Василь — майстер стріляти з лука - Сенченко Іван

Я, каже, в кіно в щілипу дивлюся".— "А ми, кажу, всередині і на найкращих місцях. Бо хто зелень носить, як зал прикрашають? Ми. А лави з майстерні? Ми. А для ремонту дошки навантажує? Ми. Нас в кіно кожен знає, і як тільки що, так одразу: "Олежко, збігай!", "Володько, метнися!"

А він тоді, чуєте, що каже: "Вам скрізь можна, бо ви піонери". Так я й відповів: "А, думаєш, як піонер лежатиме на печі, то його скрізь пустять? Нас не тому, кажу, пускають, що ми на печі лежимо, а що скрізь перші. Піонер — це є перший. Коли на річці Протічок пробивали, хто був першим? Ми. А кому тепер, як побачать з буксира, так кричать: "А, Олежка! Здоров!" Тобі чи мені?" Так він і змовк. Як бачите, поговорили по щирості.

На другий день дивимося, а він у клуб, і у нашу кімнату. Сам прийшов. А наша кімната найкраща в клубі. Бо що ви скажете, як тут скрізь колекції, квіти, живі і засушені, чучела. А у Во-лодьки на вікні склянки з жуками, акваріум і три в'юни. Проти дощу як почнуть вигравати! А в кутку сова, як жива, і Горлатий — чучела; Володька сам набивав. У нас і хлопці й дівчата. Так Галя і Оля аби зелений папір, то гілку можуть зробити, як справжню. Посадили Горлатого на гілку, а сову в саму глибину, моху наклали, як гляпеш — живий куток і все!

Прийшов він, прочинив двері і стоїть біля порога. То сюди дивиться, то туди. Ольга Терентіївна й каже: "Здоров, Василю. Чого ти біля порога стоїш? Йди сюди. Ти ж назовсім до нас прийшов?" — "Еге",— каже. "Це добре — знов Ольга Терентіївна.— Навчиш наших хлопців стріляти із лука? Га?" Він питає:-"А стріли які? З очерету чи із соснини? З очерету летять — тільки поводять нижнім кінцем, а з соснини — треба виточувати та виточувати, а то стріла може і заднім кінцем наперед обернутися".-Ольга Терентіївна йому каже: "Я, Василю, цього діла не знаю. Ти про все сам подумай, бо хто ж буде хлопців учити стріляти: ти чи я?" Ух же ж він і зрадів! "Ходімте",— каже.

Мішень накололи на фанеру. І як взялися! Так ніхто з хлопців не влучив у середину. А він як пустить, то неначе стріла й ночувала там. А Кость Юрійович — у армії снайпером був та Сержантом — увійшов в азарт. "Як це, каже, я з гвиптівки міг уцілити, а з лука ні?!" І як пустив стрілу, а вона в чисте поле. Він тоді: "От задача!" І до Василя: "Навчи й мене!" ЯК назбиралось дорослих! Всі стріляли, а вцілив тільки Гонтар Максим.

А він в армії і не був, після війни виріс. Ще й косий. Сміху було!

Добре Василь стріляв. І всі хлопці біля нього навчилися, бо кожному ж хочеться бути добрим стрільцем. Як закінчиться липень — почнеться серпень. А в серпні і полювання відкривається. Кожен і думає: "Навчуся влучати, то, чого доброго, і на качок можна спробувати". А чого ж ні? Не у всіх же рушниці. Може, і3 луком пощастить. То вже старалися і старалися. Як вечір, так години по дві. Про себе скажу: стрілець, з мене неважний. Як не намагався, а в центр не влучив ні разу. Цілюсь, цілюсь, а влучити не можу. А Володька — інше діло. Спочатку мазав, а далі як приловчився, то кожну стрілу — в чорне вічко. З такими очима, як у нього, що ж тут дивного? Ну, добре учимося, стріляємо, і все гаразд. Аж тут чуємо — хвалиться Василь: "От я, так я! Що б вони без мене робили?" А тут Кость Юрійович каже: "А знаєте що, хлопці? Так ви нічого, молодцюваті, тільки немає у вас фізичного гарту. Я вас, навчу по драбині на руках підійматися, на кільцях вижиматися і злазити на полірований стовп. Для мускулів це дуже гарно". Так ми всі за це. І Устим Григорович каже: "Добре, хай тренуються, пригодиться колись".

ї звелів улаштувати в саду всі пристрої. А Кость Юрійович і снайпер і армійський сержант. І все тіло у нього в мускулах. На лобогрійці як піде, то тільки шумить. А у Антона Павловича в коморі ще старовинні гирі. По пуду і по два пуди. Так віп візьме двопудову гирю, викине вгору, як пір'їнку, і вловить, А то у неділю як візьмуться боротися, так з ним ніхто і не бореться. Під поясок підхопить, сам пада і партнера через голову-—"тільки ноги мелькнуть. Дивишся на нього і очей не відірвеш. Кому ж не хочеться таких мускулів? А віп каже: "От, хлопці, слухайте мене, і всі такі будете". А як почав нас ганяти і по драбині, і на кільцях, і по стовпу. Прокинешся вранці — все тіло болить. А він тільки посміюється. "Не біда,— каже.— Це напочатку. А тоді як мускули" набіжать, так вже ніякого болю".

І так щодня. Нелегке це діло. Я сам все це пройшов, так знаю. Зате тепер — по драбині, так по драбині, на кільцях, так на кільцях, па стовп так на стовп! І не тільки хлопці, а навіть і дівчата. їм. це трудніше, а хто записався в гурток, всі підтя гаються. А Василь в гурток не записався і сам собі осторонь. Сяде, ногу за ногу закине і сидить, чвиркає через губу і тан посміхається, неначе все це вміє. А чому? Бо він таки хлопець міцний, натоптаний. Тільки не зважає на те, що в нього більш м яса ніж мускулів. А ми: не хочеш — як собі хочеш. Дванадцять років, вже можеш сам подумати. Так він і начвиркався. Ось послухайте.

Поїхали наші катерами в Миколаївку перевіряти наслідки соціалістичного змагання з колгоспом "Жовтень". Це було минулої осені. Переміг наш колгосп "Перше травня". Миколаївці свій катер "Гордим" назвали, а ми свій — "Завзятим". У них по борту спочатку синя смуга, а потім червона, а у пас — навпаки: спочатку че.рвона, а потім уже синя. їхній "Гордий" красивий, а наш "Завзятий" ще кращий, бо ми самі його будували і весь прикрасили прапорцямп і лампочками — синіми, зеленими, червоними, молочними. Як увечері мчпть, так і зверху вогні і уч воді. Старші в порту чекають переможців, а ми кинулися в сад, бо там у нас всякі прилади для фізкультури і полірований стовп сім метрів заввишки. І з нього видно аж до самої Лебедянки.' Я — на стовп. Т тільки злетів, аж бачу — мчать понад Лебедян-кою обидва катери. Наш "Завзятий" попереду. І над пим прапор так і розвивається. "Гордий" позаду, у почесному ескорті. Хлопці запитують: "Що ти бачиш, Олежко?"

А я дивлюся і бачу: вистроїлпсь на катері наші колгоспники. Серед них Устим Григорович і дідусь Терентій Савич. А на самому переді — хто б ви думали? Галина Кузьмівна, Василева мати. Біла хустка і коси на вітрі мають, а в руках відвойований прапор. Я тоді хустку з кишені і як почав нею вимахувати і кричу: "Ура! Наша взяла!" А вони теж побачили і теж хустками. Так хлопці тоді: "Та злазь уже, годі тобі. Ми теж хочемо!"

Спочатку Володька поліз, потім Микола, Харитон, Юрко. А Галя, хоч і дівчина, так все одно злетіла наверх одним дух< м. На гблові віночок, стрічечкп всякі, плаття все їолубе. Схопила вінок, махає ним і кричить скільки сплц: "Переможцям у соціалістичному змаганні палкий піонерський привіт!" А як вже спустилася, побачила Василя і каже йому: "Мерщій і ти лізь. Там твоя мама, Галина Кузьмівна, прапор держить".

Він зрадів і до стовпа — лізти. А вилізти не може. Руками перебирає, колінами підпихається і не то, що ні з місця, а, навпаки, назад зсувається. Галя підсаджує його, а вишини сім нетрів— де ж тут підсадиш! А в порту що робиться! Оркестр грає марш, хлопці і дівчата співають. Народ вирує. А він вилізти не може, і все! Задавався, не хотів учитися — так от і маєш! Оді-йшов від стовпа, стоїть і плаче. Галя до нього підбігла, втішає, а ми ні. Чого ради! Що він, маленький? В дванадцять літ вже можна дещо розуміти. Так і просвяткувалп без нього. А вже на другий день взяли його в роботу і просто сказали йому: "Що ти плакав, нам не шкода, а навпаки — досадно. Яке в нас свято веселе було, а ти зіпсував. Люди радіють, а ти сльози пролива— єш. Чого ти не хочеш бути таким, як усі?" Так він два вечори і в клуб пе приходив, а тоді все одно прийшов .і каже Ользі Те-рентіївні: "Ольго Терентіївно, я вже більше не буду. Нехай вони не сердяться на мене. Все буду робити, що й вони". Ми й помирилися. А тейер і стріляти учить нас, і гербарій збирає. От як прийдемо в порт — я вам всіх покажу. Микола — з фотоапаратом, Володька — з сачком і з усякими баночками, а Василь — із папкою. А в папці газети. Зірве квітку, між газети покладе, вона там і сушиться. Отака історія.

Далі ми йшли мовчки, і я все думав про те, що оце тільки почув. Молодці вони: і Олежка, і Володька, і Галя, і навіть Василь. Взяли його в роботу хлопці, а він не образився, а зрозумів, що вони праві. А як це зрозумів, так одразу ж і за діло взявся: пе байдикує, а знайшов собі роботу.

— А оце ось і порт,— перервав мої думки Олежка.— Отой катер, що увесь у прапорцях, то і є наш "Завзятий", і три баржі біля нього теж наші: "Полтава", "Поліна Осипенко" і "Перша". "Перша", бо її збудували першою. А біля неї, бачите, човен на три лави — то це "Ластівка". Нам Ті Устим Григорович вже назовсім віддав. Каже Ользі Терентіївні: "Це нехай хлопці матросами вчаться. Флот згодом наш розростеться, то скільки людей треба буде!"

Я глянув, куди показав Олежка. Вранішнє сонце заливало ліси, заплаву і річку. Вона сліпуче блистіла, тяг м'який вітрець. А в порту вже кипіло від народу. На одну баржу вантажили сіно. З другої дівчата виносили величезні кошелі з мисками, горщиками та глечиками. Між дорослими метушилися хлопці. Один з них стояв на борту "Першої" і, склавши рупором руки, кричав:

— Володько, Володько, мерщій неси весла, а то скоро відчалимо!

Хлопець цей був, як і Олежка, у самих трусах, тільки замість польової сумки за плечима в нього висіла величезна папка на широкому ремені.

Не питаючи Олежки, я вже знав, що це і є Василь.

Потім я побачив, як з дощатого сарая, збудованого на набережній, вибіг з веслами Володька. Я його теж давненько не бачив, а глянув на сачок і догадався відразу.

— Значить, їдете? — спитав я Олежка.

— Їдемо, товаришу інженер!

Ми на хвилину змовкли, а коли я розкрив рота, щоб іще щось запитати, було вже пізно. Обличчя у Олежки враз заяснілося завзятою бешкетною посмішкою і, гукнувши мені "До побачення!", він зірвався з місця і скільки сили помчав униз, у порт. На бігу він, як і Василь, прикладав долоні до рота і кричав скільки сили:

— Хлопці, хлопці, агов!