Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Розумним людям залишалося зберігати олімпійський спокій і не реагувати на пасквілі, що з'являлися на їхню адресу. Хто мав дурість відповісти щось на своє виправдання, потім дуже жалкував про це, бо звинувачення подвоювались і потроювались, ще більш цинічні і брехливі. Ті, хто вважав себе інтелігентом і просто порядною людиною, взагалі не заходили на сторінку Інтернет-видання "Дрогослав-Інфо".

17

На жовтень 2014 року під час антитерористичної операції на Донбасі загинуло шість осіб із Дрогослава, а ще одного вважали таким, що зник безвісти. На сімдесят тисяч населення – одна сота відсотка. Сувора статистика. Похибка. Але це для тих, чиї сини живі. Для батьків загиблих – знищення цілих Всесвітів, які вже ніколи не відродяться із відходом їхніх синів.

Один із них жив на їхній вулиці. Андрій знав його, хоча особливо не товаришували. Був на похороні і відчував їдкий погляд Світлани. Він зустрічався з нею, аж поки Маринка не перебила.

І тепер, коли їхав на полігон, бачив перед собою чомусь Світлану, а не дружину. За ці роки, мабуть, лише декілька разів згадував про неї, а тут стоїть перед очима, ніби віщує щось недобре.

18

Віолетта була зла на Андрія Чернюка, як пантера. Хоч би здогадався зателефонувати, запитати, як здоров'я. Звісно, не брала до уваги, що не сказала йому про свою вагітність, не розповіла про свою причину від'їзду до Києва і не запропонувала зустрітися – можливо, востаннє в житті. І взагалі не повідомила Андрієві ще багато речей, після чого, здається, їй зателефонував би навіть мертвий. А тепер звинувачувала його у всіх мислимих і немислимих гріхах, вважала черствим і байдужим. Інколи Віолетта хотіла зателефонувати йому, але тут же зупиняла себе, казала, що не буде принижуватись.

А в інші дні безмежна ніжність до Чернюка накочувалася на неї. Відчувала на фізичному рівні, що не може жити без нього. Тоді згадувала щасливі годинки й хвилинки, проведені разом. Дуже дорого віддала би за те, аби все повернути. Звісно, розуміла, що це неможливо.

Цікавий усе-таки чоловік цей, Андрій Чернюк. Одружився у двадцять три, дочекавшись, поки учениця школи, в якій він працював учителем української мови та літератури, закінчить десятий клас. Коли закохався, вона була у восьмому. Рівно через дев'ять місяців (у них що, справді перша шлюбна ніч була після весілля?) Уляна народила йому сина. Через шість років вона загинула в автомобільній катастрофі. Андрій одружився вдруге. Цього разу дружина – Катя – була молодшою вже не на шість, як Уляна, а на шістнадцять років. Йому вже було тридцять три, їй теж сімнадцять, як Уляні, коли виходила заміж. Він уже працював журналістом, хоча університету за цією спеціальністю не закінчував, а зі школи пішов. Катя теж народила йому хлопчика. Прожили десять років і розлучилися. Третьою його дружиною стала Надійка, теж сімнадцятирічна, молодша від нього вже на двадцять шість років. Якось Віолетта, сміючись, сказала йому, що він проґавив час, бо коли йому стукнуло п'ятдесят три, міг за четверту дружину взяти сімнадцятирічну дівчину, яка була би молодшою від нього вже на тридцять шість років. Андрій подивився на неї: "Ти ж не хочеш виходити за мене". Вона віджартувалась: "Мені ж не сімнадцять. І я не блондинка". Всі дружини в нього були білявками. Тоді Віолетта справді сприйняла все за жарт, а тепер подумала, що Чернюк був як ніколи серйозним. Якби зараз запропонував їй вийти за нього заміж, вона би трошки погралася з ним, щоби він попереживав, але неодмінно погодилась би. Але ж не запропонує.

Це вона назвала його майстром хлопчиків. І справді, кожна дружина народжувала йому по синові. Старшому вже було тридцять, середульшому – дев'ятнадцять, молодшому вісім. Назар, Данило, Мар'ян. Всі, мов дві краплі води, подібні на Андрія – такі ж смагляві. Ось народить йому ще четвертого синочка й назве Андрійчиком – буде знати тоді. Сльози навертались їй на очі, і Віолетта не розуміла, чи це від радості, чи від печалі.

Мама вже знала про її бажання не повертатися до чоловіка і розлучитися з ним. Звісно, не схвалювала цього, але тішило, що внук виростатиме в їхній київській квартирі. Чомусь услід за Віолеттою теж увірувала, що це буде хлопчик, а не дівчинка.

Батькові про це не казали, та він і не дуже цікавився. Хотів, щоби дружина народила йому сина, а коли з'явилася Віолетта, втратив до доньки будь-який інтерес. Усе життя їй бракувало батьківської опіки, тому, мабуть, і тягнулася до старших чоловіків. Але всі хотіли від неї сексу – швидко поривала з ними. Ось і з Андрієм не склалося, хоча ініціаторкою інтимних стосунків була вона.

19

Вікна її будинку виходили на військкомат, і Світлана відразу побачила Андрія. Не могла йому пробачити, ненавиділа Марину, а тут сльози мимохіть навернулися на очі. Зрозуміла, що й досі кохає його, хоча й встигла вискочити заміж і народити донечку.

Андрій був усміхнений, ніби їхав на прогулянку, а не на війну. Щось розповідав якомусь товстому дядькові, незграбно й смішно розмахуючи руками. Світлана й собі усміхнулась, хоча сльози ще не висохли на обличчі.

З іншої кімнати її покликав чоловік, і вона з жалем відірвалася від споглядання за Андрієм. А коли повернулася, біля військкомату вже нікого не було. Лише здалеку побачила жінку з двома дітьми, які підстрибували на ходу, йдучи з нею. Це була Марина з Петриком і Павликом. Рука потягнулася перехрестити їх, але Світлана все ж не зважилася це зробити. Жалкувала лише, що не перехрестила Андрія.

20

Полковник ФСБ любив високих жінок. Він ставив їх на коліна, приставляв пістолет до їхньої скроні, витягував зі штанів своє причандалля, засував його в рот нещасної жертви і робив свою справу. Особливу насолоду йому приносила сперма, яку він розливав на обличчя жінок. Деякі мліли, не розуміючи, що він не зняв запобіжник. Що візьмеш з дурних створінь?

За великим рахунком, полковник ФСБ ненавидів жінок. Від них усе зло. Це була його філософія життя. Чоловікам вони потрібні лише для народження дітей і отримання задоволення.

Щоправда, в його житті був один випадок, коли він, здається, закохався. Ніколи не вірив у високі почуття чоловіка до жінки, аж поки щось подібне не трапилося з ним. Він був тоді ще нікчемним лейтенантиком, а вона – донькою генерала. Недосяжна висота. Молода, але вже досвідчена курва. Бачила й розуміла, що він закохався в неї. Знущалась, як могла.

Одного разу запросила до себе. Вони були одні. Почала роздягатись. Він не знати що надумав. Гола, почала роздягати його. І тут у її руці він побачив пістолет. Запхала його йому між ноги. Добре розумів, що запобіжник знято. Один необережний рух – і прощавай, життя. Пеніс, який перед тим виструнчився солдатиком, зм'як і перетворився на сміховинний стручок. Це дуже тішило генеральську доньку. Вона сказала щось на кшталт того, які ви всі мужики сцикуни. Більше її не цікавив лейтенантик, який кохав її. А він уже її не кохав. Ненавидів. Вона задовольняла себе перед ним, але його прутень, мов заворожений, так і не піднявся. Коли вона закінчила, сказала йому, що може бути вільним. Намагався якомога швидше вшитися звідси. Поспіхом вдягався під дулом пістолета. Не був упевнений, що вибереться живим.

Після цього випадку й зненавидів жінок. Відпрацьований матеріал – ось ким вони були для нього після задоволення пристрасті. Втім, лише про Машу не міг цього сказати. Його тягнуло до неї. У найпохабнішій формі хотілося задовольнити свої бажання.

21

А вночі в Дрогославі ушкварив дощ, ніби намагався вимістити всю свою злобу на нещасних людей. Блискавиці навпіл розколювали небо. Гриміло так, що аж вуха позакладало.

Тривало це недовго, але негода наробила лиха, повиривавши дерева. Спантеличено гуділи сигналізації машин.

Було це серед ночі, і чимало дрогославців уже не спало до ранку.

Марина молилась і просила у Бога, аби Андрій цілим і неушкодженим повернувся додому. Петрик і Павлик спали як ні в чому не бувало, хоча й здригнулися двічі чи тричі уві сні від грому, але не прокидались.

Молилась у своєму будинку Іванна Степанівна, просячи у Матері Божої здоров'я для зятя, оберегу від смерті.

І Світлана теж не спала, просячи у Бога, аби ніхто не заподіяв нічого лихого Андрійкові.

Після негоди майже до ранку падав дощ, заколисуючи людей, завивав вітер, ніби співаючи колискову.

Природа виплеснула свої жалі, й під ранок уже ніщо не нагадувало би про нічні жахи, якби не понівечені дерева.

22

Хмари над Донецьким летовищем ставали все густішими.

На початку жовтня бойовики обстріляли аеропорт з "Градів". Зазвичай по ньому гатили зранку. Влучили у нафтобазу. Донецьк накрило чорним димом. Бойовики заявили про контроль над аеропортом, але над диспетчерською вежею гордо майорів український прапор.

Російський Перший канал через власну недолугість показав, що бойовики здійснюють обстріл аеропорту здебільшого із житлових будинків. Поки запрацює українська артилерія, втікають на іншу точку. Потім росіяни здіймають галас, що київська хунта стріляє по мирному населенню.

Третього жовтня російські телеканали повідомили, що ополченці, використавши газ невідомого походження, увірвалися до старого терміналу Донецького аеропорту. Натомість українські засоби масової інформації запевнили, що наступ вдалося зупинити. Російські десантники проникають у старий термінал, доходять до нового, але увечері змушені відступити. У них багато вбитих і поранених.

Генерал інфаркту слухає все це, але його думки постійно з Лілею. Внучка точно хоче загробити його. Днює і ночує в госпіталі. Знайшла собі колишнього підприємця зі Львова. Все зароблене він віддав на війну, а потім і сам пішов воювати. В одному з боїв йому відірвало ногу. Лікарі ледве врятували, бо втратив багато крові. Тепер Ліля доглядає його.

Генерал інфаркту обережно випитує в неї про цього чоловіка. Ліля каже, що дружина його покинула. Були гроші – кохання до гробу, а тепер їй не потрібно одноногого.

Так само обережно генерал інфаркту запитує, чи знає цей чоловік, що вона вагітна. Ліля навіть образилась. Звичайно, що знає! Але яке це має значення і навіщо про це запитувати?

Нарешті знову ж таки обережно, аби не переборщити, генерал інфаркту каже, що Ліля, стверджуючи, що кохає цього чоловіка, насправді просто жаліє його.