Новели - Черемшина Марко

- Не видиш, аді, ордір у батька? - відповіла Параска.

- Ні, не вижу.

- А шо ж видиш?

- Нічого; так шос, отік мраку.

- Пустіт, куме Тимо’, тепер видите самі здорові, шо нема шо куди робити, то тверде більмо, та й говорилоси. Хоть би наші вороги так виділи.

- А я би ше казала, може би, чим засипати ци єк кажете, куме?

- Не сердьтеси, кумо Парасочко, але я вам скажу, шо то пусте ваше говорінє; на це більмо нема ліку, аби-сте куда ходили.

- Ей, бідко ж моя, бідко. Шо це нас найшло, у хаті нас найшло, нещєслива наша годиночка, кумочку Тана’,- цідила Параска крізь зуби, що скривилися до плачу на темному худокостому лиці.

- То ше, зважєєте, куме, коби то хлопець попацив таке, то нам би це не в голові, але дівка, то, знаєте, клопіт! Ніби й сором, і нема чого таки сподіватиси, аби голову накрила, кожде обмине хату, а ми на грунтик так не біровиті, та й то тому так гірко,- жалувався жалісним, але поважним голосом Тимофій.

- Коби-сте були відразу ратували,- обставав при своїм Танасій.- Тепер пропало!

- Ей, та ратувалоси, чіму би не ратувалоси; дві неділі за волосок не спала-сми, водно літеплом відмочувала, бо то гет було око обкипіло, та й шо з того?

- Га-га! Сама собі вирискала, то най тепер знає, єк дєді не слухати. Казав-сми: сокотиси, не гони коровку межи чужі товарєта, а вона ні та й ні, ід багацкій маржині, газдиня, прилучєла.

- Лишіт, куме, то причка,- лагодив Танасій.

- Ой причка, причка, смола би го втєла, того паршєка рудого, аби не дочікав уже нікому худібку на випас давати.

- А тото ви у Манашкового сина були взєли? - питав Танасій, сідаючи на дривітню.

- Ага, у того...- хотів доповісти Тимофій, але Параска перехопила його своєю відповіддю.

- Таже аєк! У того мантяря, шо шкуньгає на одну лабу, скривило би го ше на другу так, єк він мене скривив. Аді, кумочку, ніхто таке не видів та й не чув: упхав нам тогід навперед Дмитрі теличку та й каже: «Телиця тівна, єк прийде за три неділі телє, то будете мати скором у хаті, а по році займемо на єрмарок, та шо буде поверх вісімдесєть левів, то ваше». Та така була згода. Прийшлоси відтак, ми чікаємо три неділі, штири неділі ба й другі штири, аж на девєтім тижні у середу найшлоси телє, вибачте за слово. Цєпаю я корову, цєпаю, аж тут лучиласи ця причка. Займила дівчина корову у лучку, а там дес пасли Манчулові воли, та єк сцупили корову та й ріг пішов. Ця дурна взєла боронити, та й, аді, віл засігнув рогом під саме око. Я учула крик, прибігаю, а ця лежит ні жива ні вмерла. Та й зараз по тім приходит жид та й відбирає корову. «Ви,- каже,- збавили, мені корову, то я вам це не подарую».- «Так єк збавили, очі би ті вилізли, паршєку,- кажу я йому,- таже ріг виросте другий».- «Ні,- каже,- беру собі корову, а ви мені хоть заплатіт триціть левів, а хоть я вас подам до суду». Міркуйте собі, єкої нам паршєк заграв! Шо тут робити, думаємо собі, триціть левів - то не грейцір, а ні два, а ми мали у паскуди вже передний довжок. Взєли ми та й погодилиси при свідках. Десєтку нам спустив, а дваціть левів маємо дати, міркуйте, кумочку, дваціть левів за ріг коров’єчий.

- На це, любко-кумко, нема ради; шо си винно то мус віддати, а за Анничку, то я вам скажу таке: я, аді, справивси шукати служки для пана, то най таки білше не шукаю, дайте ви свою Анничку туди. Пан добрий, нежонатий, дітей нема та й чого траба? А там їй буде так, єк у раю; єкби-сте уздріли, єкі там гаразди, то би-сте своїх очий забули. Шо покоїв, шо одежини, шо начіня, а шо їди кашерної, на світі кашерної.

- Про мене хоть і зараз най би йшла, але коби знатє, шо пан схоче її взєти, кумочку пишний.

- Я вам кажу, шо возме, бо таки возме, бо я так кажу. Аді, прилагодьте її так, єк годитси, а я йду за паном, та й стокмітси, та й далі.

- Ей, коби тото господь милосердний спустив на нас таке щєстє,- проговорив Тимофій.

- Та я, віді, на шос маю рот та й з панами я, аді, так, єк з вами.

- Та коби-сте, кумочку, так робили, дав би вам біг здоровлєчко.

- Єк для вас, то я зроблю, бо то моя фіна.

Анничка слухала з увагою батькової бесіди і раділа в душі будучому щастю. Про її гадку і згоду ніхто не питався, тож вона мовчала. Танасій устав, накинув байбарак і справився йти до коршми.

- Куме, га! Єк би то робити, аби він не пізнав більма? - радився ще його Тимофій.

- Най збоку стоїть Анничка та най руков закриє око.

- Добре кажете, гостіт у добрий чєс!

- Гостіт у добру годину! - побажала Тимофіїха.

- Це ласка божа, жінко, коби лиш пан узєв, аби не заздрів більма. То би-сми, небого, жили! Тогди йди у ліс по ломаджє, єк у свій город!

Тимофіїха з радості збула чоловіка мовчанкою. Вона звернула всю свою увагу на доньку.

- Іди лагодьси, Анничко, возьми мою сорочічку з плечіками та й поєс.

Анничка побігла з ненею в хату, взяла сорочку й полізла на під перебиратися. Здолу з хоромів навчала її неня, як на службі поводитися має.

- Аби-с мені добре мештерєласи, чуєш Ани’,- говорила вона так голосно, щоб донька на поді могла її чути.

- Не бійтеси, ненько, я буду слухнєна.

- Шо ті пан скаже, тото аби-с робила, хоть би ті сказав гній тіскати. Та видиш, шо у нас біда, нема шо в губу взєти, слухай, небого, пана! Та й аби-с нічо не кину́ла у покоях. Ци локшини, ци балабухи, то ти очі зажмури, а нічо палцем не кивай. Їсти будеш там мати