Земля горить - Антоненко-Давидович Борис
Друже мій, якщо вам пощастило натрапити хоч на одного українізованого бандита, хоч на одну українізовану повію,— лягайте спокійно спати: вам нема чого турбуватись за майбутнє своєї нації. Бандити й повії — це найперша передумова вашої державності!".
Я дивився, як молодий спекулянт спритно розпихав по руках непридатні вже українські граматики, і, каюсь, де в чім визнав рацію мого знайомого, який дивував мене своїми парадоксами щодо проблем державності...
Але Сталінщина таки насправді українізується. Ночами на головній улиці кричить і співає гучномовець. Він кричить і співає тільки українською мовою. Вивіски? Вони всі українською мовою, але нема жодної, щоб без помилок. Вивіска українська без помилки була б нетипова для Сталінщини. Запишімо це на "хвороби зросту". Зате навіть "Жани", улюблене ім'я сталінських перукарів, і ті пишаються такими симпатичними таблицями:
ПЕРУКАР ЖАН. ГОЛІННЯ Й СТРИЖІННЯ ЧОЛОВІКІВ І ДАМ.
Я підійшов до тютюнової ятки:
— Які у вас є цигарки?
— Сигары? Сигар нет, папиросы только продаєм.
— Та мені ж "папирос" і треба, цигарок.
— Ах, это вы по-украински!..
Отак само в крамниці, де хотів купити собі листівку, отак ще багато разів. Але це тільки накип, це тільки намітка, що під нею вже розпочався український скрес. Там, у шахтах, на великих металургійних і хімічних фабриках вже всвердлився в донбаську цілину українець; там, за будівлями, за шахтарськими оселями простягаються звідусіль українські села, там на закурених вічним димом фабричних корпусах флюгер історії спроквола рипить на заіржавілих петлях, повертаючись ліворуч до
Харкова, до Києва, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи, України. Читачу, ви пам'ятаєте Олесеве:
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів...
Не треба цитувати далі. Я люблю тільки ці два рядки, і вони промовистіші мені за ввесь вірш. Які в своїй суті прості ці слова, але як багато ввібрали вони в себе!
Що ви, читачу, почуваєте, коли в антракті підбиваєте підсумки своїм враженням на виставі "Березоля"? Чи вам промовляє що-небудь грубезний фоліант нашого академічного видання? Чи ви звернули увагу, як у тисячних тиражах розпросторює собі шлях у найглибші робітничі маси наша українська преса? Ви чуєте мільйонну веселу ходу школярів до українських трудшкіл? Чи ви чуєте, як у вогні великого відродження горить уся Україна?
Яка краса: відродження країни!
У переповнених строкатою публікою фойє "Березоля" й "Франківців" я думаю: хіба це не величезна перемога відродженої культури, хіба це не тріумф молодої нації і всієї нашої ери, коли її театри найкращі в країні? Коли на її п'єси йдуть дивитись не самі колишні сусальні патріоти, щоб "підтримати рідне мистецтво", або скептики з племені "всеросійський метис" ("Интересно, что там делается в хохлов"?), а справді інтернаціональна маса, бо український театр — то є найкращий театр на Україні, то є справжній носій нової культури.
Яка різниця, яка страшенна прірва між нашим "Березолем" і суворинськими "милыми хохлами и хохлушками"!
Яка краса: відродження країни!..
"Кобзар", "Лро комах", "Про свійські тварцни", "Той кіт, що ходив, де сам знав", "Борці за волю", Кащенкові в книгарні "Киевской старины",— і сьогоднішні вітрини ДВУ, "Книгоспілки", "Українського робітника"! 90-і роки минулого століття, коли ентузіаст учитель Борис Грінчен-ко в селі Олексіївці навчає нелегально української мови шкільну дітвору, власноручно малюючи для цього друкованими літерами підручника,— і наш час, коли заходить на українізацію технічних ВИШ'ів! Який велетенський крок зробило наперед українство за останні десятиріччя! І я не шкодую, що належу до так званої колись "недержавної" нації, я вдячний тій химерній долі, що пустила мене в світ українцем, бо, тільки будучи членом пригнобленого народу, можеш збагнути, ба не тільки збагнути — відчути, відгукнутись усім єством своїм на прекрасні слова:
Яка краса: відродження країни!..
Зрушив Донбас. Із низів, із шахт, із фабрик тягнеться він до української книжки, до українського театру, до газети. З адміністраційної верхівки, з паркому, з окр-профради йде назустріч цьому потягові низів українізація з наказами, курсами, гуртками, інструкціями. А втім щодо керівничих органів Сталінщини, то ще.й тепер почувається не масовість у справі українізації, а так би мовити "піонерство",— тут багато ще важать заходи й запопадливість окремих керівників.
Справжня українізація Сталіного зачинається з приїзду сюди на роботу завагітпропу ОПК тов. Карпека. Білявий, урівноважений, низенький чоловік, який назовні визначається тільки тим, що різко й уривчасто говорить у телефонну рурку "як" ("Коли? О першій годині? Як? Як?"), зробив, власне, чудо. Тихенько собі приїхав і тихенько українізував апарат.
В Сталіному! В цій колишній, здавалось, безнадійно зрусифікованій Юзівці! Він та ще голова Окрвиконкому і мрійний, ліричний єврей завкультвідділу окрпрофради, що вперто скрізь, навіть вітаючи московських єврейських письменників, говорить українською мовою — це стовпи українізації Сталінщини, це перші, так би мовити, украї-нізаторські осадники сходу України. А за ними пішли вже вчителі, артисти, лектори...
А ще торік навесні в Сталіному, як мені розповідали, трапився такий випадок. Райком одної спілки ухвалив у спілчанському садку посадити з квітів на клумбі гасло: "Все за овладение украинской советской культурой". Довго дебатували, якою мовою садити це гасло й усе ж ухвалили... російською. Коли райком пішов обідати, два самовіддані "герої" з профспілчанського активу спішно посадили гасло українською мовою. Надвечір до садка прийшов хтось із райкому і, побачивши отаку сваволю, наказав садівникові посіяти навколо портулак—заглушити націоналістичний ухил гасла...
Трьома візниками, що їхні коні занепадають на силах, витягуючи з тряського глинистого багна фаетони, ми поїхали на Новосмолянську шахту. За ці дні наша "між-групова" група1, складена з представників різних літературних вір, так стоваришувалась, що дехто навіть втратив своє прізвище: Фальківський став розшифрованим "Соколком" (der Falke — Сокіл — Соколонько, модернізовано: Соколок); Тенета став жіночого роду ("За отою метушливою Тенетою і Соколковим ногам боляче!); Качура — прочанином (він, колишній "селянський" письменник із "Плугу", в індустріальному Донбасі, як колись селюк із якої-небудь глухої Шендерівки вперше в Лаврі на прощі: "А що ото таке? А он — диви-диви, яка озія!.."); Фелікс Якубовський став Феліксом. Найбільша метаморфоза трапилась із Шабашкевичем: працюючи в українській пресі, він трансформувався поволі із "Ша-башкевича" на "Суботіна"; тепер, беручи на увагу, що Шабашкевич так "наукраїнізувався" в Сталіному за кілька днів свого перебування, що навіть до Ішина несвідомо заговорив по-українському, наша група схвалила увічнити цю подію, надавши Шабашкевичу, замість "Суботін", справжнього і до того оригінального українського псевдоніма —"Самурай Суботенко".
Шахтарська оселя. Присадкуваті чорні будиночки з прибудовою маленької дровітні й літньої кухні. Ні садка, ні городу,— тільки де-не-де кволий нужденний кущик. Колишня невблаганна, жорстока дійсність не любила прикрашати шахтарське життя. Оголила соціальну суть чорного буття — і ось маєш шахту, де працюй, а ось тобі брудна, душна халупа, де спи після шахти. Просто. Без сантиментів і прикрас. Тому, хто прийшов сюди з життя шукати останнього заробітку, не треба садків і квітів: день і денне світло не для нього. Якщо шахтар працює в нічній зміні, він спить удень, якщо працює в темряві шахти вдень,— він спить уночі. Так чи так, а денне світло, сонце, блакить неба — не про нього. Через це шахтар одвик від краси краєвидів, від мальовничих пейзажів, що дають оку спочинок і насолоду. Навіть у своїй мові шахтар не знає слова "дерево", замість "дерева" він каже "ветка": "Смотри — шахту нарисовал на картинке, даже ветка около дома растет"...
Але шахтар, втративши в забої зв'язок із природою, тягнеться все ж до неї. Хоч клапоть, хоч маленький шматочок життя живого! І ось гляньте: нема в усій оселі жодного будиночка, де б на жердці не стирчала шпаківня або голубня. Ці шпаки й голуби — це останній незайманий лишок природи, яку ще не взули в залізо, в бетон, в похмурі дерев'яні "крепі".
Ближче до шахти більшає нових будівель. Робітничі касарні, клуб, окремі будинки для одружених робітників — нові, охайні, виблискують на сонці ромбами етернітової покрівлі, і тільки бере досада: і як ото, плануючи нові квартали оселі, не додумались посадити дерева, квіти, сади! Взяли й поліпили нові будинки по-старому, один до одного.
Ми в'їхали на шахтарське подвір'я. На стіні завкому писана українською мовою (розуміється, наполовину з помилками: Донбас!) афіша про наш сьогоднішній виступ увечері. З шахти виходять, одробивши зміну, забойники. Чорне, чорніше від негритянського, обличчя, вкрите цупким шаром вугільного пороху, і тільки світять очі. Очі можуть плакати, в очах людині блищить і гнів, і радість, і обурення, і сміх, бо, поки очі живі, їх не здолає навіть вугілля. Все на шахтареві — від шахти, з-під землі — грудки болота на ногах, чорні одяг, кепка, лице, руки, на плечі кайло з настромленим на нього дерев'яним чураком, і тільки очі шахтарські — такі, як і завжди, такі, як і в усіх робітників. Не лиця, а страшні машкари з живими людськими очима! Стомленою ходою, зігнувшись, вони йдуть додому. Мерщій би вмитись і спати. Проте дехто спиняються коло нас, цікаво оглядають незвичайну для шахти групу інтелігентів. Коло нас лаштує свій кіноапарат оператор Дахно,— він спеціально приїхав з Арте-мівського за'фільмувати нашу подорож.
Але перше ніж спустимось у шахту, гляньмо на коксові печі. Ідемо повз сірий похмурий будинок рятувальної станції. Ось "копьор", ось "вишка", а поруч непринадним кам'яним ковчегом рятувальна станція. Загуде на ґвалт гудок, і тоді враз оживе ковчег. Заметушаться люди й побіжать на вишку, до кліті. То катастрофа. Катастрофа на шахті! Тоді звідусіль, з усієї робітничої оселі біжать до шахти зібгані й розсічені жахом обличчя жінок, матерів, дітей... Катастрофа на шахті! Але вона десь глибоко, десь за десятками сажнів під землею, куди йде тільки неширокий "стовбур" із кліттю.
