Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас

Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між собою.

— Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То це кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на "палаті"; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)...

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, — хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні...

Аж ось, пройшовши ще днів з п'ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив'я — не нив'я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков — із золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті зірочки... Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик... Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку...

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам'яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. "От би це в Піски перенести!" — не втерпів Максим... А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

"Бач, бісові кацапи! — подумав Максим, — які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."

Привели їх до кам'яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам'яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах і без палєтів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удався! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі... Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів гброд подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в гброді, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... "І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?.." — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре "носки" витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю і ружжину. Яу убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб'ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора...

Минають місяці, рік... Одно та й одно!

"А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: "раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціняйся разів сто на день... а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра... на ученні, й на смотру, й на параді під церквою... Уже так затвердив, — як свої п'ять пальців... Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що "чисто" п'є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати передала, давно пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип'є кварту й не буде п'яний. Заклад на п'ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п'ять карбованців, дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п'ять карбованців, попилися п'яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п'яти чи що. Виходять ранком на двір, — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. — Не сумуйте, братця! — утішав Максим. — Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло... Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: "винуваті!", "винуваті!".

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство...