобним, але такої поваги, як тепер, на його "кривавім обличчі" ніколи ще не бачив. Мимохіть насувалося питання, чи не вдає він, не зірветься з-поміж тих свіч і не ткне людям дулі під ніс: "А дзуськи вам! Хотіли б, щоб я вмер, а я, бач, усіх вас переживу".

Але минала хвилина за хвилиною, і Рачок лежав, як виліплений з воску, все з тим самим виразом болю, який мають, звичайно, мерці, що від кинджала погибли. Якісь дві жінки перешіптувалися.

"Не знати, чи й воно до неба піде?"

"А чому б то ні?"

"Мале, до чоловіка неподібне".

"Тілом мале, а душа в ньому така, як і в других".

"Може".

Люксембург обтирав свічці ніс. Ледве досягав до гнота рукою. Маленькими пальчиками, як кліщами, відривав перетлілий шнурок, кривився і пальці обтирав до мурави.

Підпитий запорожець приступив до мерця і потягнув його за ногу.

"Рачку, неборачку, не вдавай, вставай!"

Люксембург таким оком подивився на його, що він замовк, буцім води в рот набрав.

Войнаровський зніяковів. Хвилину стояв ніби засоромлений, а тоді пригнув коліно і почав шептати молитву. Клякли й інші. Тільки Люксембург ходив від свічки до свічки, як маятник бездушний.

Жінки зітхали. "Може, й родину мав і ніхто не знатиме, де й коли згинув".

"Мало таких, що погибли безслідно.