Дуби шумлять - Пільгук Іван
Надійшов час зважити взаємини та вирішити складні питання особистого життя. Після вагань, роздумів насмілився писати листа до Олександриної матері:
"Квітень 1889 р.
Дорога мамо дорогої для мене дочки!
Дозволяю собі звернутися до Вас з цим листом, надіючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене — Вам зовсім чужій і невідомій людині. Моя глибока любов до Олександри Михайлівни підтримує в мені цю впевненість, так само надає вона мені й сміливості назвати Вас в цьому листі мамою. Дуже я люблю Вашу дочку...
Розкриваючи перед Вами історію наших взаємних почуттів і відношень, я тішу себе надією, дорога мамо, що Ви не тільки дасте згоду на освячення їх, а й самі осіните своїм материнським благословенням; обіцяю Вам наскільки вистачить моїх сил і уміння, дати Олександрі Михайлівні і необхідний спокій, і те матеріальне забезпечення, що його я, відповідно моїм достаткам, можу надати. Сподіваюсь, що життя наше буде тихим, трудівничим, без зайвої розкоші, але повне необхідного забезпечення та радісної злагодженості. Маю надію, що Ваше материнське благословення і наша взаємна любов допоможе нам здійснити сподіванки..."
* * *
На виклик брата негайно прибув до Полтави Іван Рудченко. Він застав збентеженого Панаса Яковича на квартирі.
— Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно відірвав тебе від роботи.
— Ні, Панасе! По твоєму вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений?
— Як же не бентежитись? Живе собі чоловік, доживає до сорокалітнього віку, коли вже сиві волосинки забарвлюють чорну бороду... І ось заманулося одружитись.
— Це добре, Панасе. Доки ж тобі бити байдики... Вже інеєм років тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлівна підкорила твоє серце?
— Моє серце нікому не кориться. Як ти дивишся на мій вибір?
— Не сподівався. В душі ти великий демократ, а Олександра з аристократичної сім'ї.
— Це не біда... Хай аристократи коряться демократам. Біда в іншому...
— Ти натякаєш на болісно вразливу вдачу Олександри? Скажу відверто, що з іншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагідний... Хто через кладку обережно ступає, той у воді не потопає.
— То так здається... Ось і зараз розхвилювався.
— Чому?
— Відбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вінчання справили в Карлівці, а весілля відгуляли в домі Шейдеманів. Хоче, щоб я з'явився до батьків у циліндрі та з усіма своїми орденами... Я не погоджуюсь. Від цього й ламається наша дружба.
— Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує.
— Це так. Але я чіпляю на груди ордени тільки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут...
— Ха-ха-ха, — залився сміхом Іван Якович. — А тут теж надзвичайний випадок і начальство.
— Хіба Олександра мені начальник?
— Її батько Шейдеман може зрівнятися з будь-яким начальством. Багатим карлівським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли він став власністю великої княгині Олени Павлівни — сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, імператора Миколи І. Управитель маєтку, що належить царському роду, — це неабихто. Йому відкриті двері у вищі сфери...
— Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого?
— Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиляє її Панас Мирний — визнаний український письменник, — запитливо поглянув Іван Якович на брата.
— Для чого вся ця комедія?
— Ні, не комедія! Драма! Навіть трагедія! А її треба грати... Цьому зобов'язує становище нашої літератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досі. Ми добилися деяких поступок... Добилися різними шляхами. Часом схиляли свої горді голови. Така наша доля. За спиною владарів ти можеш конспірувати ім'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час.
— Це все не мириться з моїми принципами.
— Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
— Я не такий уже й мирний...
— Всі ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
— Йшли... Але не одним шляхом, — Панас болісно поглянув на брата. — Ми з тобою брати, але, здається, шляхи наші різняться.
— Нічого, вони зійдуться. Прийде час.
— А може, ще більше розійдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б він дав раду?
— Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у літературі, а становище статського радника використати для побічних впливів на товстолобих властителів. — Іван Якович замовк, а далі тихіше додав: — Драгоманов цього року дістав кафедру в столичному болгарському університеті
— Михайло Петрович у Софії?
— Так. Віддає свій хист, знання і розум болгарському народові.
— Пригадую слова нашого Старицького: "І хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всіх усюдах... — взявся за голову Панас Якович. — Що робити? Що робити?
— Це питання ніколи не знімалося і завжди постає перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпіти...
— Ні, не терпіти, а боротися! Боротися словом! Боротися діями! Діями!
— Діяльних народників запровадили в Сибір, та на ешафот...
— Є шляхи іншої боротьби... Досвід народників навчає шукати їх... Підіймається робоча сила!
— Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я відстав від молоді. Признаюся, що тобі заздрю. В тобі письменник переміг чиновника... Я не досяг цієї перемоги. Літератор під псевдонімом Івана Білика змагається з чиновником Іваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашої спільної справи, а зараз...
— А зараз все-таки порадь мені...
— Раджу одягати найаристократичніше вбрання з орденами...
— То цяцьки для віслюків дворянської породи. Ти радиш чорта не гнівити і богові догодити?
— Все це умовне, коли ми залежні від умовностей. А зрештою вір більше власним очам, ніж стороннім речам. Ти письменник-психолог.
— У цьому й біда моя. Хочеться не тільки заглядати в душі своїх героїв, а й власною не кривити.
— Мабуть, через те ти довго й не женився?
— Це вразливе для мене питання, і до нього я не дозволяю нікому торкатися. У кожного є свої сердечні виразки.
— Розумію тебе, брате, і ладен гоїти твої виразки.
— Якби ж то їх загоїти, — Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволі почав лагодити та приміряти на голову чорний циліндр. Поклав на стіл свої ордени.
* * *
А наступного дня до будинку підкотив розкішний, пофарбований чорним лаком екіпаж.
Незабаром через місто мчали коні як змії. В трьох екіпажах сиділи святково одягнені люди. На першому — поруч з Панасом Яковичем, наряджена в біле вінчальне вбрання, Олександра Михайлівна. В другому — Анна Осипівна з Іваном Рудченком. У третьому — Панасові друзі — Єдлічка, Василенко.
Вихором промчали на Поділ. На площі, заповненій переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екіпажам.
Край дороги почулась гра на скрипці, а жіночий голос сумно виводив пісню. Панас Якович пізнав той голос.
— Стій! — гукнув він кучеру і зійшов з екіпажа. За ним Єдлічка.
Наблизились до скрипаля. Впізнали в особі старого сліпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор — автор музики до "Заповіту" Гордій Гладкий.
— Ось куди занесла доля співця, — тихо обізвався Єдлічка. Але Панас всю свою увагу зосередив на співачці. У виснаженому обличчі, у великих очах пізнавав утому і згасаючу молодість. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пісня Галі, а скиглінням чайки за гніздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденів ніби засліпив очі, і вона закрила лице трепетними руками.
Сліпий музикант обірвав гру на скрипці, поводячи незрячими очима, наче відчув якусь несподівану тривогу.
— Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пісню відібрати? Пограбувати нашу надію?
— Ні! — зірвалося з уст Єдлічки.
— Щось ніби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, — сліпі очі музиканта набули одчайдушного вигляду.
Зійшла з екіпажа і Олександра Михайлівна. Галя зняла з лиця долоні і вп'ялася поглядом у вінчальне вбрання молодої.
Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись від тяжкого сну. Рука потяглась до орденів, ніби хотів зірвати й кинути їх геть. Олександра затримала його руку.
Минала хвилина потрясіння і внутрішньої боротьби, в якій змагається сила волі з силою почуттів. Ще мить — і Панас Якович рівно і впевнено рушив до екіпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очі ронили не сльози, а гострі блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, її погляд відчував на собі Панас Якович і, сідаючи в екіпаж, гукнув:
— Поганяй!
— Друже Гордію! — обізвався до сліпого скрипаля Єдлічка. — Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрічі! Коні понесли екіпажі за місто.
— Ти пізнав її? Пізнав ту, що виступала колись арф'янкою на концерті? — у голосі Олександри зазвучали ноти жалю й докору.
Панас узяв її руку, підніс до своїх уст.
Як змії, оскаженіло гнали коні, ронячи піну з-під вудил, ніби знали, що в екіпажі сидить високий чиновник казенної палати і його наречена. Пишну бороду розчісував супротивний вітер, наче продовжував виводити обірвану скрипалем мелодію й жіночу пісню.
Виїхали на рівнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вітровінням сизий простір. Вихиляючи дугасті шиї, коні аж шаленіли. Сторонилися подорожні, мигтіли обабіч оселі, дерева. Сполохано заєць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий і повисне, чатуючи в сонячній імлі.
Розкривалася неосяжним безміром гладінь південної Полтавщини, порізаної струмками та байраками. Напружений зір сягає роздолля родючої землі карлівських маєтків... Пригадав Панас тих шукачів вільної землі, що переселяються в Сибір, несучи в душі скорботу і прокляття.
Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безліччю дикої птиці. Білопіре царство віддзеркалювалось у бризках прозорої води. Величний вигляд озера полонив зір.
— Яка краса! — вигукнула Олександра. — Тут полювати заборонено.
