У пущі - Леся Українка
Річард
(іде і достає з шафи маленьку фігурку воскову)
Оце одна зосталася від них,
і ту я виніс, наче тіло друга,
убитого в останнім бойовиську.
Антоніо
(придивляється до фігурки; обличчя його хутко приймав екстатичний вираз)
Маестро! Слухайте! Та се ж перлина!
Се ж гріх - таке од світу заховати!
Ви - пуританин, ви зросли на текстах,
а притчу про таланти і забули!
Річард
Шановний друже, я ту притчу знаю,
аж надто взнав…
Антоніо
На ймення Аполлона
і всіх камен! 57 Скажіть мені, маестро,
коли ви утворили сю перлину?
Річард
Та ще в Венеції. А потім трохи
переробив обличчя їй.
Антоніо
Здається,
сей ваш утвір скидається з фігури
на Кароліну д'Орсі.
Річард
Може бути.
Антоніо
Недарма ж то чужинець геніальний
до італьянки залицявся!
Річард
Ні,
ви помиляєтесь. Не залицявся.
Релігії краси при ній я вчився.
Якісь зальоти я вважав би просто
за профанацію.
Антоніо
Сама сеньйора
(становить тим часом фігурку на стіл коло себе)
десь не такої думки про зальоти,-
у неї завжди троє cicisbei, 58
крім чоловіка.
Річард
Замужем вона?
Антоніо
Давно. За тим гладким, багатим Ф’яскі.
Річард
Вона й тепер так ідеально гарна?
Антоніо
Тримається незгірш. Хоч, звісно, літа…
Річард
Мессер Антоніо, навіщо ви
мені се розказали?
Антоніо
Любий друже!
Нехай вас не вража мій розповідок,
оте, що я вам розказав,- життя,
а се, що тут мене чарує,-
(показує на фігурку)
мрія.
Життя і мрія в згоді не бувають
і вічно борються, хоч миру прагнуть.
А в скутку боротьби - життя минає,
а мрія зостається. Се ж то й значить:
Pereat mundus, fiat ars!
(Показує на девіз, виписаний на п’єдесталі фігурки. Річард не відповідає на се й задумується. Антоніо бере Річарда за руку.)
Маестро!
Як другу, як артисту, раджу вам,
прошу і заклинаю вашим хистом:
верніться-бо в Італію! Я певен.
там оживуть і мрії ваші, й слава,
і розцвіте талант під нашим небом.
Мій корабель до вашої послуги
з господарем його
(Кладе собі руку до серця і вклоняється Річардові.)
Річард
Спасибі, друже,
хоч я прийнять не можу призволення;
пробачте ви мені і зрозумійте.
Хоч ясне ваше сонце італьянське,-
осліплого воно не просвітить,
а сльози викличе з очей незрячих.
Тепер - вже пізно. Як мені вернутись
в той край, де бачили мене колись
у розцвіті, де всі колись на мене
великії надії покладали?
Що ж я там покажу? Чим похвалюся?
Так я почав
(показує на фігурку)
і ось як я скінчив!
(Показує на статую.)
Ні, після сього вже не воскресають!
Ви кличете мене на корабель?
Ні, друже, не беріть з собою трупа,
се, кажуть мореходці, не годиться…
(Гірко усміхається.)
Чоловік
(увіходить)
Шановний пане! Може, ваша ласка
до збору в дім громадський завітати,
щоб діло завершити.
Антоніо
Зараз буду!
Чоловік виходить.
Я мушу йти, а там час і в дорогу,-
я вже давно по Новім світі їжджу,
а до старого путь назад чимала -
баритися не можна мореходцям.
Так що ж, маестро?
Річард
Тяжко знов казати
те, що нелегко вимовить і раз…
Вклоніться там Венеції від мене
і скульпторам, хто з них ще не забув
товариша. Сеньйорі Кароліні
перекажіть, як зайде річ про мене,
привіт мій вдячний і глибоку шану.
З усіх людей, яких я знав на світі,
вона мені в житті дала найбільше,-
вона дала мені найкращу мрію.
Хай бог її благословить за те!
А вам, шановний друже, щира дяка
за вашу приязнь.
Антоніо
Шкода, що вона
не придалась ні на що вам, мій друже!
(Стискають руки, Антоніо подається йти.)
Річард
Мессер Антоніо!
Антоніо
Що, любий друже?
Річард
(дає йому фігурку)
Візьміть сю «мрію», хай вона іде
в святу країну, що її зродила.
Не хочу я загинути з душею.
Візьміть її, постановіть її
там, де колись мене квітчали лавром,
і всім скажіть: «Се Річарда душа»!
Антоніо бере поважно, мов релігіозно, фігурку до рук. Мовчазні поклони. Антоніо виходить.
Річард
(сам)
Душа моя за океан полине,
а я зостануся бездушним тілом,
серед костей, з потворою сією,
мертворожденною.
(До статуї.)
Яка бридка!
Ненавиджу тебе! Горить лице
від сорому, що показав тебе!
Так згинь же, проклята, зо мною вкупі!
Не хочу я себе переживати!
Хай згине все і сліду не лишиться!
(Замахується, щоб скинути статую з п’єдесталу, але опускає руки.)
Ні, не здіймається рука на тебе,
дитя моєї розпачі і туги.
І жаль мені тебе, так тяжко жаль,
мов батькові нещасного дитяти,
що вічною калікою вродилось…
Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде.
Не пережить йому свого творця.
Не встигну сам я в землю обернутись,
як висохне і розпадеться глина.
Нехай стоїть до часу…
Ну, а я?
Готовий заповіт - чого ще ждати?
Пора б у вічну путь…
Чутно орган, грає Requiem.
Таки згадав
моє прохання добрий мій колега,
заграв і Requiem. Я буду
