Дуби шумлять - Пільгук Іван
Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом ті внуки?
— Мене хвилює і бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нині, мало кому відомого Мирного?
— Пиши! Твої романи багато розповідатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобі поширити свої творчі обрії. В тебе є сила і хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в ній людські пристрасті, розповісти про багатострадну долю підневільної людини... Це конче потрібне для нашого театру, який розпочав свою нову історію виставами минулого року під орудою Марка Кропивницького. Нам потрібний репертуар такий, щоб у ньому народ побачив себе, пізнав свої страждання, збагнув глибину своєї душі...
— Ти вгадав мої наміри. Перший варіант драми "Лимерівна" я вже написав. Не знаю, як воно виходить...
— Друже мій! — Старицький кинувся обіймати Панаса Яковича. — Ти повинен зачитати написане. Зачитати в тісному колі. Треба запросити Єдлічку, його учениць... Як тоді, пригадуєш? До речі, я маю передати від Лисенка ноти Олександрі Михайлівні. Він виконав свою обіцянку.
— Олександру Михайлівну я рідко зустрічаю...
— Чому? Дуже мила дівчина. Може, заважає її шляхетність?
— Не тільки шляхетність, а й перебільшена уразливість.
— То дівчині не шкодить. Зійдемося в одному колі. Я вас помирю. До речі, візьміть передані Лисенком ноти, щоб вручити Олександрі Михайлівні...
Наступного дня до сусідки Панаса Яковича Анни Осипівни прибули Алоїз Вячеславович і Олександра Михайлівна. Тут їх чекали Панас Якович і Михайло Старицький.
Олександра Михайлівна скромно привіталася. Панас подав їй ноти — подарунок від Лисенка.
— Спасибі... Така честь... Я дуже рада, — меланхолійно-задумливий вигляд дівчини пройняла ледь вловима усмішка. Вона несміливо подала руку Панасу Яковичу. Він потис її.
— От ми знову зустрілись у цій затишній кімнаті, — ніяковіючи, промовив Панас. — Михайло Петрович розповість нам київські новини... Про театр, про...
— Ні, друзі. Насамперед давайте послухаємо нову п'єсу Панаса Яковича... А про новини я розповім потім.
— Згода! — авторитетно кивнув Алоїз Вячеславович. Олександра Михайлівна запитливо глянула на Панаса Яковича. Він почав читати драму "Лимерівна". Живою постала в ній народна балада про вродливу, пристрасну Наталю Лимерівну, про розгульну матір Лимериху, про коханого Василя Безродного та про нелюба Карпа. Сила почуттів, відданість Наталі захоплюють слухачів, її монологи Панас Якович зачитує лірично, сам хвилюється.
Олександра Михайлівна сіла ближче до читця, не зводила з нього вогких очей. А коли закінчив, у неї вирвалось:
— То так насправді буває? Я бачила "Грозу" Островського. Там теж трагедія... Ой, як мені шкода Наталю!.. Це ви, Панасе Яковичу, таке видумали чи бачили? — Прозоро-голубі очі Олександри слізно засвітилися. Вона аж ніяковіла, дивлячись на Панаса. Лице зашарілось.
Задумливо сидів Алоїз Вячеславович, підпираючи рукою сиву голову. Анна Осипівна підняла свій, наче різьблений, профіль, запитливо дивлячись на Олександру Михайлівну. Михайло Петрович, перебираючи кінчик напівпосивілого вуса, повторював:
— Добре, братику... Добре...
— Пісню про Лимерівну я знаю, — поважно заговорив Єдлічка. — До цього часу я її сприймав, як композитор, у гармонії звуків. А тепер сприймаю, як вираз трагедії родинної, трагедії соціальної. Так можуть виникати ревнощі між композитором і письменником.
— Ревнощі можуть бути високими, благородними, — додав Старицький. — Як ви думаєте, Олександре Михайлівно? — жартома звернувся до дівчини, і вона ще дужче зашарілась. На виручку їй поспішила Анна Осипівна:
— Олександра у нас ще не знає, що таке ревнощі.
— Анно, я сама за себе можу сказати.
— То говори.
— Трохи зачекаю. Ще не все зважила.
— Доки Олександра Михайлівна чекатиме, — жартував Старицький, — дозвольте мені від усіх присутніх обійняти й поцілувати Панаса Яковича.
Старицький наблизився до Мирного, розпростер руки. Але на заваді стала Олександра Михайлівна.
— Ні! Чекайте! За всіх я обійму Панаса Яковича, — несподівано для присутніх вона обвила руками його шию.
— Олександре! — обізвалась Анна Осипівна. — Незручно так дівчині. Незручно... Що б сказала наша "маркіза"?
Олександра Михайлівна ще міцніше обвила руками шию Панаса Яковича.
— Отак, — примовляла вона. — "Маркіза" не навчала мене такому, і я рада, що сама дещо зрозуміла. Це не безсоромність, а щирість, Анно! Мені хочеться зараз грати, співати, шаленіти! Пам'ятайте, що мене недаром називають одержимою, шаленою. — Обличчя Олександри горіло, розвихрене волосся закучерявилось, падаючи на лоба. — Тепер я не інститутка з роду Шейдеманів. Я шаленію від краси... Не сподівалися, Алоїзе Вячеславовичу, мій дорогий учителю, бачити такою свою ученицю?
— Я завжди бачив у вас сковану інститутом силу пристрасті.
— Мені розкував її Панас Якович... Я хочу грати і ридати разом з Лимерівною! — Олександра сіла до фортепіано. Михайло Петрович подав їй привезені від Лисенка ноти. — Я буду грати, а ви, Алоїзе Вячеславовичу, розповідайте чудову притчу про пташине співоче царство... Розповідайте, про що шумлять дуби. — Ударила по клавішах. Буревійно загриміли акорди, поволі розпливаючись у шумовинні дубового листу. Вимережувалась у мелодійному звучанні легенда, подарована композитором.
* * *
У напруженій праці минала зима. А перший подих весни приніс хвилюючі вісті. В "Правительственном вестнике" сповіщалося, що нарада міністрів внутрішніх справ, народної освіти, юстиції та обер-прокурора найсвятішого синоду Побєдоносцева ухвалила припинити видання "Отечественных записок".
— З усіх убивств останнього часу найтяжче вбивство учинено 20 квітня 1884 року — вбивство "Отечественных записок". Постріл злочинців спрямовано на вільну думку, на громадянську честь і мужність, — так мовив Панас Мирний, наче доповідаючи Панасові Рудченкові про свої переживання.
Розумів, що цей реакційний постріл влучає і в "Раду" Старицького; її видання буде припинено.
У такі хвилини скорботи радий був розважити себе зустрічами з Олександрою. Своїм дзвінким сміхом вона затамовувала сердечні болі. Знаходив якусь душевну потребу зустрічатися з нею, милуватися, впиваючи безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самітності ніби приносила свій невиплаканий смуток невідступна тінь Галі, бентежила уяву. Тоді наповнювався новими сторінками роман. Потім ніс своє налите жалем серце до Олександри. Дитячою безпосередністю, несподіванками вона збуджувала настрій, вносила то неспокій, то відвертала думки від повсякденних турбот, її химерна вдача і бентежила Панаса Яковича, і приносила радість.
Коло особистих інтересів з кожним днем поширювалось. Відриваючись від праці, ходив до жіночого інституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепіано, угадував, хто грає. Адже Олександра під керівництвом Єдлічки почала викладати в інституті гру на фортепіано.
В чеканні знаходив самовтіху, наче дисциплінував себе в новій, ще не осмисленій галузі життя. Іноді бентежився з того, що таке юне дівча примушує його ходити тут і поглядати на вікна.
Зустрічав на алеї, коли виходила з інституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, біля каруселі, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить "Розлуку". Сміялися і схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повені хвилястих лугів. Прислухалися й до гомону діброви, і до зачарованої тиші прозорого плеса, де щедро, як зорі в небі, красувалися білі лілеї. Дзвінко сміялася, коли Панас, забрьоханий, повертався від берега і приносив лілеї з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собі шию і квітчала груди.
— Так хороше? — запитувала.
— То недоторканна краса лілей. — Панас розповів легенду про дівчину, яка, тікаючи від життєвих знегод, щоб зберегти свою первісну красу, забралась на неприступне плесо і перетворилася на водяну квітку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду:
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білимі
Аж гай звеселила.
— Легенда на мене смуток навіяла. — Олександра поскидала з шиї гнучкі стебла, поклала біля себе, задивилася на хвилі, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданні.
— На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще більше, коли я дивлюся на жінку, як на лілею.
— І на мене так дивишся? — наче прокинулась від зачарованого сну.
— Так...
— Я не хочу, щоб так на мене дивилися.
— Всі ви, вихованки шляхетського інституту, як ті лілеї. А поза вас вирує життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не знаєте цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не знаєте, що таке сльози трудової людини...
— Не хочу бути лілеєю! — Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась.
— Не гнівайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слів не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Наші взаємини переростають межі звичайної дружби...
— Вони вже переросли, — задумливо посміхнулась.
— Але куди все це може повести нас?
— Ти дивишся на мене, як на панєнку?
— Так... Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку.
— Хочу довести, що я можу бути іншою!
— Чим?
— Піснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навіть босою ходити, як прості дівчата...
— Ніжки поколеш...
— Хай!.. Іспити в інституті я складала добре. Хочу скласти іспит інший... Для тебе!.. Чуєш, для тебе! — очі Олександри загорілись. — От завтра переодягнусь у просте вбрання і прийду до тебе.
— Це жарт?
— Ні, не жарт!
— А потім у такому вбранні підеш викладати панночкам гру на фортепіано?
— Ні... Піду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш.
Замовкли. Тихе плесо, ніби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лоні вечірні зорі. Вони були чисті, задумливі... Та їхню задумливість обірвала Олександра дзвінким сміхом.
— Чого ти? Смішно?
— Ні, весело...
— Не розумію.
— Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозуміти. Мене навіть наша "маркіза" почина розуміти, а ти...
— Я ж не "маркіза", — запитливо поглянув.
— Не ображайся... Я не така. От одягну найпростіше вбрання і вийду до тебе. Тоді веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха!
— Не жартуй.
— Хочеться жартувати!
— Не забороняю...
— А ти спробуй заборонити!
— Не маю влади.
— Добувай!
— А ти коритимешся?
— Побачимо.
