Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Ти казав про неспокій, про чинний спротив… Але я в це, скажу тобі одверто, не вірю. Поки ми не виростемо, нічого з того всього не вийде… Але це не значить, що не буде спротиву. Буде. Це само собою. Хочемо ми того чи не хочемо… Але вирости нам треба. О! Тоді буде спротив інший. Так, Козенку… А мені вже однаково…

Вони говорили довго. Козенко присів. Посвіжіло. Оп’яніння в них проходило. Мова їх ставала дедалі тверезіша. Козенко ввійшов у свою нормальну колію. Він висловив і свої думки. Вони не могли розірватися, мов дві ланки одного ланцюга.

Небо на сході почало рожевіти. У кущах "Тіволі" засвистали якісь пташини. Зорі поволі зникали. З темряви ледве помітно виступили обриси Бони. Легкий туман стояв над сонним містом. Весна.

________________________________________

Примітки

Слаб і сміріться гатов – цитата з поезії О. Блока "Ангел-хранитель" (1906).

як каже Горький – репліка з драми російського письменника Максима Горького "На дні" (1902), що стала крилатою фразою: "Человек – это звучит гордо".

вмирав на полі бою князь Андрій – Андрій Болконський, персонаж роману російського письменника Льва Толстого "Війна і мир" (1869), був поранений у битві під Аустерліцом.

у тому раю на землі – перифраза поезії Тараса Шевченка "Якби ви знали, паничі…" (1850): "В тім гаю, / У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло…".

Крем’янець

Всемогутня рука, яка колись розділила твердь від невидного неба, яка вілляла води в свої місця, яка поставила над всесвітом страшне світило і всьому малому і великому повеліла затремтіти, радістю бути, – та сама мудра рука одного разу вдарила у твердь плянети і лишила на ній глибокий, широкий, розлогий слід. Від сходу на захід, півмісяцем розсікла вона ланцюг гір Авратинів і, лишивши за собою рештки несформованої природи, вийшла на широкий простір долини, прошитої тонким шитвом хвилястої Ікви. На узбіччях лишились урвиська, порвані рештки затверділого вапняку, уламки гранітних залишків, горби з мішанини піску, крейди, кременю, глиняні стоки та залишки морського дна, на якому міліони літ плазували і вмирали ніким незлічені тварі.

Згусла і ствердла в такій своїй подобі ця ось частина землі. Обабіч станули високі горби. Посередині, мов велетенський шолом, залягла гора. Земля забажала дати рослинність, і з надр її виступило на поверхню дерево всілякого плоду і роду, і поросла свавільно всіляка билина, і вкрила смуглясті узбіччя своїм густим руном зелена мурава і барв різного цвіту оздобила все яскраво і свіжо. Густо і міцно скріпило все жилаве коріння, що втиснулось у кожну щілину в каменю, пробило крейду, розсунуло збиту рінь, вишукуючи для себе вологи, поживи, сили і краси. Буйно і барвисто вкрилась крутояра долина соковитою зеленню.

І крутилась далі плянета в просторі. Мов невеличкий м’ячик у безмежжі, робила вона свій лет. Чергувалися безліч днів і ночей, чергувалися зими, весни, літа і осені. Безконечно творилась не збагнута ніким і ніколи містерія життя і нежиття. І, можливо, тільки зарви гір час від часу відкривають книгу, писану мушлями, і на їх перлямутрових залишках читаємо непомітно маленьку частинку того, що було.

Але прийшла сюди колись перша людина. Вона вийшла на гору серед яру, оглянулася на всі боки і розложила піл каменем своє перше вогнище. Навкруги було повно всілякої звірини і птаства, а там далі, у широкій болотяній ріці, – повно риби. Людина не покинула цього місця, вона тут далі була, далі робила вогнище…

Вона родила тут нащадків, що з покоління в покоління тут вмирали, ховали свої кості під землю і родилися знов. Приходили чужі люди, які несли з собою зброю всіляку, і вогонь, і топори, і меч. Тутешня людина стиналася в лютому змаганні, лилася кров, і поволі всякала в землю. Хтось перемагав. Знов ставав мир і знов росло, буяло, цвіло життя.

Одного разу на тій найвищій горі почали щось мурувати. Це були вже мудрі люди. Вони сказали собі, що цю землю будуть боронити не тільки своєю кров’ю, а й своїм розумом. Вони позносили багато каміння, вони звели грубі мури, вони поробили башти, вони закували в залізо браму, вони поставили людей у кованих панцерах, вони дали в руки тим людям пальну зброю.

Навкруги все підкорилося тим людям, що обшили себе каменем і залізом. І внизу, отам по всіх ярках, по всіх галявинах між дикими заростями шипшини та глоду, де цвітуть дикі черешні та яблуні, повстали хижки. Поволі між камінням повилася перша стежка, побігла зі сходу на захід, уздовж малого чистого потоку, що пробивався між зірваними на горі і зваленими додолу велетенськими каменюками…

І всьому тому дали назву: Крем’янець. Від слова кремінь. Від каміння, що лишилося тут з морського дна і своєю перевагою над іншими породами накинуло усьому свою назву.

І чи знаєте ви це місто? Ні. Ви його не знаєте. Колись поїдьте туди. До нього веде тепер маленька залізнична, зазначена майже на всіх мапах червоною жилкою. Це – невеличка від бочка від станції Дубно, вона проходить попід розлогим лугом річки Ікви, яка перерізує дубові ліси Смиги і в’ється, мов сірий вужик, крем’янистими полями. І не будете шкодувати, відвідавши ці місця. Особливо, коли настає весна, і все заллється цвітом, і ви вийдете на гору Бону, і поглянете на всі боки, куди вам захочеться…

І тоді ви, напевно, здіймете з вашого спітнілого чола капелюх і будете дивитися на це диво, що поклалося перед вашими ногами так спокійно і так покірно. Вам впадуть в очі білі, мов мармур, осяяні сонцем будівлі старого ліцею з його червоноверхими вежами. Вам блисне довгим зигзагом здалека Іква. Вам заманячить в тумані обрію Почаївська вежа. Перед вами тисячами переливів замиготять барви стріх, тіні покритих зеленню ярів, облиті квітами узбіччя пригорків, барва патлатих, старечих каштанів, косатих берізок, шерехатих, сивих акацій, оздоблених широчезними коронами столітніх дубів.

І ви повірите, що це є добре, гарне місце на плянеті…

Третє травня

Сьогодні третього травня тисяча дев’ятсот двадцять третього року місто Крем’янець є саме таке. Сонце встало того дня о третій годині дев’ятнадцять хвилин. Велике, яскраве, жовтаво-червоне. Небо злегка поблідле, ніби вкрите легеньким серпанком. Долиною над містом, виписуючи літеру С, ліг туман. По садах цвітуть рожево-молочним цвітом яблуні. А на всьому разом – велич великого, буревісного молодого життя. Весна розшалілася на всі боки. Вона чудодійно виливає на кожну комашку, на кожну билинку, на все, що тут і там, що бачать очі і чують вуха. Звуки, барви, рух, легкі, ледве помітні відрухи великої гармонії, міцне, п’янюче повітря з переливом пахощів, що поволі, мов хвильки повітряної ріки, пливуть назустріч сонячному сходові, десь там зустрічаються з молодим східнім вітром, що бере їх легко в обійми і повертає назад.

Сонце підіймається вище. Воно, мов божество всесильне і нестримне, підіймає свої велетенські золоті повіки і бачить все. Воно скрізь, де тільки є життя. Кілька позолочених хмарин зупинились на одному місці і лежать, мов пливучі, казкові острови.

Місто прокидається. На всіх будинках мають біло-малинові прапори. Вулицями йдуть люди. Вітер спокійно коливає полотном прапорів. Звідкілясь вириваються звуки першого маршу. Он там під ліцеяльними мурами, мов комашки, купчаться чорні крапочки. Вони спливають малими потічками у більший струм і зникають за ліцеяльними мурами.

Від станції над’їжджають перші чети вершників. На сонці виблискують мідні розтруби музичного приладдя. Мають малесенькі прапорці. Коні йдуть повільно, і здається, що чути цокіт їхніх копит по бруку. Ось вони вже доїжджають до монастиря. Труби блиснули на сонці, і полився грайливий марш кінноти. Вже виразно видно барву прапорців на списах. Білі коні оркестри ритмічно вицокують крок.

Минають хвилини. З ліцеяльних мурів виступають перші колони молоді. Йдуть соколи. Йдуть гімназисти польської гімназії. Йдуть ліцеїстки. Виходять з воріт і загинають довжелезну підкову учні української гімназії. За ними так само виходять семінаристи духовної семінарії. За семінаристами гімназистики гімназії Алексіної. А далі – комерсанти, а за ними почали свій похід народні школи. Спереду улани. Вони виграють марша, а за ними довгою рікою – молодь, молодь, молодь…

І мають скрізь прапори, і скрізь велика весна.

А Микола Гнатюк і Василь Шеремета майже непомітні. Облиті сонцем, сидять вони на сірому камені. Вони дивляться догори на місто, і бачать усе. Вони обидва бліді, мов крейда. Очі позападали, але зір напружений. Біля них пасуться під горою корови й кози. Кілька малих пастушків так само, як і вони, дивляться згори на місто. Біля них тихо, тільки час від часу Василь Шеремета питає:

– Не бачиш нічого?

– Ні, – відповідає Микола.

І вони знов дивляться. Вони хочуть побачити знаний повіз, у котрому має виїхати на гору їх призначення. Але похід проходить, вже досягнув гори, чути, як оркестра заграла гімн, чути католицький однотонний спів, а його немає. Нерви Шеремети напинаються. Він вже пережив перші припливи хвилювання, але зараз надходить дев’ятий вал. А що як на тій он доріжці з’явиться каретка?.. А що, як вона тільки спізнилася? Так. Хвилини тягнуться надто довго. Кров приливає до голови і б’є у скроні. Уста засихають. Очі все більше і ширше дивляться, ніби вони галюцинують.

А на грі співають "Те Део". Чути дзвінки. Під небо глухо підносяться латинські слова. Десь там є Бог і він все це чує і, напевно, бачить. Ні, ні… Василь не може далі сидіти на теплому, шорсткому камені. Він зривається на ноги. Шкода, що ноги ковзаються по схилі, а то він біг би. Це неможливо! Це неможливо! Кричить ціла його істота. А хвилини йдуть невблаганно. Минає година…

Досить. Василь підходить до Миколи:

– Знаєш, Миколо. Не можу більше! – Микола поглянув на нього своїми сірими очима.

– Не можеш? Так ходи сюди!

Василь вже знає, чого той домагається. Він обережно виймає з-під пояса на животі невеличку річ і передає її Миколі. Але це ще нічого не значить. Тягар з нього не спав. Навпаки. Можливо, навіть збільшився. Микола взяв ту саму річ і старанно засунув його собі під пояс на животі. Він дивиться вперед рівно і, здається, байдуже. Непомітно, щоб так сохнули йому уста, як сохнуть вони у Василя. Василь дивиться на нього і знов пригадує Настю.