Про Олежку та про його сестру Ніну - Сенченко Іван

Іншим разом покажете, як рак свисне!

І пішов. Та тільки небагато пройшов, враз нога осковзну— лася і він аж схибнувся, ще й налаявся:

— Який дідько тут кругляків накидав!

А то був не кругляк, бо як глянув я, то так зрадів, що аж підскочив. І відповідаю тоді:

— Який це кругляк? Це наша картопля. Це тут її Нінка посадила. Ось дивіться!

Вигріб із землі спочатку одну, потім другу і подаю:

— Будь ласка, Степане Олександровичу.

А він як зирнув, то бачу, що вже не одна, а дві брови стали впоперек лоба, чорні, аж вилискують і тремтять, як крила в метелика. Узяв картоплини в долоні, виважує їх на руках, наче на терезах, а тоді як крикне:

— Бути не може! Це навмисне, підробка!

А дідусь Терентій Савич стоять поруч і теж, бачу, по-гвардійському — плечі розправили, груди вперед. А брови у нього не чорні, як у Степана Олександровича, а руді. Стоять і посміхаються.

— Так,— каже,— підробка. Це ми з Олегом та дівчатами підробили природу. Надійніше.

А Степан Олександрович знов кричить:

— Я не припускаю, щоб на болоті така картопля родила!

— А ти й не припускай. На обжилому полі спокійніше пічкурувати.

— Так що ти цим хочеш сказати? — кричить Степан Олександрович.— Що я консерватор? — Смикнув полу піджака, одкинув її, а ордени так і блиснули на сонці.— А це що? — кричить.— За які заслуги?

А дідусь Терентій Савич і кажуть:

— За колишні.

Ох же ж і сперечалися!

Степан Олександрович кричить:

— Я передовик!

А дідусь Терентій Савич одказують:

— Був колись.

— А як всі на болото підемо, то хто на полі буде робити?

— А як всі на полі зостанемося, то хто дороги вперед пробивати буде? Мені за чужі спини ховатися рано.

— То що ж виходить: я за твою спину сховався?

— Виходить.

У Степана Олександровича аж ніздрі пороздувалися, а як побіг, то куди потрапив ступав. Два кущі картоплі зовсім роздуши в третій раз вже розпушуємо. А потім вернувся і знову ж просто через кущі біжить. Став проти дідуся Терентія Савича і як закричить:

— Ну, гаразд! Твоя взяла. А на той рік—держися. Не я буду, як не полетиш сторч головою із сідала.

А дідусь одказують:

— Як рак свисне!..

Ух же ж Степан Олександрович як підскочив:

— Що ти на мене з тим раком?

— Так сам же ж ти набивався. От що вродило — тим і частую.

Так зчепилися! Аж Ніна заплакала.

— Я,— каже,— боюся. Наш дідусь хороший, а чужий дід поганий...

І як завела! А ви ж знаєте, як вона це вміє робити, ого! Так вони відразу змовкли. Наш дідусь утішає:

— Цигь, цить, це ми так погомоніли трохи.

А Степан Олександрович витер піг і теж каже:

— Цить. Це ми з твоїм дідусем нічого, тільки так... А ти не плач. Ось на тобі солоденького.

І, знаєте, поліз у кишеню, повну жменю цукерок витяг, дав Нінці, дав мені, а сам прощається і каже:

— Ну, до нового року, Терентію Савичу, а тоді начувайся. Я,— каже,— з роду Біликів. а Білики не здаються ніколи. Не на те,— каже,— груди у мене в орденах. Ні,'— і пішов, але вже не сердився. Тільки як де зустріне дідуся Терентія Савича, то кулаком насвариться. Хоробрий! А побачить, як хтось раки ловить, то одвернеться і наче не помічає.

Ну, а цукерки ми з Ніною поїли. Хороші такі. Написано на обгортці: "Малинові", а насправді в кожній вишня.