Просвітяни - Антоненко-Давидович Борис

Семенченко стиха чогось хіхікав собі осторонь у руку, Карпо Хведорович одкидав далі назад чуба, розводив, озираючись на всі боки, руками й:

— Я не розумію!.. Я, панове, зовсім не розумію!.. Наша воля стоїть на трупах (він завжди це так казав у патетичних хвилинах і цим завжди брав гору над своїми опонентами). А це — просто провокація!..

Базилевський хитав головою і підтакував:

— Провокація, провокація! Безперечно, провокація!.. Нарешті, хотіли були послати втихомирювати Бази-

левського, але, як на те виявилось, що треба вже рушати на майдан. Поміркували ще, посперечались і пішли.

Юрко Брень позичив у земстві пару дебелих волів і ще звечора старанно причепурив фуру квітами.

Уранці — обмотав круті роги жовто-блакитними стрічками й за допомогою Павленка та Мурзинського приладнав посередині фури великого жовто-блакитного прапора з, намальованою на ньому дівчиною.

Це була Стасикова вигадка — молода Україна, значить.

Коли напоїли волів і наділи ярма — у фуру напхалось із півтора десятка дівчат та парубків, і фура, наче квітник, замиготіла різнокольоровими стрічками, червоними —плахтами та синіми штанами. Брень хвилювався, бо воли мали йти на чолі процесії. За українським звичаєм. Як колись у козаків іще.

Вареник позавчора перебалакав із соборним настоятелем; він, як людина практики,— дав трохи авансу, і настоятель розпорядився, щоб усі соборні панотці з чудотворною іконою та корогвами були на маніфестації також. Про це заздалегідь попередили всіх церковних дзвонарів. Але Павленко на всякий випадок послав Володьку Наумця (десятилітня надія і гордість Карпа Хведорович а) до Миколаївської церкви нагадати.

На Успенському майдані умовились збиратись і вже відти рушати всім походом до собору через увесь бульвар Шевченка.

Дівчатам із парубками дуже швидко обридло дожидати в земському дворі, і вони причвалали на майдан раніше від усіх. Цікавих назбиралось сила.

— Добрі волики!..— розглядав за допомогою кілка, яким штрикав у всі боки волів, присадкуватий дядько.

— Та чого ж це вони тільки на Зелені святки виїхали? Ярмаркувати, чи що? Так і ярмарку наче нема...

— Та це ж кумедії будуть показувати.

— Кумедії, кажете? Як же це так? Такий празник, люди до церкви, а вони кумедії!.. Це щось догори ногами пішло...

Скептицизм дядьків підкосив увесь початок.

Мурзинський, засапавшись, як загнане щеня, приніс із "Просвіти" новий наказ: воли мають зараз же рушати до собору. Там, у "Просвіті" вирішили, що якось воно справді незручно буде пускати волів разом із іконою й попами. Отже, хай воли — самі, а ікони й похід — окремо.

Оперезані юрбою цікавих, флегматичні воли ліньки рушили. Отут-то воно й почалось усе! Дзвонареві на Мико-лаї раптом мигнула в очах курява й потяглась за юрбою вздовж бульвару.

— О! Щось рано несуть...— поміркував якусь мить дзвонар, потім зміряв очима куряву; сумніву більше не було — ікону несуть. Тоді він перехрестився й ударив у дзвони. Спас підхопив і собі, а далі вже важкий соборний дзвін розгойдався, бевкнув,— одскочив, і кликав, і вітав процесію.

Фура поважно перевалювалась через великодній дзвін і байдуже тяглась до собору. Дівчата й парубки, що в фурі, жирували й сміялись; їм було не до дзвонів. Але дядькам це не подобалось.

— Це вже й волів завели дзвонами зустрічати! Все — догори ногами!..

Проте, хоч би там тепер що, а дзвонарів було вже пізно зупинити. Захоплені, натхненні, вони конкурували поміж собою: собор з Миколаєм, Миколай із Успінням... Здивовані батюшки зустріли волів на півдорозі... Щоб не поглиблювати непорозуміння, довелось повертати за волами. Збиті з пантелику рада та просвітяни наздогнали процесію й приставали по дорозі. Червоних чобіт не було ні в кого — навіть Стасик, щоб уникнути можливих ексцесів, одягнув "кльош" і лаковані черевички. Це внесло в маси заспокоєння.

Шикувались, як було сказано в програмі свята,—"під блакитним небом і золотим сонцем", по середині майдану, що перед собором.

Панахиду й молебень зіпсував сам пан отець настоятель. Проспівали "Вічну пам'ять", просвітянський хор затягнув "Заповіт", а далі гримнув "Ще не вмерла", і настоятель вийшов говорити казань. Та в саму щонайпа-тетичнішу хвилину він забув про агітацію Вареника. Збився з теми й почав не до речі:

— Во ім'я отця, і сина... От, люди добрі... говорят, что бога — нет. А я вам говорю, что это все — брехня, бог есть. Это одни только безнравственные, с темным прошлым люди, мерзкие хулители православной веры...

Вареник оддалік щосили моргав і показував пальцем на "Просвіту". Настоятель спам'ятався.

— Ви пригадуєте, люди добрі, що робили запорожці, коли хтось приходив до них у Січ? Що вони сначала в нього питали?..

Карпо Хведорович, що стояв біля аналою, благопристойно й рішуче, як учень у класі, відповів:

— "Отче наш" — знаєш?

— Істинно! А потому будем же й ми, як наші прадіди, почитать нашу матір православную церков...

Хтось, запізнившись, приніс із "Просвіти" великого Тарасового портрета в кожусі та шапці.

— О! Тут ікони, а він у шапці!-.

■— Чи не можна було б якогось іншого, щоб, знаєте, без шапки, а то воно якось не теє...

Переконувати сполошених пустились Базилевський та Ксана Коротенко. А Ксана — та вміє!..

Панько Коськин виліз поза списком і чергою на трибуну й почав доводити, відкіля пішла Україна. Карпо Хведорович оповідав усім навколо себе про гетьмана Полуботка й плакав. Стасик підліз до Ксани й, стиснувши їй під запаскою гарячу руку, прошепотів на вухо:

— Значить, сьогодні — після концерту? Маніфестація розходилась.

Шумить-тріщить охтирський театр біля дерев'яного мосту під п'ятьма вербами. Прибрався по-святковому молодими кленами та сосною, мов стара дівка на вінчання, порозвішував на вогких стінах плакати та рушники й оперезався жовто-блакитними биндами. Національний концерт.

Карпо Хведорович із дружиною та наймичкою порається коло продажу пиріжків та пряників, якась пані в червоній керсетці та плахті сіла в кіоск і порозкладала пасіянсом перед себе "Хто ми й чого нам треба" Хоткеви-ча, музики підстрибують на дзиґликах:

— Гей, нуте, хлопці, добрі молодці! (Мурзинський же там "провідця!").

Та не так потіє з пиріжками Карпо Хведорович, не так тремтять незліченні декларатори й запирає духа хоровим дівчатам, як за лаштунками готується до сьогоднішньої інсценівки Байронового "Мазепи" за Старицьким, Стасик Мірошниченко. Це буде озюмина всього концерту. Це зробить, як того певний Стасик, у масах великий національний здвиг.

Стасик грає, розуміється, роль самого гетьмана, так би мовити, першого борця за самостійну Україну. Роль Мазепи.

Червоні чоботи, жупан та мазепинка — на ньому вже давно. Мурзинський приніс йому Павленкову двоцівку й позичив у міліціонера шаблю.

Павленко порозвішував на сцені електричні ліхтарики з повирізуваними зірками. Це буде зоряне небо. Правда, в пролозі поеми, якого прочитає перед початком Коськин, сказано, що ніч була темна, але Павленко приладнав збоку ще й вольтову дугу, щоб було місячно, воно так усе ж більше якоїсь поезії і нагадує "Тиха украинская ночь".

Хтось із друкарні приніс свіжі програми. Його зім'яли.

— Де я?., де?., де?..

— Ось, ось: "Лопунько продекламує"...

— А ось: "Інсценівка поеми Байрона "Мазепа". Роль гетьмана Мазепи виконує Т. Мірошниченко".

— Я не граю! — одрубав Семенченко, що мав бути Карлом XII. Його забули помістити в програмі. І даремно Стасик, покликуючись на національну свідомість та спільну справу, зо всіх сил переконував його не одмовлятись.

— Грайте самі, а я не хочу. Мені що? Скажіть, будь ласка!..

Зз^ер голову, закопилив губи й пішов.

"Ну й дрянь же!" — подумав досадно Стасик. (Він вважав себе за демократа й представника "народу" і через те не любив паничиків).

— Студентський кашкет!..— кинув напівголоса зневажливо й мотнувся прохати Базилевського взяти роль. Базилевський образився, бо був уже під літами й до того ж — членом ради.

Добровільно згодився тільки Писарчук із пошти.

Час хутко біг. У партері не було вже місць, тиснулись у проходах. Ксана Коротенко моргнула Стасеві й полізла в суфльорську будку суфлірувати. Мазуринського і Карпа Хведоровича екстрено викликали на. сцену.

— Панове товариство! — озвався до них, мов кошовий до курінних, натхненний Стасик: — Так дивіться ж: після прологу ви, Мурзинський, заграєте сигнал, а ви, Карпо Хведоровичу, отак (Стасик, щоб пояснити, зробив "антраша"), ніби це десь здалека,— стукніть у барабана. Це значить — Полтавська баталія скінчена й гармати вже збираються спочивати.

— Добре, добре!.. Ми вже постараємось!' — запевнив щирий Карпо Хведорович.

— Можна буде ще, розумієте, під час моєї промови разів тричі стукнути, але ж не більше, бо Полтавська баталія скінчена й хіба тільки козаки де-не-де ще одбива-ються. Так прошу!

Мурзинський і Карпо Хведорович метнулись за лаштунки. Карлові не було одягу. Якось забули про це подбати.

— Та й на чорта! — заспокоював Стасик писарчука: — Полтавська баталія скінчена. Ніч. Карло з Мазепою спочивають. Значить, можна бути і в самій білизні. Вопрос исчерпан!

Коськин пригадав, що ніч, здебільшого, буває прохолодна, до того ж незручно, як там собі не хочете, лежати Карлові перед Мазепою і публікою в спіднях: збігав у чепурню й приніс Карлові плахту. Це не буде суперечити цілості й гармонії інсценівки, додержує національний кольорит і, головне, практично. Стасик щиро дякував Коськинові за вигадку. Хижим звіром за завісою, в залі ревіла публіка: "Время-а-а!.."

* Коськин метнувся за лаштунки читати пролога. Завіса, немов ужалена, одірвалась від підлоги, замислилась на середині мент, а далі вже флегматично полізла до стелі.

За лаштунками Мурзинський ніс грамофонний рупор і стеаринову свічку. Електрики сюди чомусь не провели.

На пюпітрі лежав скручений, мов древня грамота чи універсал, переписаний рукою Коськина пролог.

Коськин кахикнув на всю сцену, підніс до рота грамофонного рупора й свічку.

Зникла хмара нічна,

Змовкла буча страшна,

Буча славна,

Полтавська, кривава...

Замордована рать

Полягла спочивать

Між валами.

Приспала...

Мурзинському захотілося чхати, і він чхнув. Свічка заблимала, лукаво моргнула й згасла. Коськина охопив жах.

— Дайте сірники!

— Ей-богу —нет!

Коськин кинувся до чепурні.