Місцевість - Роздобудько Ірен
Власне, різниця в їхній ідеології була незначною: одні вимагали хліба, інші – видовищ. Хіба що Пасивні всі свої пропозиції висловлювали на папері, а Активні підтримували вимоги без зайвих слів – гверами та кулаками.
Звісно, з часом змінювалися і порядки. Під кінець двохсотого року проголошення Великої Асиміляції суспільство почало повертатися до своїх коренів, хоча міжнаціональні шлюби вже давно увійшли до норми, їх ніхто не засуджував, але й не вітав. З позитивних надбань минулого, на користь моралі, залишили принципи виховання молоді. Вони були непорушні: роздільне навчання, обов'язкове одруження не пізніше двадцяти років з метою покращення демографічного становища країни, заборона на розлучення і суворе покарання за зраду. Дівчинка після дванадцяти років мала ховати тіло під довгою сукнею, а волосся – заправляти в дві хустки. Аж доки не виходила заміж. Тоді сукня могла бути будь-якою, але хустка – обов'язковим атрибутом, адже вважалося, що саме в довгому жіночому волоссі народжуються чорти…
Ось такі уривчасті відомості ми отримали від супроводжувача.
– Місцевість – один із тих небагатьох країв у світі, де ще існує лад, стабільність і той страх, який давно втратили ті, хто називає себе демократами, – завершив свою розповідь він.
Авто зупинилося біля готелю.
* * *
…першим ділом я витягла з дна валізи одяг, що його приготувала, переглядаючи світлини в Інтернеті, які ще не встигли видалити з Мережі. Мала надягти довгу сукню в "леопардових" плямах, босоніжки на дерев'яній платформі і хустку на голову.
Надягла, ніби поринула в далеку матусину юність, і пішла містом.
Оминула майдан Джакарта "Рибалки", вийшла в провулок Червоної Джакартії, завернула на вулицю Великої Асиміляції…
До закінчення комендантської години лишалося небагато часу. Люди, яких, власне, було небагато, стояли в чергах за шашликами, що смажилися чи не на кожному кроці, і за пластиковими тарілками з рідким капустяним супом. Їли під деревами, розсідаючись колами на червоній від пилу траві. Не гомоніли, оглядали мене важкими поглядами, від чого під подолом моєї леопардової сукні здіймався огидний лоскіт.
За рогом вулиці імені Джакарта "Веселого" стояли сірі триповерхівки і пахло вишнями.
Тут завжди пахло вишнями…
Навіть взимку сніг мав вишневий смак.
Дісталася останнього будинку, піднялася на третій поверх. Стукнула три рази – довго і два – коротко. Як тоді…
Двері відчинилися.
Без привітання і жодних пояснень я сказала:
– Збирайся, я приїхала за тобою.
* * *
– Хліб, масло, курка, два рулони туалетного паперу, зелений горошок, банка збираного молока… Все – безкоштовно раз на місяць. Вам таке ТАМ видають? А нам – так. На цьому можна добре зекономити. Я розподіляю курку на три частини і варю драглі – на місяць вистачає.
–
Її кухня була такою, якою я її бачила востаннє…
В ті дні, коли тут стояв дим коромислом,
рікою лився дешевий портвейн, по який
час від часу вискакували до нічного кіоску ті,
хто ще був спроможний пересувати ноги.
І – точилися розмови,
овіяні шаленим бажанням пригод і мандрів.
І – щільними, непереможними хвилями
здіймалася любов до всього, на що падав зір…
– Ми тут – як одна велика родина! І всі – рівні. Якщо немає води – її немає у всіх. Ніхто не хизується шубами чи світлинами з-за кордону. Ніяких ювелірних магазинів чи автосалонів! Здоровий сон, здоровий спосіб життя, все – по справедливості. Нічого зайвого. У цю суботу будемо пиляти вишні – вони затуляють світ у дворі і заважають приладам нічного бачення. Усе має бути на видноті. Ніхто нічого не приховує. І не має хибних думок! Раз на місяць – плановий огляд у Психологічній варті. Ну і… – Вона зніяковіла. – З одруженням жодних проблем: тут усім призначають гідну пару. Ніхто не залишається на самоті. Народжуються діти. Харчування подвоюється…
…Тут ми смажили цибулю з кабачками,
і відкривали ножем кільку в томатному соусі,
і, наосліп тицяючи виделкою
в солоний хрумкий огірок,
шикали один на одного,
щоби не пропустити жодного акорду гітари,
жодного слова поезії.
І сперечалися до ранку
про роль інтелігенції в розвитку людства.
Про музику і живопис.
Про людяність і майбутнє,
котре має розвиватися за принципом спіралі:
кожна попередня помилка
звужує можливість для іншої.
І про свободу,
котра неодмінно мусить вилитись
через вінця цієї кухні,
адже нас було так багато
і кожен був назавжди запаморочений
тим вишневим запахом,
що в'ївся в цю благословенну околицю…
– А які паради на честь Великої Асиміляції! Яка єдність! Які пісні! А риття траншей – це справжнє всенародне свято! Всі разом ми укріплюємо нашу недоторканність, нашу міць. Ти бачила, які глибокі траншеї довкола?! Кожен мусить за своє життя вирити по сто тонн землі. Це той труд, який облагороджує. Тільки труд зробив із мавпи людину! Це тобі не пальцями по клавіатурі стукати! Ми робимо справу. І відчуваємо вдячність і повагу до наших керманичів. І все це завдяки тому, що викорінили весь непотріб!
…ми були тим непотребом,
щільно напакованим Стругацькими,
спантеличені імпровізами Боббі Макферріна,
втоплені по вінця
в присмерковий мед Рембрандта,
обтесані до кісток Пінзелем,
зашифровані малою літерою
в "Пересопницькому Євангелії",
ми не вміли ходити строєм
і вдавали з себе п'яних
або хворих на ідіосинкразію,
ми вчилися літати,
взявши до рук по два китайські віяла,
і стрибали з гаражів, ламаючи ноги…
Вона поклала мені на тарілку холодець.
Він трохи підтанув і розтікся по тарілці білуватою масою. Я взялася за виделку, розгрібаючи цю драглисту масу, в якій помітила маленький жовтий кіготь.
І тільки зараз відчула, як втомилася.
– Вже пізно, – сказала вона. – Ти можеш заночувати у мене. Все одно тебе зараз можуть затримати – починається комендантська година. Та й мені неприємності ні до чого, якщо тебе допитуватимуть, де була.
Я кивнула, помітивши, що за ці півгодини не промовила ані слова.
Вона повела мене до кімнати, попередивши, що після десятої води не буде – тож нема чого заходити до ванної. Дістала з шафи плед, кинула на диван.
Посміхнулася:
– Будемо спати разом! Як колись. Ти не проти?
Я була не проти, адже добре пам'ятала, як валилися на цей самий диван після танців у передмісті, куди втікали після школи, і як гомоніли до ранку, накрившись тим самим пледом, аби не чули її батьки.
– Батьки померли ще тоді, – вловивши мій погляд, сказала вона. – Пішли під бетеери, дурні…
Вона зітхнула і додала:
– Тоді у нас іще не працювала Психологічна варта. І пігулок не роздавали. Я спочатку сумувала. З пігулками стало легше. Набагато легше.
Вона зняла хустку, і руде волосся – таке, яким я його пам'ятала, – розпалося по плечах окремими пасмами.
Прекрасне руде волосся, якому заздрили в школі навіть старшокласниці!
– Хочеш, я завтра принесу тобі шампунь? – сказала я. – Я взяла з собою про всяк випадок.
Я просто не знала, що ще можу сказати. Може, ось так – про жіноче?
– Це не корисно, – сказала вона. – Заважає роботі сальних залоз.
Я кивнула і, не роздягаючись, залізла під стіну.
Вона накрила мене пледом.
Чорт забирай, він пахнув вишнями…
Можливо, якщо цей запах зберігся, – засинаючи, подумала я, не все ще загублене – і колись він, як маленька змійка, вповзе у вуха, в ніздрі, добереться до того центру, щільно оплетеного звивинами і судинами, де, скрутившись калачиком, спить знешкоджена віра, понівечена гідність, скалічена індивідуальність. Адже ті вишні під будинком іще не спиляні, ще стоять і осипаються на коричневу траву, накривають її червоним, живим килимом…
…Прокинулась від шурхоту в коридорі.
І від того, що вітерець заліз під плед, засвідчуючи, що я тут сама і що поруч немає її теплого боку.
Звук був незнайомий.
Але з давніх часів виплив із пам'яті: так набирається диск телефону. Вжик – туди, вжик – назад. Таких телефонів я давно ніде не бачила…
– Прошу один-сімнадцять, – почула її тихий голос, і через паузу вона чітко назвала своє ім'я, додавши: – Мій номер чотири-шість.
І ще через паузу:
– Прошу прийняти виклик: агент іноземної розвідки. Неозброєний. Стать – жіноча. Мета? Пропаганда й агітація.
Через паузу:
– Добре. Чекаю.
Через паузу:
– Зараз? Зараз відпочиває. Окремі побажання до варти?
Пауза затягнулася.
І я почула, як стишеним голосом, у якому завібрували знайомі нотки – ті самі, з якими ми виклянчували в батьків гроші на морозиво:
– …нехай поспить іще годинку…
Я заплющила очі, котрі чомусь стали важкими, немов білизна, яку витягаєш із води.
Вона тихо підкотилася під мій бік, накрила моє плече пледом.
І рівно задихала.
Так рівно і так спокійно, як може лише людина, котра виконала свій обов'язок.
* * *
…Я навіть забула взутися!
І хустку лишила в кухні на столі.
Не забула лише найважливіше: поцілувати її в чоло – в те місце, де, як мені здавалося, знаходився той мозковий центр, обплутаний живими звивинами і судинами, те священне місце, де, скрутившись невагомою хмаринкою, дрімає вишневий аромат.
Темні, неосвітлені провулки, вулиці і площі імені Джакартів, від "Першого" до "Шістдесятого", ті самі, по яких могла бігати наосліп і котрі називалися "Вишневими" або іменами давно забутих тут письменників, – не лякали мене. Адже я була вдома!
А буги, копти, каталонці і вся тисячолітня історія Місцевості та й сама її назва – вигадкою Психологічної варти з її безкоштовними пігулками. І вона не надавала цій місцевості жодної величі.
Її велич була ще маленькою, незначною і непомітною – в тому вишневому ароматі, котрий лишався на околицях, у пам'яті ніг, котрі безпомилково вивели мене до лазівки, де не було траншеї, що відділяла її від світу.
А можливо, в тому шепоті з проханням про годину мого відпочинку…
