Джури-характерники - Рутківський Володимир

Якусь мить він вслухався в тишу, а тоді непевною ходою рушив у той бік, де лежав Санько. В руках вартового зблиснув ніж. Бранці затамували подих. Невже цьому нелюдові ще й уночі забаглося збиткуватись над безпомічним бранцем?

Проте вартовий не збиткувався. Він черкнув ножем по ремінцю, що обплутав Санькові руки. А тоді повільно випростався і знову завмер, мовби наслухаючи якийсь шурхіт.

— Спати… — пошепки наказав йому Санько.

У вартового підігнулися ноги, він опустився на землю поруч із Саньком і тоненько засвистів носом. Санько відібрав у нього ножа і почав звільняти інших бранців.

— Ну, Саньку… — побожно прошепотів Грицик, розтираючи отерплі руки. — Тільки ти здатен на таке.

Санько хитнув головою. Тоді повернувся до багаття, біля якого різноголосо похропували татари. Звів над сонними руки і щось почав шепотіти. На якусь мить хропіння вщухло, а тоді вибухнуло з новою силою.

— Тепер до ранку не прокинуться, — сказав Санько.

— Оце добре! — схвалив Грицик. — Нехай з ними самі татари й розбираються. А от цього, — він повернувся до вартового, що, мов цуцик, згорнувся клубочком, — я б із радістю…

— Не чіпай його, — сказав Санько. — Мені треба з ним трохи побалакати…

Він підійшов до вартового і провів перед його обличчям долонею. Вартовий, не розплющуючи очей, сів.

— Кажи мені правду, — мовив Санько. — Бо від цього залежить твоє життя. Зрозумів?

Вартовий кивнув головою.

— Ви кажете, що ви — кайсаки, — почав Санько. — Але ж чи так воно насправді?

Вартовий підняв голову і глухо відказав:

— Ми вивідники Саїда-мурзи. Але про це знає тільки він. А для всіх інших — ми вільні люди, кайсаки…

Голова знову впала йому на груди.

— Молодець, — похвалив його Санько. — А тепер скажи ще одне: куди це суне стільки людей?

— Їх збирає Саїд-мурза…

— Навіщо?

Вартовий розкрив було рота, щоб відповісти, про те щось ніби змусило його замовкнути. Він лише мотнув головою, як кінь, що проганяє ґедзя.

— Навіщо Саїд-мурза збирає людей? — підвищив голос Санько. — Ану, кажи!

Вартовий стріпнувся. І, мовби долаючи якусь заборону, повільно проказав:

— Він знає, що багато козаків пішли з плавнів кудись униз. І тепер хоче очистити плавні від решти. У плавнях не повинно лишитися жодного невірного…

Санько відчув, як у нього похололо в грудях.

— Коли Саїд-мурза збирається вирушати у плавні? — запитав він. — Ну, кажи швидше!

Знову щось схоже на судому промайнуло по лиці вартового.

— За два дні… — ледь чутно мовив він.

Грицик аж пересмикнувся, мовби круг нього знову обвився нагай.

— А ти не брешеш? — запитав він вартового.

Проте той і вухом не повів.

— Він тебе не чує, — пояснив Санько, — він тільки мене слухає… Зараз ти поїдеш додому, — сказав він вартовому.

— Ні! — вигукнув Грицик. — Ти що, забув, як він нас цілий день шмагав?

Санько нерішуче стенув плечима.

— Але ж він нам такі новини сповістив…

— Ну, то й що? Відпустиш — і він знову почне здирати шкіру з невинних.

— Ну, добре, — зітхнув Санько і повернувся до вартового. — Іди лягай спати до своїх.

Вартовий, не розплющуючи очей, поплентався до згаслого багаття.

— А тепер, Грицику треба думати, як нам бути далі, — сказав Санько, коли вартовий тоненько засвистів носом, поклавши голову на живіт одному з своїх поплічників.

— Звісно, як, — відказав Грицик. — Треба негайно летіти до Швайки і розказати про те, що почули!

— Треба, — згодився Санько. — Але…

Так, Грицик має рацію. Та й будь-хто на їхньому місці одразу б кинувся це робити. Проте щось йому муляло, щось підказувало, що має бути інший вихід. Але який?

— Зачекай, Грицику, треба трохи подумати, — сказав Санько. — От уяви: ми розповідаємо про все Швайці. А далі що?

— Далі? — Грицик нетерпляче пересмикнув плечем. — Звісно, що: наші поховаються, а Саїд-мурза покрутиться-покрутиться, та й повернеться ні з чим.

— Дід Кібчик з Демком уже засіяли ниву, — уголос роздумував Санько. — І худобу дід розвів. Це ж скільки праці марно пропаде! І не він один такий.

Грицик почухав потилицю.

— Воно то так, — згодився він. — Є ще Харко Невмитий, Йосип Галицький, Зенько, як там його… ага, Хвостокрут… Але іншого виходу нема.

— А якщо є? — запитав Санько.

І друзі втупилися один в одного, начебто хотіли позмагатися, хто кого передивиться. Татарчуки терпляче чекали, коли вони знову заговорять. Врешті Хасан не витримав і обережно кашлянув. І цей кашель ніби наштовхнув Грицика на якусь думку.

— О! — вигукнув він. — Здається, мені дещо тумкнуло в голову…

Він нахилився до Санькового вуха і щось почав шепотіти. Нарешті, Санько хитнув головою.

— Оце вже краще, — сказав він. — Це ти молодець, Грицику!

— А я завжди був такий, — скромно зізнався Грицик.

Санько тихенько свиснув і з кущів нечутно вигулькнув Куций. Якусь мить він дивився на хазяїна, тоді не втримався, кинувся на нього і почав шалено облизувати йому обличчя, руки…

— Ти що, Куценький, здурів? — зі сміхом відмагався Санько.

Нарешті вовчик утихомирився і, висолопивши язика, ліг біля хазяїна. Потому перевів погляд на татарчуків і його загривок настовбурчився.

— Спокійно, Куценький, — сказав йому Санько. — Це свої.

— Еге ж, — підтвердив Грицик. — Вони хоч і татари, але зовсім не ті, що ти думаєш.

Тим часом Санько відірвав смужку від сорочки і при світлі згасаючого вогнища щось нашкрябав на ній вуглинкою. Тоді скрутив смужку у вузеньку рурку, вклав її між реп’яхів і причепив це все Куцому за вухо.

— До Рашита, Куценький, — попрохав він. — Біжи до Рашита, зрозумів?

Куций жваво змахнув хвостом-полінякою і розчинився у темряві.

Друзі підійшли до татарчуків.

— Що ж, хлопці, — сказав Грицик. — Мабуть, треба прощатися. Спасибі вам за кумпанію і звиняйте, коли що. Беріть свої коні, беріть коні цих песиголовців і женіть додому, доки вони ще не отямились. А нам треба в інший бік.

Проте татарчуки прощатися не поспішали. Вони про щось перемовилися і наперед виступив Хасан.

— Не можна нам повертатися, — сказав він. — Їхній ватаг знає, звідкіля ми.

Грицик ляснув себе по лобі.

— А й справді! — вигукнув він. — Я ж сам чув, як ви казали йому про це. То як тепер бути? Додому, виходить, вам не можна, і тут теж голову знесуть. І в вільні кайсаки теж не можна. Бо степ хоч і широкий, а все ж таки — село селом… — Грицик зітхнув. — От же ж горе, просто хоч за Дін чи до Криму тікай. Де-де, а там вас уже точно не розшукають.

Татарчуки знову перезирнулись. Проте з місця не зрушили.

— Ну, що стоїте? — запитав Грицик. — Чекаєте, поки оті прокинуться?

Санько смикнув його за рукав і відвів убік.

— Слухай, Грицику, — сказав він. — Якось воно погано виходить. Ми ж їх підмовили на таке…

— Не ми, а Швайка, — поправив Грицик.

— Все одно. А тепер, виходить, кидаємо їх напризволяще…

Грицик замислився.

— Виходить, що так, — згодився він. — Що ж, треба витягати їх з цієї халепи… Ану, хлопці, — звернувся він до татарчуків. — Беріть у тих соньків їдло, коні — і гайда з нами!

ВІСТІ З ДНІПРА

— Не переймайся так, брате, — сказав Рашит. — Не переймайся. Щось воно та витанцюється.

Швайка мимохіть кивнув головою. Цього витанцьовування він прагнув тепер понад усе. Проте нічого придумати не міг. У голові гули сполошені дзвони, груди стискалися в такій тузі, що аж серце зупинялося. Санько, Грицик — що з ними? І найбільше картав себе самого. За те, що піддався на хлоп’ячі умовляння, що пішов по допомогу до татарчуків Абдулли. Знав же, на власній шкурі знав, як зраджують навіть найближчі люди, а тут на тобі — довірив їхню долю бозна-кому!

— О, куди це він? — раптом спохопився Рашит.

Барвінок, що сидів поруч зі Швайкою, зненацька нашорошив вуха, тоді заметляв хвостом і зірвався з місця. А за мить його голова вигулькнула з трави за півсотні кроків, але була вона вже не одна, їх було дві.

— Схоже, зустрів когось свого, — сказав Рашит.

— Твоя правда, — повільно мовив Швайка і звівся на ноги. — Здається, то Куций…

І справді, це був Куций. На мить відвернувшись від Барвінка, він підставив Швайці голову і той видобув йому з за вуха жмутик реп’яхів. Нетерпляче розгорнув смужку і взявся читати.

— Ну, що? — затанцював довкола нього Рашит. — Все добре, так?

— Зачекай…

Нарешті широка усмішка зійшла на Швайчинім обличчі.

— Та кажи ж! — не відступав Рашит.

— Ху-ух! — видихнув Швайка. — Все гаразд, брате…

Він обернувся до товариства й наказав:

— Сідлайте коней, хлопці! І не дай Боже вам відтепер заговорити по-нашому!

— Та скажеш ти врешті, що трапилось? — аж знемагав Рашит.

— Потім, брате, потім, — відмахнувся від нього Швайка. — А зараз треба поспішати, поки вони знову дров не наламали…

Невеликий загін вихором промчав уздовж Дніпра, а тоді круто завернув на схід. Далеко попереду час від часу виринали голови двох вовків.

— Хутчій, товариство, хутчій, — підганяв Швайка козаків.

"Треба встигнути, треба!" — билася в голові сполошена думка. — Мабуть, хлопці задумали щось незвичайне. Ох, якби знову не перестаралися…"

Розвиднювалося. Назустріч їхали поодинокі вершники, здебільшого пастухи. Угледівши збройний загін, вони, мов цвіркуни, розліталися навсібіч. Проте, схоже, між татарами існував якийсь зв’язок, бо десь за годину божевільної гонитви їм назустріч вилетів озброєний татарський загін. То була прикордонна стежа.

Швайка прикусив губу. Іншого разу він із задоволенням став би з нею на прю, чи погрався в кота й мишку, проте зараз було ніколи. Тож він лише підхльоснув коня і помчав прямо на татар. Ті відсахнулись убік і схопилися за луки.

— Стій! — гарикнув передній. — Хто такі?

Швайка на мить сповільнив біг коня і вигукнув:

— Ми від Дніпра! Веземо важливі вісті!

Кому і що вони везуть, Швайка не сказав, бо нічого путнього в голову не йшло. Проте, мабуть, воно було й на краще. Передній махнув рукою: мовляв, розумію — і почав розвертатися слідом. Коли вивідники летять так швидко та ще й, судячи з їхніх збуджених обличь, везуть гарні вісті, то непогано було б разом з ними з’явитися перед очі Саїда-мурзи. Хай думає, що й ми чогось варті…

Швайка озирнувся і невдоволено скривився. Такий хвіст його не влаштовував. Він зачекав, коли сторожа наблизиться, і запитав переднього:

— Як тебе зовуть?

— Галім-ага! — звівся той у стременах.

— Ось що, Галіме: пильнуй уважніше за степом. Думаю, що за нами женеться коли не погоня, то вже хвіст напевне!

Галім-ага з розумінням закивав головою і звелів розвертатися у бік Дніпра.