Листя землі - Дрозд Володимир
Пішли ми раненько у Страхолісся. А батько уже старий, рубав-рубав тії дрова та й похилився на кущ, упав. Приходить матка і голосить: "Батькові у очах потемніло, та й поклонився лісові…" Я одвернулася, сльози мені градом котяться. "А чим, — думаю, — я вам поможу, як мене тюрма жде не діждеться?" А батько було, коли вип'є, скаржиться: "Через Бога твого, що ти про нього усім торочиш, та через норов твій задерикуватий і мені од властей немає спокою". А я і одвічаю батькові: "Ну, то вона, Федора, довго вам не надокучить…" Аж так воно і получилося. Уже як була я на роботах тюремних, батько і пише мені: "Відколи нема тебе, Федоро, то чотири стіни у хаті, нема до кого і загомоніти…"
А якось, се я ще домувала, приїздить до нас на Муравицю прольоткою галіфетчик із району і про мене у матки запитує. Вийшла я на вулицю. А йон мене по лужкові повів, повів, щоб ніхто нашої гомонки не чув, і каже: "Я одтуль і одтуль". А одкуль — я уже забула, та не вельми і дослухалася. "Я одтуль і одтуль і знаю, що ви па три роки засуджені, але ми вас помилуємо і в тюрму не пошлемо, якщо ви свого Бога зречетеся, що ніби його бачили над церквою пакульською, як він, ваш Нестор Семирозум, записував, що на землі твориться, наче шпійон японський чи фашистський. Такого буть не могло, щоб людина в повітрі стояла, як свічка, ані до чого не прив'язана, і взагалі, у повітрі тільки наші аероплани літають і радіохвилі простір пронизують, більш нічого нема, і для Бога місця не залишилося. Але розказни ваші наших людей дезорієнтують у плані боротьби з релігійним дурманом і забобони у голови їхні сіють, наче блохи…" Я його мовчки вислухала, повернулася і пішли геть. Так мені збридило. А йон гукає навздогінці: "То що ви рішаєте?!" "А що я, — кажу, — можу рішать, як Пес гора Семирозума я на власні очі над церквою пакульською бачила і навіки сеє у душі моїй. Усі ваші діла погані Нестор Семирозум на оболоці червоними чорнилами записує, і сеє запише, що ви мене хотіли брехухою зробити, і колися за усе сеє доведеться вам одвічать, як не перед людьми, то перед Богом". Дак ним аж затіпало, галіфетчнком тим: "Не пужаії! Більшовики нікого не пужаються!" А в самого від страху аж голос переривається. Але я пішла ие озираючись: хай буде як буде. Аж через якийсь деньок ще один підкочується. Дільничний наш, міліціонер, Семен Рудько, з війни йон потім не вернувся: "Я так зроблю, Федоро. що не підеш ти у тюрму, якщо зійдешся зо мною…" А йон скольки, пам'ятаю, і жив, усе на Бога лютився, в одній зграї із Нестірком Волохачем, Бомбою, Цмокалом, і в чортів переодягалися та навколо батюшки витанцьовували, і свягі книги палили, і рубали ікони, і дзвони та хрести із церкви скидали. Дак на чорта ти мені такий, думаю, здався! Лучче, думаю, у тюрму піду, аніж у сімейну жисть із псом безбожним. І одвернулася од нього.
Аж ось сільський суд у Пакулі двох людяк судив. Одну людяку — за узятого із колгоспного поля снопа, а іншу — за кавуна, і теж рочок припаяли. І се вже настав час їх до тюрми відправлять, і мене до них підпрягли, щоб за одним рипом. І ось приходить до нас додому уже сей Семен Рудько, міліціонер, і каже: "Збирайся, Федоро. тебе у сільраді ждуть, до тюрми мринської тебе разом із засудженими відправляємо". А я собі так бадьоро: "Іти то й іти". А в глибині єства мого думка, як гадючка: "Я однаково у тюрмі не житиму, сама собі їсти не дам та й помру…" Навіщо воно, думаю, мені життя тес тюремнеє?! Так я у голову собі унесла. Помру, а не буду у тюрмі довго. А Нестор Семирозум мовчав до мене, бо недосгойна я думками такими голосу його була. Бо людина мусить жить, докуль живеться, як би трудненько не доводилося їй, бо для сього, для жисті, послана вона на землю. А я ще сього не розуміла, сліпа душею ще я була.
І ось ведуть мене у Мрин, у в'язню, і цих двох пакульчан, засуджених сільським судом, ведуть. Міліціонери на конях і з ружжами за плечима, а ми — з торбинками, хто що ухопив з дому, пішкуємо. А вже так зимно, сніжок політує. На ґанкові сільрадівському галіфетчики сільські стоять, начальнички, хто у селі людей судив, хто на мене до мринського суду подавав. Але не було у серці моєму озлості і обиди ні на кого з них, бо се Бог покарав їх сліпотою душевною. Я вклонилася їм і кажу: "Ну, начальнички, залишайтеся з Богом, а я — пішла". А Михаль Громницький, йон тади у Пакулі якось що знову був за найголовнішого галіфетчика, зуби скалить, яко пес: "Іди і Бога свого із собою забирай, ми й без нього свій вік земний прожируємо добренно!" — "Жируйте, жируйте, а Нестор Семирозум, Книжник святий, записує усі ваші грішні жирування, на горі людяцькому, і покладе перед Богом, коли ви здохнете!" — галакнула я на всю вулицю, аби болєй людей почуло, і на церкву пакульську на горі перехрестилася. Дак яни, сільські галіфетчики, шурх у прорізь дверей, як пацюки перелякані, і злиняли з ґанку.
І пішла я по митарствах своїх великих, по муках своїх пішла. Як брели Пакулем, а далєй через Страхолісся, прощалася я із селом, із лісами, лугами, болотами прощалася, наче на усю жисть свою одсюль ішла, а не на три годочки. Віщувало, певно, серце моє, що — надовго, хоч Нестор Семирозум мовчав усе ще до мене. І де тих сліз набралося, уже, думаю, мені сюди не вертатися, осе остання моя дорога. А забрали мене в одинадцятому місяці, шостого числа, після Введення на третій день. Як печатали мені пальці у мринській тюрмі, мені таке страховиння здалося, що я криком кричала. Привели мене у камеру, дак рецедиви, звісно, по нарах, а мені куди — під нари, на голий цемент лягай. Тади вже прийшлося, що серед ночі на етап гонять. Через увесь Мрин, на товарну залізничну станцію. Міліціонери із собаками, ніхто нікуди не чичиркне із строю, бо собаки литки повикусують. А якось що слизота, у мене чоботи нові, справили мені, я їх із собою узяла. Іду та падаю. Іду та падаю. Приходилося усього, кругом було добре, а ті митарства етапні — особливо. Та ось привозять нас у товарняках аж за річку Волгу, у табір, і стали ми там робить, і там уже було трохи легшей. Премблюда нам давали, три такі лепйошечки, як хороша робітниця, то давали тії премблюда. А я роботи ніде й ніколи не боялася, усюди на совість робила. А тут ще війна почалася і нам кажуть: "Ви хоч і засуджені, а своєю роботою чесною у таборі разом з усім народом супроти німця воюєте".
Дак робила я од душі.
А як війна сяя вже скінчилася, звільнили мене з табору. бо вже давно мої три годочки спливли. З подругою моєю водночас звільнили, вона теж з України, Наталкою її звали. Видали нам паспорти, але не дозволили їхати в Україну, а тольки — в Середню Азію, їдемо. У вагоні роззнайомилися, розговорилися, добрі люди і кажуть нам: "Куди вам дали направлення, не злазьте там, там дуже малярійні місця, там вас малярія заб'є. А їдьте до самого Ташкента. За Ташкентом є радгоспи, там шукайте собі роботу". Послухалися ми тих добрих людей, приїхали у Ташкент. А там такеє злодійство — страховиння! Сумку у мене з рук вихопили, щойно з вагона зійшла, а в сумці — перепустка моя. А без перепустки на станцію не пускають. Наталка моя заходить на станцію, а я залишаюся надворі. А вже сніжок землю припорошив, холодно. Дак ніч я перетремтіла якось під станцією, уранці ж і думаю: "Ну кому моя перепустка потрібна, без паспорта, може, її де викинули, а сумку забрали?" І тутечки уперше я, скольки ж годочків тяжких спливло, до Нестора Семирозума, земляка дорогого, хоч і на небі йон давно, подумки звернулася. Бо усі ці годочки табірні Богу я молилася, а Нестора Семирозума турбувати соромилася, знала, що йому не до мене, що йому записувати треба про усе, що на землі діється. А туточки вже не стрималася і галакаю до неба, хоч і чуже якесь воно туг, не наше: "Зроби, Несторе, як я собі намріяла у байці своїй дурній!" Коли виходить із станції Наталка. Я і кажу до неї: "Як знайду свою перепустку, то повернуся до тебе, а не знайду прощай". І вже мені такеє у мислі кидається, що піду та десь у річку плигну, та й усе, уже не витримаю я сього, уже терпець мій вичерпаний до краю, уже я геть горем згорьована. Луччей кину, думаю, я голову свою жабам, хай їдять, хай гризуть. Іду я, плачу страшенно і Богу молюся. А Нестору Семирозуму уже боюся обридати. Іду я куди очі бачать стежкою, сніжком притрушеною. Дивлюся крозь сльози, аж лежить на стежці бомажка якась, із червоною смужкою. Коли б не тая смужка червона, я і не помітила б її. А се ж перепусточка моя. Як я ухоплю її, як притисну до грудей та як розревуся! Упала коліньми в сніжок і кричу на весь білий світ: "Несторе Семирозуме! Книжнику пакульський, якого Бог послав на землю, аби списував про усі діла людяцькі і Йому начитував! Не захотів ти, аби я свою дурну голову куди-небудь укинула, а хочеш, щоб я далєй жила. То я вже ніколи дурного у голову не візьму, як би тяжкенько не доводилося мені на сій землі!"
І як я сеє прогалакала, на весь білий світ, стовп вогняний виріс серед степу, у млі ранку зимового, виріс стовп вогняний просто очей моїх, а на стовпі вогняному стоїть Нестор Семирозум і пише чорнилами червоними на хмарках сірих, млистих, наче папір, у сувої вітерцем верхнім скручених, пише чорнилами червоними про усе сеє, що діється на землі. Далєй сей стовп вогняний погас і видиво Нестора Семирозума в очах моїх погасло, лише небо по той бік хмарок прозористих багряне-багрянюще, наче тії червоні чорнила, якими писав Нестор Семирозум, по небу розлилися. А се уже сонейко сходило.
Дак я повернулася до Наталки, на станцію, розказую, що перепустку знайшла. А на станції — люду-люду, тижнями лежать, білетів не можна добитися. Що нам робити? "Господи! — подумки волаю. — І ти, Несторе Семирозуме! Як ви уже допомогли мені знайти перепустку, не дали, щоб я пішла на річку та кинулася сторчака, однесла жабам свою голову, дак помагайте і далєй!" І стала я коло віконця каси, наче хто мене за руку узяв та підвів, хоч усі знали, що білетів нема і не буде, і ніхто не товпився. Раптом відчиняється віконце каси — є два білета! Я дістаю з-за пазухи Іроші, беру білети для себе і для Наталки. Усі схопилися, до каси, а білетів уже нема, віконце зачинилося, наче ніколи й не одчинялося. Я до Наталки: "Біжімо скоріше!" Бо ми ще не знаємо толком, на яку путь бігти.
