Місцевість - Роздобудько Ірен

Над Місцевістю висіли червоні хмари.

Коли в них влучали діти – з рогатки або просто – влучали, з них на дахи і вулиці осипався кармінно-коричневий пісок і ще довго скрипів на зубах, залишаючи присмак металу.

Ми в'їхали туди ввечері, коли хмари вже були до чорноти випалені низьким сонцем, крихкі, мов папір, котрий потримали над свічкою.

Авто, переїхавши пропускний пункт через міст, зведений над глибоченною кільцевою траншеєю, підстрибувало на латаній-перелатаній дорозі.

– Люди тут непогані, – заспокоїв супровідник. – Тільки з ними треба спокійно, без емоцій. Це принципово важливо. І раджу відчинити вікна: вони непокояться, коли не бачать вміст будь-чого. Тут навіть мішки для перегною – прозорі.

Я відчинила всі віконця, і одразу на зубах скреготнув пісок із солоним металевим присмаком.

– Тут своя специфіка, – продовжував говорити супровідник, помітивши моє незадоволення. – Ми поважаємо закони.

І додав, різко крутонувши кермо вліво, аби об'їхати тріщину:

– Мусимо поважати…

– А давно існує Місцевість? – запитала я, вмикаючи диктофон.

– Ви здуріли? – вигукнув супроводжувач. – Негайно сховайте свою машинку! Ви нас усіх підставляєте! Це – смерть. Причому – на місці! І все.

– Але ж ви сказали, що люди тут хороші і миролюбні…

– Саме тому не треба їх дратувати. Свого часу тут полягло немало вашого брата – дражнили ось такими машинками. А їх не треба дражнити. Це їх принижує. Вони дуже горді. Вони не люблять, коли їх принижують. До речі, раджу говорити з ними реченнями, котрі не перевищують обсягу трьох-чотирьох слів.

– І їм цього вистачає?

Супроводжувач із подивом поглянув на мене, знизав плечима і посміхнувся:

– А хіба цього замало, аби попросити їсти? Чи привітатися? Вони нічого не ускладнюють. Вони – трударі, їм нема коли говорити. На те у них є керівництво. А вони всім задоволені. Це – ідеальна місцевість.

Знання про ідеальну Місцевість я отримала протягом тих хвилин, доки авто прямувало до найближчого готелю.

Виявилося, що, коли виникла Місцевість, достеменно не знає ніхто.

Подейкують, що їй не менше двох тисяч років.

Її масштаб і чисельність ніколи не обчислювались через те, що науковці або ті з дослідників, хто вибивався за межі, зовсім непатріотично втрачали цікавість до вивчення свого рідного краю.

Тому в енциклопедіях світу цій Місцевості було приділено лише кілька значущих рядків, серед яких були епітети "Велика" і "Могутня".

Як такого, "корінного населення" в Місцевості немає.

Надто багато намішано в тій діжці!

Усе населення перемішалося, немов горох, квасоля, гречка і рис в одному мішку.

І кожна з безлічі народностей вважала себе "корінною", час від часу доводячи це безглуздою, але веселою різаниною. Після якої в порожніх будинках залишалися тільки деталі приналежності переможених до якогось клану у вигляді зашифрованих орнаментів на обрусах і килимах.

Різанина "врівноважувала" народонаселення.

Підручники з історії тут переписувалися приблизно раз на п'ять-сім років, залежно від того, хто брав гору.

Частіше за все це були бугіси…

Бугіси, або буги, прабатьківщиною яких вважається місцевість у районі озер Темпе і Сиденренг в Індонезії… Вони опанували ці території в середині другого тисячоліття до нашої ери. І тоді ж деякі з них – головним чином воїни, непридатні до землеробства, – почали поволі розповзатися світом.

Якесь із племен осіло саме в цій Місцевості, заснувавши свою маленьку колонію.

Вони давно втратили зв'язок зі своєю етнічною групою в провінції Сулавесі, залишивши собі у спадок досить складну писемність і релігію, котра, переживши купу трансформацій, мала в собі елементи індуїзму й анімістичних вірувань.

Буги розвинули тут вирощування рису, кукурудзи, цукрової тростини, завезли із собою коней і буйволів, а згодом зайнялися риболовлею. Задля збереження автентичності, яку тут уже мало хто шанував, новонародженим часто давали однакові імена: дівчинку називали Джакартою, а хлопчика Джакартом – за назвою столиці Індонезії, яку ніхто ніколи не бачив…

Отже, Джакартів і Джакарт тут було до біса.

Коли буги приходили до влади, імператорів, а пізніше – "коменданте" чи президентів можна було відрізнити по номерах: від Джакарта Першого до Джакарта Сімдесят Восьмого.

Часом їх називали за родом діяльності чи характерними рисами.

Скажімо, Джакарт Третій – "Милосердний" – увів гуманну смертну кару через повільне випущення крові крізь особливий надріз судини на горлі, що було безболісно. А Сімдесятий – "Рибалка" – запровадив у навчальних закладах обов'язкове вивчення всіх тонкощів рибальства, зробивши відкриття найкращого улову – на свіже коров'яче око.

До епохи, яку один із правителів назвав Великою Асиміляцією, кожну гілку народонаселення Місцевості можна було відрізнити від іншої за родом діяльності.

Етнічна ворожнеча в Місцевості виникла давно й існувала, мов повітря.

Кожен клан претендував на перший крок цією кам'янистою землею.

Відверто кажучи, копти були добрішими.

Копти так само, як і буги, вважають себе першими відкривачами Місцевості.

Звісно, від справжніх коптів у них залишилась хіба що гордість від того, що вони – нащадки давніх єгиптян. А від зовнішності – видовжені мигдалеподібні очі і гладенька, ніби відшліфована нефритовим валком, шкіра кольору молодого меду.

Вони прибули в Місцевість, коли в Єгипті Халкідонська соборність зазнала гонінь.

Копти ревно пишаються своїм походженням, шанують Папу своєї Церкви, як і всі інші православні, святкують Великдень і зберігають мову, що виникла в часи еллінізму, – трохи схожу на грецьку зі значним домішком діалектів своїх пращурів – мови фараонів.

Усі жінки вирізняються з-поміж інших поставою Нефертіті.

Навіть їхні кішки – стрункі і шовковисті – мають високі лапки й довгі шиї.

І вигріваються на сонечку в позах кам'яного Сфінкса.

Були часи, коли копти намагалися встановити тут свою державність – адже ніколи її не мали. Але ці прагнення тонули в потоках їхньої ж крові.

І якщо порахувати дні їхнього правління на цих просторах, то за всі тисячоліття навряд чи набереться хоча б зо п'ять років, коли на імператорський (згодом – президентський) балкон Комендатури виходив представник цієї народності.

Проте портрети пращурів, намальовані, як і всі коптські ікони, у стилі примітивізму, висіли в кожній родині, головою якої був нащадок копта.

Третьою за чисельністю і боротьбою за пальму першості були, хоч як це дивно, каталонці.

Досі не встановлено, від чого вони втікали чи чого шукали, мандруючи морями-океанами, доки не наштовхнулися на ці, як вони нині запевняють, пустельні землі.

Каталонці завезли до Місцевості "сардану" – національний танець, "хамон" – рецепт сирокопченого свинячого м'яса і "сієсту" – полуденний відпочинок, що триває з першої до третьої години.

Крім цих чільних і більш чисельних націй мешкали тут болівійці, мексиканці, індійці – головним чином, ті з них, хто з давніх-давен кинувся блукати світами у пошуках щасливішої долі, пригод або просто тікав від переслідувань.

Траплялися тут і представники європейської і навіть слов'янської раси.

А якщо копнути глибше, знайшлися б, певно, і ті, хто вважав себе нащадками інопланетян.

Одне слово, Місцевість час від часу трусило від міжнаціональних чи міжконфесійних війн або загальних і тому – об'єднуючих! – епідемій.

Лад навів Джакарт Шістдесятий, або просто – Шістдесятий "Великий". Той самий, хто започаткував Велику Асиміляцію.

Перед тим різанина в Місцевості досягла такого розмаху, що вже ніхто не пам'ятав, з чого все почалося і кому належала ініціатива взятися за ножі й мачете.

Сусіди вирізали сусідів, з якими ще вчора пропускали чарочку анісової горілки.

Історії – одна страшніша за іншу – передавалися з вуст у вуста: буги прибивають цвяхами немовлят до стін їхніх розорених помешкань, каталонці закопують у гарячий пісок цілі райони коптів, а ті, в свою чергу, знищують і тих, і тих.

Чутки розпалювали ворожнечу.

Безлад тривав доти, доки на балкон Комендатури не вийшов Джакарт Великий.

І проголосив Велику Асиміляцію.

Взагалі всі важливі рішення споконвіку тут проголошувались перед будинком Комендатури. Тоді завжди зачинена і захищена охоронцями брама Муніципальної Ради відчинялася.

По всьому периметру виставлялися великі діжки з вином, а посередині – велетенський казан із вареним м'ясом. І втомлений чварами, очманілий від вбивств натовп кидався на той запах.

Їли руками, часом – з землі, запихаючи великі шматки до горлянок.

Часто це призводило до миттєвої смерті.

Пили, підставляючи роти під струмені, що били з прорубаних отворів у діжках, – та так, що жодна крапля не досягала землі. Потім пускалися в шалені танці, аж доки падали посеред площі і засинали. Хто до ранку, хто – навіки.

Мертвих кидали в рів із водою, живі розповзалися самі, а брама зачинялася.

Встановлювався лад. До того часу, доки тривала влада переможців.

Так було і в той день, коли на балкон вийшов Шістдесятий.

Перед тим як юрмі вдатися до свята їжі й питва, він виголосив промову, суть якої зводилася до нової політики Місцевості.

Він урочисто оголосив еру Великої Асиміляції – того кита, на якому віднині будуватиметься благополуччя всіх, хто тут мешкає.

Подейкували, що Шістдесятий вчився в Європі, – і йому повірили.

Але всі набуті за кордоном ідеї і знання, правильність яких не підлягала сумніву, зазнали значних змін, мов експортована без належної заморозки риба.

І тому відгонили гнилизною.

Задуха існування в Місцевості стала нормою – її просто перестали помічати.

Суть Асиміляції полягала в тому, що Шістдесятий ввів примусове міжетнічне одруження. Буги одружувалися з каталонками, а каталонці з коптками.

Таким чином, як вважав Шістдесятий, мали припинитися війни.

Віднині вони точилися лише в одній, окремо взятій, родині й часом таки призводили до різанини: який-небудь нащадок бугів міг запросто відправити в кращий світ дружину-каталонку, а за нею і двійко власних діточок – лише за те, що якоїсь миті йому здалося, що вони більше схожі на матусю.

Але на це не звертали особливої уваги. Такі "родинні справи" тривали в судах п'ять-десять хвилин і обмежувалися стягненням штрафу на користь бюджету Місцевості.

Під час Великої Асиміляції суспільство нарешті розподілилося лише на два табори – Активістів і Пасивних.