Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис

Виняток становлять дієслова дати, їсти, відповісти, розповісти: ти даси, їси, відповіси, розповіси, а не даш, їш, відповіш, розповіш, як то часом, надто в західних областях України, кажуть.

Дієслово бути має в усіх особах однини й множини форму є: "Зазнаю чужої сторони, яка вона є" (Марко Вовчок); "Ви є у нас від самого царя настановлені" (Г. Квітка–Основ'яненко). Іноді для першої й третьої особи однини вживають форми єсть: "Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була" (П. Тичина); "Коли в чоловіка хліба єсть достаток, то в нього в дому всякий буває статок" (М. Номис). У сучасній українській літературній мові звичайно випускають форми є, єсть у складеному присудку: я – учень V класу, ти мені – родич, він тобі – товариш, – залишаючи їх тільки тоді, коли треба надати фразі врочистого тону: "Я єсть народ".

Форми для другої особи однини єси й третьої особи множини суть – архаїчні. Форма суть трапляється в південно–західних діалектах. В українській класичній літературі цих форм уживали тоді, коли було треба надати фразі врочистості або іронії: "Як справді кохаєш, як вірний єси, мені серце неньки живе принеси" (М. Вороний).

Давноминулий час і описова форма з словами було, бувало

В українській мові є два минулі часи – минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм минулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означає, що одна минула дія відбулась раніше від другої: "я читав був цю книжку, та забув її зміст"; "дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив" (Марко Вовчок). Цією складеною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: "Лукаш… знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези" (Леся Українка).

На минулий час указують також частки було, бувало: "А ще, було, як намалює що–небудь та підпише… що це – не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива" (Г. Квітка–Основ'яненко); "Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю" (Леся Українка).

Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: "Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати" (народна пісня); "Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я – нелюба" (народна пісня).

Наказовий спосіб

Часто забувають, що українська мова має в наказовому способі не тільки форми 2–ї особи однини й множини, як російська, – читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1–ї особи множини – читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою конструкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова – прочтём.

Українська класика й народне мовлення знають наказовий спосіб 1–ї особи множини, що надає фразі динамічності, заклику. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: "Заспіваймо пісню веселеньку"; "Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше" і т. ін.

Незважаючи на це, один плакат закликає: "Завершимо будівництво вчасно!", – замість завершімо; читаємо й у творах сучасних письменників: "Давайте підемо зараз до неї", – замість ходімо; "Давайте спечемо, мамо, пироги", – замість спечімо.

Часто до дієслова в наказовому способі 1–ї особи множини помилково додають закінчення — те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказового способу 1–ї особи множини, таке закінчення – потрібне (пор. идёмте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.

1–ї та 3–ї особи однини й 3–ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання, користуються описовою формою, додаючи до дієслова теперішнього часу частки хай або нехай: "Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!" (Т. Шевченко); "Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде!" (П. Тичина); "Хай вони виздихають йому до ночі" (М. Коцюбинський).

Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2–ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: "Хай колись навчишся" (Панас Мирний); "Хай же ти, молодший, будеш брехати…" (Панас Мирний); "Хай ти скиснеш!" (із живих уст).

Замість описової форми для 3–ї особи однини наказового способу з частками хай, нехай, можна вживати форми наказового способу 2–ї особи однини, що надає реченню дійовішого характеру: "Про мене хоч вовк траву їж" (приповідка), замість – "хай вовк траву їсть"; "Яка штучка! І не думай ніхто її зачепити" (з живих уст), замість – "хай ніхто не думає".

Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки

Візьмімо фразу з газети: "Завдання ліквідації будь–яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі". Усі слова в цій фразі – українські, а разом із тим звучить вона не по–українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним "няканням", ускладнює фразу – аж стає важко зрозуміти її зміст.

Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: "Завдання ліквідувати будь–які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі". З п'ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, – порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою.

Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: "Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів…" – де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі – "вжити рішучих заходів".

На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: "Він щодня вчився гри на скрипці", замість – учився грати; "Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку", замість – додержуватися всіх правил; "Головний клопіт слуги – це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися", замість – запевняти свого пана.

Наведімо ще фразу з наукової праці: "Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків", – де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по–українському: "бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків".

Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, – це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично–канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: "При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення" напишемо: "Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення"? Аж ніяк! Так само, коли фразу "При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння" ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: "Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння", – то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.

З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: "Заучування слів дисциплінує пам'ять" (О. Ільченко); "Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити" (Ю. Смолич).

Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: "Я не люблю заучувати" і "Я не люблю заучування". Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.

Дієслівні форми на — но, — то й пасивні дієприкметники

"Ці кадри фільму зняті в павільйоні"; "Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць"; "Ці слова сказані не про вас". У всіх цих фразах дано правильні українські слова, одначе фрази звучать по–українському негаразд. А це тому, що функцію присудка в цих фразах виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.

Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на — но, — то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню:

Ой у полі жито

Копитами збито,

Під білою березою

Козаченька вбито.

Ой убито, вбито,

Затягнено в жито,

Червоною китайкою

Личенько накрито.

У всіх цих сурядних реченнях нема підмета, а в функції присудка виступають дієслівні безособові форми на — но, — то: збито, вбито, затягнено, накрито.

Такі форми на — но, — то є й у російській мові (наприклад: "Сказано – сделано"), але там вони далеко рідше вживаються, як в українській. Натомість російська мова широко користується пасивними дієприкметниками в ролі присудків: "Эти кадры сняты в павильоне"; "Подписка на газеты и журналы продлена ещё на месяц"; "Эти слова сказаны не о вас". Якби в наведених на початку фразах замість пасивних дієприкметників зняті, продовжена, сказані стояли дієслівні безособові форми на — но, — то, ці фрази зазвучали б цілком по–українському: "Ці кадри знято в павільйоні", "Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць", "Ці слова сказано не про вас".

Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові – невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: "Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі"; "Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників", "Сказані не про вас слова були образливі".