Новели - Черемшина Марко

- Сегодни світ на маржині стоїт!

- Єк кажете, куме Тимо’? - відозвався бадьо Танасій, що якраз упорався з люлькою і пустився доганяти кума.

- Тат я, аді, кажу, що і без цеї мами негаразд христінинови.

Тут впер Тимофій свій погляд на кумову люльку. Верхня його губа, накрита пристриженим, острокільчастим вусом, піднеслася трохи від долішньої і відслонила чотири пні передніх зубів. Забоїни по обох боках рота вчинилися глибшими, а зморшки лиця згуртувалися понижче очей. Тимофій усміхався, хоч до сміху не мав охоти. Але кум Танасій чинився, що не бачить кумової усміхненої оскомини, і не почастував його люлькою, тільки пакав сам.

- Таки аби-сте знали, що негаразд; я борше без їди обійдуси, єк без оцеї смолєчки.

- Га, та й у вас тепер, богу дєкувати за це, не біда, попри пана та й вам шос капне.

- Так, аби на́ломом було, то не мож, зважєєте, казати, але, шо правда, говіти не говію.

- Ну, ну, та я то ніби так кібзую, побережника кожде має в самі.

За сим словом урвав Тимофій бесіду. Хоч він не заспокоїв хвилевої кортячки, то все ж таки вона скоро відступила від нього. Мужицька кортячка не така химерна, як панська, що не попуститься пана, доки не наїсться по саму шию того, чого вона якраз бажає. Тимофійову кортячку прогнала його невідступна товаришка, журба, що на вид його низької хижі вправді не більшала, лише давила своїм давнім, важким тягарем.

Він опинився з кумом перед своєю хатою.

- У вас, куме, видко, полуденок смажут,- відозвався Танасій, вказуючи рукою на дим, що клубком висувався з маленького вікна і слелився «на слоту» навперед Тимофійової хижі.

- Може бути, шо моя приставила окріп на кулешу дітем, а втім, не знаю. Ану, ходіт, єк ваша ласка, в хату.

- Я бих казав, може би таки надворі пообглєдати, тут май видко.

- Це ви добре кажете, в хаті темно си. Анничко, ге! Ани’!

З хати озвався плаксивий, тонкий голос:

- Гив!

- А вийди-ста!

- Та чого-онь?

- Не питай чого, ходи!

- Чого сидиш каменем? Вийди, аді, чуєш, шо дєдя з кимс говорит, а я без запаски,- озвався другий, глухий жіночий голос.

Анничка виходила.

- Аді, твій батько прийшов,- промовив Тимофій до доньки, що вперед станула коло одвірка і призиралася одним оком, хто такий говорить з дьидем. Потім приступила, несміло, до Танасія і поцілувала його в руку.

- Шо дієш, Анничко, дужя? Еге-ге, та ти нівроку, єк я вижу, вже дівочиш, у заплітках уже!

- Га-а! Дівка, кумочку, росте, єк жидівська лифа. Аді, вже на головосіки вісімнадцітий рочок!

- Наперед би більше, куме Тимо́! Величеньке, то собі даст раду будь-де, а мале, то лиш пищит: їсти та й їсти.

- Біда з малим, та й з великим біда, кумочку Тана’, а з дівков то удвоє біда.

Анничка станула коло дьиді і запишнилася. Голову схилила додолу, заціпила уста, личко мимохіть прикрасила міною засоромлення, правою рукою «когутки» на вусі обертала, а лівою сорочічку мнула. Коли ж у хоромах скрипнули хатні двері, доміркувалася вона, що неня убралася вже в запаску і прилагодилася вийти до гостя. Тому споглянула вона сміливіше на хорімні двері.

Тимофіїха зупинилася перед порогом, перев’язала ще раз темно-червону хустку на голові, підтягнула вище під пояс запаску, погрозила півголосом дітям у хаті: «Цитьте, бо вас уб’ю»,- і вийшла.

- Славайсу,- сказав Танасій, розпочинаючи привітання з кумою.

- Навіки сла’! - відповіла Тимофіїха.

- Шо си діє, кумко Пара’, миром?

- От миром, богу дєкувати, позаєк миром. Шо май туди коло вас, кумочку Тана’? Шо кума діє, та худібка, та діточки ци дужі?

- Ет, дужі ше до єкогос чєсу.

- Гаразд, шо дужі; єк здоровлєчко є, то грижі менше. Аді, у нас гнів божий!

- Ану, жди-ко, жінко,- перервав Тимофій,- аді, я просив кума, най би обіздріли, ци то кинулоси її більмо, преч би си казало, ци єка примха.

- Хоть най уже й не обзираю, то я вижу, шо то більмо, аді, на тім оці.- Танасій приступив ’д Анничці, відтрутив руку, котрою вона при згадці про більмо накрила невидюще око, розтулив обома руками повіки, подивився з міною знавця в око, похитав головою та й нарешті махнув рукою:

- Шо-сми казав, то таки так акуратне: більмо, єк груба латка на ввес постів, саме таке дістала була корова Юри Глібічкового.

- Ей, головочко ж ти моя-онь нещєслива,- заголосила Параска, що враз із чоловіком уважко приглядалася кумовій роботі і нетерпеливо дожидала його ретельного вислову. Анничка почервоніла ще дужче, як червоніла тоді, коли збитошні легіні прозивали її на вулиці «сліпцунков».

- То кажете, кумочко, таки більмо? - питав ще недовірчиво зажурений Тимофій.

- На, маєте! таже мені, віді, це не першина! Нате, дивітси самі: аді ціле око поголубіло, гоздечки знак, а відси йде білий рубец почерез саму середину ока та й не пускає днину наспід.

- Ей, падочку ж мій нещєсливий, гіркий мій світку чорний,- падькалася безупинно Параска та й заломлювала руки. Танасій доказував дальше свій осуд:

- Попробуйте, озміт та й закрийте їй дуже око, а кварівливим най си дивит на то, шо я скажу.

Тимофій закрив доньці око і чекав, що кум скаже. Кум підійшов наперед, шпурнув набік кований бук, скинув із себе байбарак, поправив на плечах дзьобню так, аби бляшка з написом «c.k. straznik lasowy» 5 припала саме на груди, та й так накликував:

- Тримайте, ку’, по-люцки, аби ні раз не жмуркнула.

- Я затулив так, шо не жмуркне,- відповів Тимофій.

- Тепер дивиси, Анничко, просто на мене.

Анничка сіпнулася на той зазив у дєдевих руках, хотіла вчинити волю батькові і подивитися, але дєдьо зганьбив її за то:

- Стій чопом, не рунтайси!

- А шо, видиш мене?

- Ні, батьку, не вижу, бо дєдя тримає.

- А не видиш, шо я маю на грудіх,- питав дальше Танасій, вказуючи рукою на побережницьку бляшку.

-