Викрадення - Тендюк Леонід
І було так радісно й щасливо — я згадав село, матір, рідний далекий порт, Наташу, — що від повноти щастя хотілося обійняти світ.
Що ми розвідали та що побачили, запитаєте ви. Я про це ще розповім. Скажу лише, що мандрівка в океан виявилась важкою, з безліччю прикрих несподіванок. Та якби вона була ще ризикованішою, то й тоді б я пішов, не вагаючись, бо комусь же треба йти, а в борінні з труднощами відчуваєш свою силу і те, чого ти вартий та на що здатний.
— Океан тягне, як магніт, — сказав Гліб Семенович, вітаючи нас на борту "Садка". — Глибини його кличуть не лише дослідників. Ними не на жарт зацікавилися капіталістичні нафтові королі: лоскоче їм ніздрі запах живої крові землі — нафти. Генерали й адмірали теж вважають океан "своїм" — плацдармом для кривавих битв. Хіба ж мало, навіть на віддалених островах, — перевівши подих, додав він, — збудовано військових баз і полігонів! Забувають тільки, що Океан належить не їм, потворам двоногим, а людям. Він, як і вся планета, — наш спільний дім. Тому-то ми й намагаємося проникнути в його таємниці, вивчити їх на користь прийдешніх поколінь.
Послухати нас, акванавтів, зібралися з обох суден.
На палубі "Садка" тесля спорудив високий поміст — трохи ширший, ніж той, на якому сидів морський цар, коли корабель перетнув екватор і ми відзначали свято Нептуна.
Тепер цей трон відводився для нас.
Доріжку, що вела до трибуни, встелили килимами. Під оплески вийшли ми, обранці долі, на головну палубу.
— Шоб мене пофарбували в желений колір, якщо вони не шхожі на кошмонавтів! — піднесено сказав одеський капітан.
Щоправда, зараз ми менше ніж будь-коли нагадували космонавтів, бо через спекоту одягли лише шорти.
Шорти і… босоніж.
— Камбалу й то гніт води робить пласкою, як тріска, обличчя ж нашого підводного Зайця ще дужче округлилося.
— А чого ж воно у Василя, як ніж, загострене?
— Його відсік, мабуть, розгерметизувався — тіло потрапило під багатотонний тиск океану.
— Да Гама, дозволь доторкнутися до твоєї легендарної руки, що побувала так глибоко, де й раки не зимують.
— Годі вам пащекувати… кра… кра! — суворо гримнув боцман.
Балакучі дотепники — машиністи й матроси — замовкли.
Ми вчотирьох рипучим трапом піднялися на "трон".
Після паркого азбестового костюма й тісняви батискафа приємно було відчувати пестливий дотик пасатного вітру, слухати, як стиха перешіптуються хвилі, бачити над щоглами чаїне димчате крило — все таке близьке й знайоме.
"Рідна земле, плането наша! — з любов'ю подумав я. — Наша окриленість і могуть — від тебе, з долоні твоєї материнської щедрості й доброти. Від зернини, що, напившись життєдайної снаги, проростає врожайним колосом, й огню, спресованого мільйоноліттям у тугий антрацит, який, спалахнувши, дарує людям тепло. Від кожного ковтка джерельної води й колискової зеленочубих дібров до міцності видобутої з рудоносних глибин криці, що потім стає і лемешем плуга, й космічним кораблем. Все від тебе, піщинко у Всесвіті, плането рідна! І як же нам треба плекати й берегти наш спільний дім — землю, щоб вона не потрапила в пазурі до звірів у подобі людській, які ладні спопелити її в сатанинській атомній круговерті!"
Щойно ми, розвідники глибин, вернулися з пошуків. Мрія зазирнути в невідоме, натрапити на слід тієї ж таки Гондвани — прекрасна мрія. Та — піймав себе на думці! — що б я не робив, яку б не долав глибину й височінь, ніколи не забуваю: планета — це і моє колосисте поле, доріжка, що, петляючи косогором, біжить за село і, вирвавшись на простір, стає великою дорогою.
Згадалося під цим високим і погідним екваторіальним небом село. Я давно не ступав на поріг батьківської хати, не чув шумовиння степів. Та кожна кровинка, що пульсує в мені, єднає з отчою землею.
Що ж, мандрувати в морях — знадливо. Втім, морякувати — не байдики бити… Пригадую, малим бачив я, як у досвітній імлі на польовий стан ішли трактористи. Бачив їхні жилаві руки, чув веселий сміх. Аж поки й вечорова зоря розквітала над степом, трудилися вони в поті чола. І мати моя, як діток, дбайливо доглядала кожен колосок. Вони, хлібороби-степовики, передали в спадок мені найдорожче — любов до рідної землі й повагу до всевладної праці.
Та хіба тільки я такий! Жарти жартами, а побачили б ви, як трудяться хлопці-матроси. Хтось же їх, як і мене, вчив не сидіти склавши руки, працювати й працювати невтомно.
Наш командир, Кім, зараз звітував перед учасниками експедиції. Всі, хто був на палубі, уважно слухали.
І поки він розповідав, перед моїми очима, хвилина за хвилиною, постала вся наша дивовижна підводна одіссея.
Розділ дев'ятнадцятий
ЛОЖЕ НЕПТУНА
Отже, глибиномір показував, що до дна залишилось двісті метрів. Батискаф, уповільнивши хід, навкісною орбітою пішов на посадку.
Підводний морок освітлювали всі — бокові, нижні, лобового пошукового променя — прожектори.
В ореолі сяйва батискаф здавався кометою, що прокреслює темний небосхил. Але якщо в справжньої комети вогненний хвіст іззаду, то в нашої він, мов ціпок сліпця, промацував попереду кожен метр невідомої дороги.
Видимість була незначна — якихось десять кроків.
— І за це спасибі Нептуну, — мовив Кім, припадаючи обличчям до монокулярів перед центральним ілюмінатором.
Ніч, безмовна ніч огортала нас звідусюди. Принаджені світлом, несподівано й примарно виникали мешканці глибин — вугрі. Вони звивалися, стиснувшись у пружину, то, ніби в'юнкі, вузлуваті батоги, випроставшись у довжину, чорно метлялися в конусі світла, і їхні хижо роззявлені пащі ладні були проковтнути нас живцем.
Побачив би мій покійний дідусь, куди потрапив його неслухняний онук, обов'язково сказав би:
— Чи тобі в полі робити нічого, що ти забрів у цей гадючник? Тьху на тебе, непосидючого! Три чорта під ребро всім твоїм страховиськам — зміям!
Дідусю, дідусю, я й сам корю себе іноді. За те, що поміняв поле на море, що віддав перевагу бурям перед лагідним шепотом колосся.
Ось, бачте, як воно буває: змалку навіть ставка боявся, його темного каламутного виру. А жаб, зізнаюсь, боюся й досі. І все ж потягло мене до моря.
Те, як я мучусь під час шторму, знають усі, з ким я плаваю. Одного разу капітан сказав:
— Я тебе, хлопче, поважаю за твою наполегливість. Це неабищо — так важко переносити морську хворобу і все ж не відрікатися від моря.
Звичайно, він мене перехвалив, хоч, правда, я таки впертий: якщо вже щось задумав, ніяка сила не зіб'є й не збочить.
Ми поринали в бік вулкана, до його зовнішнього схилу, де, мов розтулена долоня, на стометровій відстані від дна височів скелястий виступ, обраний нами для першої зупинки.
Гідролокатор свідчив: той майданчик прямо перед нами. До нього можна було докинути палицею — не більше як півсотні метрів. Але той же гідролокатор та ехолот донесли до нас і щонайдрібніші риси підводного ландшафту, і ми жахнулись, побачивши замість рівного майданчика всіяну, мов зубами дракона, скелю.
Щодо дна вона лежала горизонтально. Та хіба на неї сядеш, зубчату, гострошпилу! А іншого місця для посадки не було — магма, що вилилась із кратера, затверділа, утворила майже прямовисний схил — крутий, відшліфовано полив'яний, ніби то була втрамбована й вичовгана лижами гірка.
— П'ятдесят… сорок… тридцять метрів, — доповідав пілот, спрямовуючи батискаф на схил вулкана.
Раптом апарат підкинуло вгору, потім потягло вниз, метнуло вбік.
— Баласт! Скинути баласт! — подав команду командир.
Чергова порція дробу, висипавшись із металевої кишені, допомогла піднятися на кілька метрів.
Кім вирішував, що ж робити далі, не розуміючи, яка сила вплинула на апарат, чого він себе так поводить.
На кілька хвилин ми зависли в горизонтальному положенні, осторонь майданчика для посадки.
— Кіме Михайловичу! — вигукнув Заєць, невідривно дивлячись у боковий ілюмінатор. — Знизу піднімається скаламучена смуга води.
Командир перейшов у наш відсік, глянув за борт. Там справді висіла стіна непроглядної каламуті, ніби випари над казаном, який кипів і вирував.
— Ось воно що! — стукнув пальцем по донній карті Кім. — Так це ж, очевидно, боковий кратер. Правда, на карті в мене його немає. Невже вулкан ожив? Якщо почнеться виверження, лиха не минути: корпус батискафа на силові удари не розрахований.
А вода ставала дедалі каламутнішою й непроглядною: ні піни, ні бульбашок, хоч та вода, очевидно, й була гаряча, як окріп: на глибині через великий тиск гази з виверженого вулкана, як і рудоносні гарячі потоки, тануть і не булькають.
— Та ні, — сам до себе озвався командир. — Сейсмографи показують: дно спокійне, немає навіть натяку на моретрясіння й підводні поштовхи.
Повідомили на "Садко".
До мікрофона підійшов начальник експедиції.
— Колего, — почувся дзвінкий, запальний голос Гліба Семеновича. — Якщо й ваші сейсмографи не зафіксували вулканізму, тоді, будьте ласкаві, обережно промацайте той нежданий вир. Повторюю: обережно і на тому горизонті, де зараз перебуваєте. Ви правильно, Кіме Михайловичу, оцінили обстановку: батискаф опинився над допоміжним кратером. А для науки це надзвичайно важливо — свідчення очевидців. Ми ж бо до кінця не знаємо, як себе поводять підводні вулкани.
— Вас зрозуміли! — відповів Кім. — Будемо діяти, як ви й радите.
Із бортових цистерн — рідина, взята для плавучості батискафа, — випустили трохи бензину, і апарат знову почав занурюватись.
Вируючий "казан" лишився праворуч — ми опускалися вподовж його стінки. І таки вир перехитрили: ніби по обочині курного шляху пішли краєм, де каламуть непомітно переходила в чистоводдя.
Ця дорога привела нас до самого кратера, точніше — до його бокових щілин, з яких виливались підземні гарячі потоки: в батискафі, відчули ми, стає жарко.
— Хлопці, дно! — не стримуючи хвилювання, вигукнув Данило.
Він, як маг, своїми чутливими руками обережно чаклував біля пульта управління.
В ілюмінаторах, вихоплені з мороку променем прожектора, показалися смолянисто-чорні брили скель, ніби по зав'язку наповнені лантухи або пухлобокі подушки, які хтось розкидав у хвилину шалу. То була охолола вулканічна лава. Завдяки своїй формі вона так і зветься: подушкова.
На одну з подушок Данило й посадив апарат. Пізніше він розповідав, що ніколи так не боявся, як того разу. Та й не дивно. Пілоти твердять, що останні дюйми взагалі важкі й відповідальні, а перед такою посадкою, як наша, — на трикілометровій глибині — вони ще відповідальніші.
Ось коли треба було вигукувати "ура", а не тоді, як це робив Кукса, побачивши нас на поверхні моря.
