У пущі - Леся Українка
Річард
(дивиться на Джонатана)
Ти? Ні,
не дуже… Як же ти сюди заїхав?
Невже се задля мене?
Джонатан
Так, найбільше,
а то ще й Ріверса я мав одвідать,
до нього й діло є. Він, бач, до нас
прохання слав недавно через люди,
чи не дозволили б йому вернутись.
Річард
І що ж?
Джонатан
Дозволено.
Річард
А, так?.. Ну, як же
там маються твої?
Джонатан
Спасибі, добре.
Річард
(з видимим зусиллям і непокоєм)
А… в мене… всі живі?
Джонатан
Живі й здорові.
Вони тобі вітання засилають.
Сестра тебе просила запитати,
чи хтів би ти до неї повернутись.
Річард
Душа моя до неї рветься завжди.
Джонатан
Ну, то вернись!
Річард
Навіщо се ти кажеш?
Я ж вигнаний за вироком громади.
Джонатан
Се був не стільки вирок, скільки порив.
Коли б ти вмів той порив переждати…
Річард
Не вмів…
Джонатан
Не хтів.
Річард
Про се даремна мова.
Джонатан
Та й правда, то минуло вже. Тепер
громада вирок той забуть готова.
Річард
Хіба що так… А хто ж її просив?
Невже сама сестра?
Джонатан
Ні, Крістабель
сльозами серце матері збудила,
і згодилась піти просить громаду
твоя шановна паніматка.
Річард
Боже!
Таки призналася до сина мати…
Джонатан
Вона надіється, що ти ще прийдеш,
як блудний син…
Річард
Вона сказала так?
Джонатан
Вона се говорила при громаді.
Річард
Мене взивати блудним привселюдно!..
Джонатан
Громада се ласкаво прийняла.
Сам Годвінсон казав, що коли ти
покірно прийдеш, повний каяття
і скрухи серця,- він тобі пробачить,
як і громада.
Річард
Та невже він дума,
що я просив би вибачення в нього?
Джонатан
Він покаянних слів не зажадає.
Річард
Я маю, отже, каятися ділом?
Джонатан
Се ж ясна річ.
Річард
Так, правда, ясна річ.
Джонатан
Я раджу покоритись. Вір, мій друже,
ти сам би в тій покорі мир знайшов,
той мир душі, якого ще ніколи
у тебе не було.
Річард
Та вже й не буде!
Джонатан
Колись і я про себе думав так,
аж поки переміг, зломив гординю.
А відколи я сам себе відрікся,
я мир і благодать у серці чую.
Річард
Як я давно таких речей не чув!
Джонатан
Послухай же тепер! Нехай мій голос
волаючим не буде у пустині.
Кажу тобі, волаю і благаю:
скорися, Річарде!
Річард
Не вмію, брате.
Суди господь між мною й тими людьми!
Не гнеться шия перед Годвінсоном,
не може серце стерпіти неправди,
хоч би й від матері.
Джонатан
А для сестри?
Річард
Навіщо здався їй покірний Річард?
Хіба на те, щоб у труну покласти?
Джонатан
Покинь ти, Річарде, сі горді речі,
то марний дим, згадай живих людей.
Небожа Деві ти любив, як сина.
Річард
Що з ним тепер?
Джонатан
Нічого, добрий хлопець.
Річард
Не ліпить?
Джонатан
Ні, в малярстві став кохатись.
Хотів би він в Голландію поїхать
з товаришами, трохи підучитись,
та грошей брак. А шкода, бо малює
таки незгірше. Він охоту має,
та й кревні не противляться, бо що ж,
він грішного нічого не малює.
Річард
Що ж він малює?
Джонатан
Більше все портрети.
Свій власний змалював. От я привіз.
(Виймає невеличкий портрет, намальований на дощечці.)
Се він тобі в дарунок посилає.
Річард
(придивляється. Голос тремтить)
Мій Деві… Ще покращав… Вус чорніє…
Ті самі очі винозорі, щирі,
та сама іскра в погляді. Мій хлопче!
Душі моєї сину дорогий!
Джонатан
Вернись до нього.
Мовчання.
Річард
Нащо б я вернувся?
Щоб угасити душу молодечу?
Тепер він пам’ятатиме довіку,
що був колись у нього дядько Річард,
одважний, вільний і непримиримий,
покірний тільки правді і красі.
Не хочу я той спогад потьмарити,
не хочу я, щоб мій коханий Деві
і молоді товариші його
на мене головою покивали:
«Був кінь, та з’їздився!» Се вже найгірше.
Джонатан
Все гордощі. Ти, Річарде, для слави
готов душі спасення загубити.
Річард
Для слави? Де ж? Яку ж я маю славу?
Не край ти мого серця!
Джонатан
Вибачай,
я хтів сказать…
Річард
Та що вже говорити!
Ми все сказали, що могли, здається.
Джонатан
Я мав сказать, що, крім мене й родини,
у тебе ще є приятелі вдома.
Річард
Які ж се праведники?
Джонатан
Пані Томсон.
Річард
Такої щось не знаю.
Джонатан
Се вдова
по Томсоні, колишня Дженні Кембль.
Вона недовго замужем була,
тепер вона вже…
Річард
Годі, не розказуй!
Чи пані Томсон, а чи панна Кембль,-
однаково. Не знаю сеї жінки.
