З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Мабуть, на Україні побув і української хвороби набрався. Замість наказувати, почав раду радити, питався війська, чи битися, чи здаватися без бою? Якого чорта рада? Ти генерал, ти вождь, сповни приказ свого верховного вождя-короля. А що король здаватися не велів, так не здавайся."

"Не було виглядів на побіду."

"А які вигляди в полоні? Все-таки в бою якась надія є як не на побіду, так хоч на лицарську смерть, а в полоні сором один, більш нічого, та ше в московськім. Не жаль мені Левенгавпта нітрохи, жаль людей, що він їх, мов волів, у московську кошару загнав. А які хоробрі між ними були, Боже! Тільки потіхи, що наші запорожці. Ось вам лицарі незломні. Як раз рішилися з гетьманом проти царя, так і тримаються того. Втратили Січ, втратили Переволочну, сотки їх на палях сіли, а до царя не перебігають, милосердя і ласки не випрошують у нього. Коли б так ціла Україна... гей, гей. Та що казать. Горбатого могила не випростує. Піду я."

"Куди?"

"До людей. Не будемо ж ми балакати, як під церквою старці. Треба діло робить. Поїли, випили, відпочили, душу з циганками розвели і гайда в дорогу. Не вік же нам біля того паршивого Очакова на ласці в якогось там підбашка сидіти, — грець би його побив, бо через нього стільки людей непотрібно над Богом змарнувалося, що мало не плачу, як згадаю."

Орлик його по рамені поклепав: "Дивуюся, сотнику, звідкіля в тебе стільки охоти береться."

"Бог дав, — відповів Мручко, — і чорт не відбере. Мій покійний батько, бувало, й хвилини без діла не посидить. Вдома він гостем бував. Мабуть, в мене його непосидючий дух вселився. Але правда. Забув я вас питати, що ви гадаєте дальше робить?",

"Ми?"

"Та ж не я."

"Що скаже король, те й робитимем".

По хвилі спитав:

"А гетьман?"

"Він нездужа, кажу ж бо вам."

"Тіло нездужа, але розумом, сподіваюсь, сильний."

"Сильний, та які в його сили?"

"А в короля більші?"

"Король все-таки король. А гетьман що?"

"А гетьман що... — повторив Мручко і як опарений з місця зірвався. — Ніщо мене так не сердить, — крикнув, — як оте, що королі і князі, навіть якийсь там князик німецький, честь і значення у світі мають, а наш гетьман ні. Тю! Невже ж ми до суду-віку не зрозуміємо, що нам в лице плюють."

"Може, й зрозуміємо колись, але нині є так, як бути мусить. Король своїх послів і до високої Порти і до кримського хана шле, бо він король, володар самостійної держави, а ми все тільки підручні якогось царського, чи королівського величества і тільки."

"Кого ж то післав король до султана?"

"Найгебавера."

"Не чував про такого."

"Це німець. Він у Москві служив, був близьким до царя, учив його сина, а потім до короля Карла перейшов. Бувалий і мудрий чоловік."

"Лист королівський повіз?"

"Так. Король повідомляє султана про своє нещастя і прохає дозволу перебувати на турецькій землі."

"Для себе. А для гетьмана?"

Орлик раменами здвигнув: "Не знаю."

Мручко здивовано подивився на його: "А кому ж тоді знати, як не вашій милості?

Так тоді гетьман значиться без землі, без народу, без війська і без права приюту? — зжахнувся Мручко. — Аж до такого ми дійшли, мій Боже!" — і очі його засвітилися грізно: "Не гадаю я, щоб король Карло показав себе союзником, не гідним чести. Вірю, що він лицар."

"Але що?" — тягнув його за язик Орлик.

"Але, якби він нарівні з собою не подбав про безпеку гетьмана..."

"Так тоді?.. "

"Так тоді я перший скажу йому в очі, що не по-лицарськи зробив. А поки я і мої люди живі, поти гетьман безпечний. Живим його цар не дістане, так мені, Боже, допоможи во Твоїй Тройці святій."

23.

Лихий, як сто чортів, вибіг Мручко на майдан.

"Знайомі приставали до нього: "А що? А як? А куди? А коли?"

Бачили, що з Орликом балакав, так гадали — знає все!

Мручко тільки головою хитав: "Що значить відірватися від рідної землі? Ще й недалеко відбігли, а вже, диви, дітьми безрадними стали. Листя вітром відірване від гіллі. В який рів, в яке болото зажене їх неприхильна доля?"

"Товаришу! — казав до якогось козака, що приставав до нього, — я знаю стільки що й ти, а Орлик також, мабуть, не більше від нас обох."

"То зле."

"Найгірше, що бентежимося непотрібно."

"А як же? Не думати, що нам робить?"

"Робитимем, що король і гетьман велять."

"Вони недужі."

"Тілом, але головою здоровіші, ніж ми оба вкупі."

Козак подивився на Мручка з-під лоба і рукою шапку помацав: "Бувайте!"

"Бувай!"

Другий підступив до нього: "Кажуть, цар султанові за Мазепу свою корону дає."

"І царицю в додатку," — покивав головою Мручко.

Козака ніби щось відтрутило від нього.

Та за хвилину інший пристав: "Чули? Щодесятого з наших король цареві відіслати

має."

"А першого тебе!" — відповів йому Мручко й, не дожидаючи дальшого питання, пішов туди, де гетьманські вози стояли. Багато було нових, мальованих, зі шкуратяними будами, більших — на два, і менших, легких на одного коня. На тих возах під будами спали старшинські жінки, бо старшини, одні "по ділах" ходили, другі вспіли вишукати хорошеньку гостинничку на роздоріжжі біля Очакова, а треті приютилися поміж возами і грали в карти.

Гетьманський блазень на розворі сидів і ногами баламкав.

"Здоров був, панє Рачок!" — гукнув йому над самим ухом Мручко.

Рачок вирячився на його: "По-людському ваша милість балакати не вміють? Гукає, як пастух на волів. Бе-ре-жись!" — наслідував Мручків голос і так, як він, голову задер і брови на шнурок стягнув.

Мручко по голові Рачка погладив: "Добре людей удаєш, хоч сам не дуже на чоловіка скидаєшся."

"Велика мені честь бути чоловіком. Кусаються, як пси, крутяться, як замотиличені вівці, вертяться, як тріска в ополонці, один другого на палю саджає, як мотиля на іглу, і це люди? Це люди?"

"Ваша милість, мабуть, нині лівою ногою з ліжка встали", — відповів йому Мручко.

"А ви хотіли, щоб я на голові ходив?"

"На голові ні, але Рачок так і рачки лазити повинен."

"І без мене доволі таких, що рачкують, хто перед царем, хто перед королем, а хто перед гетьманом майбутнім."

"То й такі є?"

"А ви ж як гадали? Одні перед Войнаровським стеляться, як трава під вітер, а другі перед Орликом нижче води лягають. Тільки про гетьмана, про Івана Степановича, забули."

Його голос дрижав. Мручкові жаль зробилося блазня. Руку йому подав: "Не сумуй, брате! Є й такі, що не забувають і не забудуть ніколи."

Рачок зіскочив з розвори. "Сотнику! — говорив. — Невже ж ми нашого гетьмана поховаємо в чужій землі і дальше помандруємо світами?"

В тім простім, буцім дитячім, питанню було так багато смутку, що Мручкові аж в очах почорніло. "Живі живе гадають," — відповів.

"Зробимо, що нам мус прикаже. Іван Степанович не схоче, щоб ми замість добувати волю, біля його могили сторожами стояли".

"Не схоче, — притакнув Рачок. — А все-таки важко самому на чужій землі зоставатися".

"Мойсей теж помер, не дійшовши до обітованої землі. Але чого ми це Івана Степановича за живота в домовину кладемо? Хай здоровий живе!" — гукнув, і блазень на кутні зуби всміхнувся.

"Цей один, мабуть, про себе не думає," — подумав собі Мручко, доходячи до гетьманських возів. Вартові на сторожі стояли.

Чура вибіг йому назустріч.

"Гетьман тут, чи до короля пішов?"

"Його милість уснув", — промовив пошепки чура. Мручко потягнув його за рукав. Відійшли кілька кроків на бік, щоб їх ніхто не підслухував.

"Хто біля гетьмана сидить?"

"її милість пані Обидовська."

"А Войнаровський?"

"І він. Міняються, або сидять удвійку. Як їх нема, то я не відступаю."

"Гаразд! Пам'ятай же, козаче, що коли б так, не дай Бог, з гетьманом сталося щось не до речі, то відповіш мені. А з Мручком жартів нема. Прохворощу."

"Не боюся", — відповів чура і показав схований у халяві кинджал.

"Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити."

"Гаразд. А харчі?"

"І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого. Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо."

Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: "У Бендерах шаблю тобі куплю, там гарні є."

"Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання."

"Кажи!"

"Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою."

Мручко обіцяв. "А поки що гетьмана, як ока в голові бережи."

"Бережись", — крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там на нього дзвонили.

"Дивна річ, — говорив до себе Мручко. — Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати, кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?" — ніби хтось Мручкові пригадав.

"А Мотря?, — повторив, зітхаючи, сотник. — Де вона тепер?"

Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. — Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці, козаки. Наш талан — чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків цвіт...

"Про що так задумався, сотнику? — мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко долонею прислонив очі. "Мабуть, хтось їде до нас", — промовив, лишаючи без відповіді її запитання.

Обидовська вискочила на віз. "Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть".

"Не зараз", — відповів Мручко і спитав, як звичайно: "Що у вас чувати, ласкава

пані?"

"Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю".

"А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не

чужа".

"Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить". "Хто б то такий?"

"Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?"

"Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло важке і прикре, невеселе".

"А бачите, що й такі найшлися, — сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. — Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав"... Не вдержалась і розплакалась.

"Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може".

"Є-є-є! — притупувала ногою.