Гава - Франко Іван

Таж то страшенні гроші! Нерішучість його відразу пропала.

— Добре, — сказав, — піду з вами. Коли вирушимо?

— Завтра.

— Добре, піду завтра. Тільки знаєте що, реб Фавель? В неділю ми мусимо бути знов ту.

— Я звичайно вертаю в п’ятницю, а іноді буваю в місті й по два рази до тижня.

— І через понеділок ми мусимо оставатися в місті.

— А то чому?

— Тому, що я придумав ту ще один гешефт.

— Он я-а-а-к! — протяжно сказав Фавель й обкинув Гаву пильним поглядом, чудуючись його непосидючій запопадливості.

IV

Весь тиждень ходив Гава з Фавелем по селах, викрикуючи попід вікнами хат: "Щетини, кожушини, волосини!". Грубим костуром боронився від сільських собак, торгувався з людьми, як старий, привичний до того торговець, і зависливим оком поглядав на селянських дітей, що свобідно гуляли по вільнім просторі. Пора була робуча, торги йшли мляво, і оба вони з дуже невеличкою здобичею вернули до Дрогобича в п’ятницю вечором. Свинську шерсть заніс Гава до щіткаря і продав добре, а решту товару купив у нього сам Фавель. Весь тижневий заробіток, по відрахуванні харчів, не дав навіть і ринського. Гава скривився.

— Не бійся, дурню! — сказав Фавель. — Чого ж ти хочеш? Тепер літо, в полі робота, а наш торг тільки зимою красний. Зимою хлоп свині ріже, тоді й шерсті у нього досить, а іноді й шкурку з куниці, борсука або зайця так за ні за що купити вдається, от тоді і гешефт!

Але Гава вже не слухав. Се все було для нього "колись-то буде", а він дбав про те, що тепер є. На другий день, хоч то був сабаш, він пішов до патичкарні (фабрики сірників) і купив гуртом за цілого ринського сірників, а осібно сірникових коробочок. Не питаючи, що свято і що опікунка підняла сварку, він зараз узявся укладати сірники в коробки і укладав їх по-своєму, міркуючи й рахуючи, так що надвечір мав їх уже 150 замість куплених 100, рахуючи кожду по крейцару.

Настав понеділок, торговий день в Дрогобичі. Гава набрав сірників, кинувся на ринок та по торговицях, де стояли хлопські вози, і почав з усеї сили викрикувати:

— Сьиріки свіже, сьиріки!

Для ярмарку се була новинка, то швидко й обступили його баби і хлопи. Хоч недалічко, на підсінню, було багато прилавків з сірниками, шилами, батогами, ременями і всякою подріб’ю, потрібного в господарстві, то все-таки Гавин товар розхапували люди, як малину. Одному не хотілося відходити від воза, щоби хто чого не стягнув; другий купував тому, що на підсінню велика глота, а тут і вибрати, і розглянути можна вигідно; третій купував попросту тому, що й другі купують. До вечора Гава розпродав усі свої сірники і заробив від ринського цілих 50 крейцарів.

— Ну, хвала богу, — сказав він, — на початок се навіть дуже добре!

Від того часу торгівля його розділилася надвоє. Весь тиждень він ходив с Фавлем по селах, скуповуючи щетину та шкірки, а в понеділок бігав по торговицях з сірниками. З часом ота його понеділкова торгівля сама собою розширювалася.

— А не маєш ти батогів, жидику? — запитав раз у Гави селянин, котрому той тикав свої сірники.

— Батогів? — видивився Гава. — А нащо вам батогів? — Йому здавалось, що чоловік кпить собі з нього.

— Як то нащо? На продаж. Купив-бим, а не хоче ми ся йти на підсіння.

— А відки я маю мати батоги?

— Як то відки? Жид усе повинен мати.

Ті слова Гава твердо собі затямив.

— Знаєте що, нанашку, — сказав він, подумавши хвилину, — зачекайте трошечка, зараз вам будуть батоги.

І духом він побіг на підсіння і купив з півтузина батогів, до вибору, шнуркових і ремінних. Продав їх того дня без зиску, бо не міг брати дорожче, ніж брали на під— сінню, а там знов не хотіли йому продати дешевше, ніж другим. Але в голові догадливого хлопчини вже наклювалася думка: докопатися до джерела, з котрого продавці на підсінню діставали ті батоги, а з ними й свої зиски, і там добратися до такого самого гешефту, який так гарно удавався йому з сірниками.

V

Минула зима, минув і цілий рік серед такої роботи. Гава не жалував ані рук, ані ніг, ані горла, але ж бо й заробляв так, що й не один старший жид міг йому позавидіти. А тим часом заробіток сей уже не вдоволяв його. Найбільше лютила Гаву конкуренція, що, немов тінь, ішла за його слідом. Тепер вже щопонеділка множество маленьких жиденят розбігалося по місту з сірниками, батогами, маззю для возів І з усяким дріб’язком; заробок ставав менший, а натомість ошуканство, майже в живі очі, змагалося і відстрашувало покупців. Прийшлось Гаві шукати нових заробітків.

Від давнього часу звертав на себе його увагу старий чоловічок у старосвітськім міщанськім уборі, який носять ще декуди по малих, глухих місточках. Щопонеділка являвся він на базарі з чіпцями, білими і зеленими, дуже гарної домашньої роботи. Поначіпляє ото тих чіпців на палицю з дзвінком, прикріпленим до її горішнього кінця посеред різнобарвних скиндячок, і йде собі тротуаром довкола ринку, держачи палицю високо понад сутолокою людських голов, час від часу потрясає нею, але не каже нікому й слова. Купували у нього, але мало. Старий, очевидно, був непривітливий, до розмови не охочий і торгуватися не любив. Перше його слово, то була вже й послідня ціна його товару.

— А що, мамуню, — спитав раз Гава у якоїсь жінки, що йно що купила чіпець у того чоловіка зовсім без торгу — добрі чіпці той чоловік продає?

— Хто, Староміський? О, нема над його чіпці. Один на десять літ вистане. Я се для невістки купила. Не перший раз у него беру, і ціна у него все однакова.

— А чому ж у него так мало купують?

— Або я знаю! Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть посліднє дрантя, та ще й наторгуватись мусять до семого поту, заки за таку саму ціну дістануть.

Гава швидко надумавсь і приступив до міщанина.

— Щасти біг вам, пане Староміський! — сказав він, кланяючись.

Старий здивованими очима з-під навислих брів глянув на мізерного обідраного жидка, що вітався з ним, немов із старим знайомим.

— Тьфу на твого батька клапчастого, — сказав він, відпльовуючись, — а ти відкіля мене знаєш?

— Ни, пане Староміський, хто би вас не знав! Вас, богу дякувати, всі знають. А почому чіпчики продаєте?

— По двадцять нових, або що?

— Та я би хотів у вас купити.

— Агу, а тобі нащо? Чи для матері твоєї лисої?

— Для матері або й не для матері, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?

— Ще вісім, або що?

— Ни, які ж бо ви! Вісім по двадцять нових, то шіснадцять шісток. А що спустите, як усі візьму?

— Тю на твою голову паршиву! А тобі нащо всіх?

— Що спустите, як усі візьму? — товк своє Гава, всміхаючись.

— Та відчепися ти від мене! — скрикнув Староміський. — Я не твій дурень, щоби ти собі з мене кпи робив!

— Ни, ни, хочете дванадцять шісток? Ні? От вам тринадцять за всі нараз, готовими грішми! Чого вам треба? Маєте волочитися з ними ще три понеділки, то чи не ліпше вам відразу готові гроші взяти?

Старий задумався, ще не довіряючи Гаві. Такої гуртової продажі йому ще не лучалось робити.

Промисл той держався в його родині здавен-давна, по старосвітському обичаю. Дід його і батько, люди досить маючі, занімалися тим промислом лише десь-колись, у вільних хвилях, плели чіпці "на уряд", т[о] є[сть] коли хто замовив, і ніколи не носили їх на продаж по базарах. У нього вийшло інше діло. Розділивши предківську землю між двох найстарших синів, що жили кождий осібно, господарями, хоть і не заможними, старий Староміський з жінкою лишились на своїм старім гнізді, та ще й не самі: у них були ще три доньки, здорові, гарні і статні, тільки що всі три були каліки на ноги. Ноги їх зуроду були якісь зачахлі і безсильні, так що всі вони ледво-не-ледво могли рушатися з місця на місце. Ті бідні істоти, скривджені природою, немов навмисно призначені були для сидячої роботи, для нипання над нитками та голками, що й справді заповнювали усе їх життя. Шевкині вийшли з них славні; своєю роботою вони не тільки заробляли на свій прожиток, але ще й старих своїх запомагали. Коли не ставало шитва, вони плели чіпці, а мати або порпалась в невеличкім огородці перед хатою, або доглядала корови та другого хатнього господарства. А коли чіпців назбиралося кілька пар готових, батько мандрував з ними до поблизьких міст в торгові дні, ходив з одного ярмарку на другий і добував з того торгу, відрахувавши власні видатки, рідко коли більше як 20—30 крейцарів з торгового дня. Мало коли йому удавалося розпродати весь товар, що виніс на торг. А тут ні з сього ні з того якийсь дрантивий жидок купує все нараз!

— Давай чотирнадцять! — сказав Староміський.

— Ни, дай боже добрий початок! — сказав Гава і відрахував гроші. — Але давайте все, з ліскою!

— А ліски тобі нащо?

— На щастя!

— Тьфу на твою голову! Бери й ліску, тільки за дзвінок 10 крейцарів зверни!

— Знаєте що, нанашку, — сказав Гава, — заждіть ви ту в шинку, я вам ліску зараз принесу. Я тільки так, в позику її візьму.

— Ну, добре, — пробовкнув Староміський і поплівся до шинку, щоб випити склянку пива на такім добрім торзі. Але, сидячи за столом, при пиві, знов почув якесь невдоволення.

— Одурив мене проклятий жид! — воркотав він. — І чіпці за песі гроші купив, ще й палиця враз із дзвінком пропаде.

Але воркотав він се без переконання, так тільки, щоби воркотати, бо по правді рад був тій продажі, а палиці ніщо було жалувати — палиця була проста, ліскова і дзвінок абиякий, маленький.

А тим часом Гава, діставши в свої руки чіпці з палицею, духом опинився насеред ринку, межи возами, далі кинувся по торговицях, по підсіннях і всюди такого вереску наробив, вихваляючи свій товар, що народ почав збігатися довкола нього, немов він якого ведмедя водив з собою. Не минуло й півгодини, а вже Гава розпродав чіпці не по 20, а по 25 крейцарів.

— Доброго вам здоровля, пане Староміський! —з таким окриком влетів він до шинку, увесь почервонілий і задиханий. — Ось вам ваша ліска.

— А чіпці де? — спитав Староміський.

— Як то де? Заніс додому. Знаєте що, може, вип’єте ще склянку пива?

— Та випити б то чоловік випив, але грошей дасть біг. Треба ще ниток на нові чіпці купити.

— Ни, випийте за мої гроші. А я вам за той час буду щось казати.

— Тьфу на твого батька запливомізького! Чи помана якась учепилася мене з тим жидюгою? — воркотав Староміський, але сим разом усміхався зовсім добродушно, поки Гава замовляв пиво.