Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

Він говорив байдуже, але його сірі маленькі очиці безперестану позирали то на дівчину, то на мене.

- Ви, як я бачу, вже познайомилися.

- Так. Я казала серові Генрі, що нині вже пізно милуватися красою боліт.

- Як ти думаєш, хто це такий?

- Я гадала, що це сер Генрі Баскервіль.

- Ні, ні,- мовив я.- Я лише скромний друг сера Генрі. Я доктор Ватсон.

Обличчя її спалахнуло рум’янцем.

- Виходить, ми розмовляли, не розуміючи одне одного,- сказала міс Степлтон.

- Але ж ви не мали багато часу для розмов,- зауважив її брат, запитально дивлячись на сестру.

- Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіда,- пояснила вона.- Йому, мабуть, байдуже, чи цвітуть зараз орхідеї, чи ні. Але ви все-таки зайдете до нас у Мерипіт-Хавс?

Коротка дорога привела нас до похмурої ферми, що за давніх часів, мабуть, слугувала житлом якомусь вівчареві, а потім була перебудована по-сучасному. Ферму оточував садок, але дерева в ньому, як і всюди на болотах, були хирляві й низькі, і від усієї цієї місцини віяло якимось убозтвом і сумом. Відчинив нам лакей - старий, зморшкуватий, у вицвілому сурдуті; він теж, здавалося, пасував до цього будинку. Проте кімнати тут були великі, з ошатними меблями, що слід було, мабуть, приписувати смакам господині. Я позирнув у вікно на безмежні болота, що тяглися до самісінького обрію, на гранітні брили й чудувався, що привело до такої місцини цього вченого чоловіка та красуню жінку.

- Дивне місце для оселі, еге ж? - мовив Степлтон, наче відповідаючи на мої думки.- Але все-таки нам тут живеться добре, Беріл?

- Так, справді добре,- відповіла сестра, проте слова її пролунали якось непевно.

- Я мав приватну школу,- почав Степлтон.- Це було в одному північному графстві. Для людини з моїми звичками це надто суха й нецікава робота, але мене вабило життя серед молоді. Яке це щастя - передавати учням щось зі своїх знань та вражень! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула пошесть, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити справу після такого удару - більша частина моїх коштів пішла нанівець. І все-таки, якби не розлука з моїми любими хлопчиками, я радів би з такої невдачі. Людина з такою пристрастю до ботаніки й зоології, як у мене, матиме тут непочатий край роботи, та й сестра моя не менш кохається в природі. Усім цим моїм зізнанням ви, докторе Ватсоне, можете завдячувати самому собі - адже ви з таким смутком дивилися на наші болота.

- Справді, мені здається, що жити тут трохи нудно - не так вам, як вашій сестрі.

- Ні, ні, я анітрохи тут не нудьгую,- швидко сказала міс Степлтон.

- Ми вивчаємо природу, маємо багато книжок і дуже цікавих сусідів. Доктор Мортімер - дуже освічена людина. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми так близько зазнайомилися з ним, що я навіть не можу сказати вам, яка велика для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я сьогодні відвідаю сера Генрі,- це не завадить йому?

- Ні, я певен, що він вам дуже зрадіє.

- Тоді попередьте його, будь ласка. Може, нам вдасться хоч трохи допомогти йому, поки він ще не звик до свого нового дому. А тепер, докторе Ватсоне, ходімо нагору - подивимось мою колекцію лускокрилих. Гадаю, що це найповніша колекція на південному заході Англії. А поки ми скінчимо, буде готовий другий сніданок.

Але я поспішав додому, до сера Генрі. Похмурі болота, смерть нещасного поні, дивні звуки, що нагадували родинну легенду Баскервілів,- усе це навіяло мені смуток. До цих не дуже приємних вражень додалися ще й відверті слова міс Степлтон, які вона вимовила з такою вірою, що я не мав жодного сумніву щодо їхньої щирості й серйозності. Я відмовився від настійливого запрошення до сніданку й вирушив додому тією самою зарослою стежкою.

Проте виявилось, що тут був і якийсь інший, коротший, шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон, яка сиділа на придорожньому камені. Обличчя її зашарілося, вона важко дихала, притиснувши долоню до грудей.

- Я хотіла наздогнати вас, докторе Ватсоне, тож усю дорогу бігла,- мовила вона.- Навіть капелюшок забула взяти. Я не можу тут довго сидіти, бо брат побачить, що мене нема. Я тільки хочу попросити у вас вибачення за оту дурну помилку, коли подумала, що ви - сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я говорила, бо це вас ніяк не стосується.

- Але я не можу цього забути, міс Степлтон,- сказав я.- Я друг сера Генрі, і доля його мені не байдужа. Скажіть, чому ви так наполягали, щоб він повернувся до Лондона?

- Жіноча примха, докторе Ватсоне. Коли ми з вами краще познайомимось, ви зрозумієте, що я не завжди здатна пояснити свої слова або вчинки.

- Ні, ні. Я пам’ятаю, як тремтів ваш голос. Я пам’ятаю ваші очі. Прошу, прошу вас, міс Степлтон, будьте зі мною щирі, бо тільки-но я опинився тут, як одразу відчув, що мене оточують якісь тіні. Живеш наче серед Ґримпенської трясовини: ось-ось загрузнеш по шию на одній із цих зелених купин, і ніхто не допоможе тобі звідти виборсатись. Скажіть мені, що ви мали на увазі, і я обіцяю переказати серові Генрі вашу засторогу.

Тінь вагання промайнула на обличчі міс Степлтон, але за хвилину її погляд знову став суворим.

- Ви надто переймаєтесь цим, докторе Ватсоне,- відповіла вона.- Смерть сера Чарльза приголомшила нас із братом. Ми дуже близько знали його, бо він любив гуляти серед боліт - оцією стежкою, що веде до нашого будинку. Легенда про те прокляття, що тяжіє над їхнім родом, дуже гнітила його, і коли трагедія сталася, я зрозуміла, що мій страх був не безпідставний. Приїзд спадкоємця схвилював мене, і я вважаю, що його слід попередити про небезпеку. Це все, що я хотіла йому сказати.

- Але що то за небезпека?

- Ви знаєте повір’я про собаку?

- Я не вірю в такі дурниці.

- А я вірю. Якщо можете хоч якось умовити сера Генрі,