Злочинці з паралельного світу — 2 - Малик Галина

Розділ І. ПЛЯШКОЇД

До Зони хлопець Хроня і великий чорний пес Рекс добралися, коли вже впали глибокі сніги. Натрапивши на порожню довгу будівлю, вирішили пересидіти у ній хуртовину, яка саме почалася. За хвилю хлопець і пес вже міцно спали, притулившись один до одного.

Вони так втомилися після довгої мандрівки, що не чули ні свисту зимового вітру, ні грюкоту напіввідірваної віконної рами, яку немилосердно теліпав вітер.

Але зненацька Рекс прокинувся і нашорошив вуха.

З кутка, де лежала купа порожніх пластикових пляшок, почувся якийсь звук. Він був схожий на похрумкування.

Обережно, щоб не розбудити Хроню, пес виліз з-під поли хлопцевого пальта і рушив до кутка.

Хрумкання почулося виразніше.

"Мабуть, пацюк!" — подумав Рекс.

Додумати йому не вдалося, бо пляшки раптом розсунулися. Між ними стояло якесь дивне створіння.

Не кліпаючи, на Рекса дивилося двоє вибалушених очей. На людському наче обличчі, без вій і брів, стирчав довгий приплюснутий ніс, на кінці розділений надвоє. Руде ріденьке волоссячко прикривало велику лисину. Відвисла нижня губа та великі зморшкуваті вуха робили обличчя зверхнім і пихатим.

Про Зону та все, що в ній відбувається, вони з Хронею чули багато байок. Одні з них були схожі на правду, інші — цілком фантастичні.

Тому бувалий у бувальцях пес Рекс зовсім не злякався. Він почухав задньою лапою за вухом і подумав: "Ну от, ще й за огорожу не перелізли, а вже якась чортівня починається!"

А дивна потворка тим часом вмостилася на одну з пляшок, взяла тоненькими сірими ручками іншу пляшку і раптом уп’ялася в неї зубами. Почувся хрумкіт — і великий шматок пластмаси зник у неї в роті.

— Ні фіга собі! — від здивування Рекс витріщив очі.

А почвара тим часом діловито точила пляшку, наче травневий хрущ листок. За мить у неї в руці лишилася тільки синенька закрутка.

— Видно, закрутка іде тобі на десерт! — прокоментував Рекс, спостерігаючи, з якою насолодою жує її сіре створіння.

Підвечерявши, воно задоволено поплескало себе по сірому круглому, наче м’яч, черевцеві, і сказало рипучим голосом:

— Ну, чого витрішчився? За видовишче, таксаать, платить треа!

— А це що тобі — цирк? — знайшовся Рекс.

— Може, й так! — незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. — Зате, таксаать, це моя територія!

— А грошей у мене нема! — розвів лапами Рекс.

— А мені, може, грошей і не треа!

— А що ж тобі треба?

— Рекс! — раптом почувся сонний голос. — Ти з ким базариш?

— Та тут ось якесь… — Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, — грошей вимагає!

— Грошей? — підійшов Хроня. І собі не стримався: — Ні фіга собі! Ти хто?

— Я? Не знаю… — нижня губа почвари удавано жалібно відвисла.

— А що ти тут робиш?

— Що-що… Живу я тут.

Хроня озирнувся — ніде не було видно ніяких ознак житла — сама холодна земля та купи сміття.

— Мм-да, — протягнув хлопець. — Класно живеш. А чого ти голий? Хоч би загорнувся у щось — холодно ж!

— Я не голий, — заперечив пляшкоїд. — На мені шкура, таксаать, з підігрівом.

— З яким підігрівом?!

— З атомним! Ось помацай! — почвара простягла Хроні тоненьку ручку.

Хроня гидливо доторкнувся до зморщеної долоні і від несподіванки аж зойкнув — така вона була гаряча. Наче праска!

— Хи-хи! — задоволений справленим враженням, пляшкоїд закинув ногу на ногу. — Платити буеш?

— Тобі ж сказали — грошей нема!

— Тобі ж скаали… — перекривив Хроню пляшкоїд. — А тобі ж скаали, що грошей не треа. Ґудзика дай!

Тут Хроня помітив, з якою пожадливістю почвара дивиться на великий пластмасовий ґудзик, що на нього Хроня застібав комір у пальті.

— Ґудзика? — здивувався Хроня. — А на фіга він тобі?

— А він пластмасові пляшки жере! — буркнув Рекс.

— Пляшки? Які пляшки?

— Різні,— сказав пляшкоїд, — від мінеральної води, від "Фанти", від квасу… А найсмачніші — від пива! — потвора заплямкала нижньою губою.

— Ну, пацан, так тобі ж ціни нема! — сказав Хроня. — Тими пляшками вже весь світ загидили. І багато вас таких?

— Я один. Бо я — унікальне природне явище! — закопилив губу пляшкоїд.

— Мутант ти звичайний! — сплюнув Хроня.

Очі потвори злісно зблиснули. Вона просичала крізь зуби:

— Ґудзика дай!

— Ну що ж, Рекс, це ми ще дешево відбулися, — Хроня зітхнув і, вийнявши з кишені складаного ножика, відрізав ґудзика.

— На!

Р-рраз! — І ґудзик зник у широкій пащеці потвори.

— М-м-м! — замурчала вона від задоволення. — Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, таксаать, вступне ви заплатили, можете залишатись!

— Залишатись ми тут не збираємося, — сказав Хроня. — Нам тут дещо знайти треба.

Пляшкоїд, здавалося, не слухав — він жував ґудзика, наче жуйку. Ґудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!

Рекс аж скривився:

— Ну ти й чмакаєш! Справжній ЧМАК!

— О! — сказав Хроня. — Ми тебе так і назвемо — Чмак!

— Чого це? — образився пляшкоїд. — А якось красивше, таксаать, не можна?

— Як красивше?

— Ну, там, — Рікі Мартін, або Ді Капріо!

— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав — ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав — ти унікальне природне явище! УНІКАЛЬНЕ! Доганяєш?

Потвора подумала і кивнула головою:

— Ну тоді нехай буде!

— За це ти проведеш нас у Зону! — зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.

— А куди вам треа? — Чмак перестав жувати. — Якшчо недалеко — то о’кей, а якшчо далі — то за окрему платню!

Хроня глянув на два ґудзики, які залишилися на пальті, і сказав:

— Добре, якось розрахуємося. Проведи хоч до першого села.

— Чмак! — чмакнув ґудзиком пляшкоїд. — Гайда!

Розділ II. ЦУР І ПЕК

Чмак ішов попереду, залишаючи за собою у снігу дві прокладені його кривими ногами борозни. За ним клубочилася пара і чулося шипіння, наче хтось поплював на праску.

Хоч він ледве сягав Хроні до коліна, йшов так швидко, що хлопець аж захекався, намагаючись не відставати.

Чмак довго вів їх уздовж огорожі — стовпів, поплутаних колючим дротом.

Нарешті біля одного стовпа він зупинився. Хроня побачив там невеличкий лаз, під яким була викатана у снігу льодяна гірка. Видно, Чмак постійно ним користувався, бо впевнено впав на спину і з’їхав у вибалок за огорожею.

Ставши на ноги, він махнув рукою:

— Давай!

Хроня з Рексом покотилися за Чмаком. Він повів їх далі полем. Рекс насторожено озирався, готовий у будь-яку мить захистити хлопця.

Іноді їм траплялися дивні сліди на снігу — ніби собачі, але у декілька разів більші. Рекс принюхувався до них і тільки занепокоєно крутив головою — вони не пахли ні собакою, ні вовком, а чимось таким, від чого у Рекса хололо всередині.

Одного разу їм довелося перетнути розчищену дорогу. Нею саме їхав автобус.

— Пригніться, — сказав їм Чмак. — Це вахтові на роботу поїхали.

— А які у вас, таксаать, справи у Зоні? — запитав Чмак, коли вони рушили далі.

— Не твоє діло, — буркнув Рекс.

Хроня промовчав.

Чмак ще декілька разів пробував випитати, куди та навіщо йдуть Хроня з Рексом, але вони мовчали. І Чмак облишив спроби.

Нарешті попереду забовваніли якісь будівлі.

— Ну, ось і перше село, — прочмакав Чмак. Він усе ще жував ґудзика. — Я своє, таксаать, відробив — на цьому привіт!

— Зачекай! — зупинився Хроня. — А як у ньому ніхто не живе?

— А що мені до того? У вас свої плани, у мене — свої, — Чмак мстиво примружився, аж його безбарвні каламутні баньки стали маленькими.

— А тут десь переночувати можна?

— Спробуйте! — І Чмак пірнув у найближчий замет, лишивши після себе дірку завбільшки як лисяча нора.

Хроня поправив заплічника з нехитрим своїм скарбом і запитально глянув на Рекса.

— Ходімо, — сказав пес Рекс. — Будем пробувати…

Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.

Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порога від хвіртки вела розчищена доріжка.

Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:

— Хто там?

— То я — Хроня і пес Рекс, — невпевнено мовив Хроня.

— Яка ще Тоня? — невдоволений голос погучнішав. — Тьотю Асю з "Асом" я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!

— Відійди, глухий пень, — почувся інший голос. — Дай я відчиню двері!

— Якась Тоня… Фервекс, фервекс… щось не пригадую, від чого він, — далі бурмотів невдоволений голос. — Від чого той фервекс?

— Від старих глухих дурнів! — сказав другий голос, і двері відчинилися.

На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:

— Заходьте, переночуєте.

Перемерзлих друзів двічі запрошувати не довелося. Вони ступили до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.

Хроня зняв заплічника й огледівся. По стінах висіли пучечки різних трав, кетяги сухої калини та горобини. Під вікном стояв довгий дерев’яний стіл і такі ж лавиці. В печі голосно і радісно гуготіло полум’я, кидаючи на стіни червоні й жовті відблиски.

Тут Хроня завважив і другого дідка. Він був би точною копією першого, аби не тоненькі вербові гілочки з бруньками, які росли у нього… на голові.

Дідок з бруньками запитально дивився на Хроню, склавши руки за спиною. А потім не витримав:

— Ну, показуй той фервекс, хоч ти і не тьотя Тоня.

— Та ні, — знітився Хроня, — то не фервекс — то пес Рекс, — і показав на Рекса.

— Га? То ти нічого не рекламуєш?

— Ні, — розвів руками Хроня.

Дідок з бруньками одразу втратив інтерес до Хроні.

Зате перший господар сказав:

— Не зважайте на нього. Він у мене на тій рекламі того… І виразно покрутив пальцем біля скроні. — Менше з тим. Сідайте, будемо вечеряти. А! — похопився він, — я забув познайомитись. Мене звати Пек, брата — Цур.

Хроня з Рексом сіли до столу. Перед ними, наче з-під землі, з’явилися полив’яні миски, повні пахучої гречаної каші з маслом. Цур і Пек теж сіли до столу.

Цур поставив перед собою малесенький переносний телевізор. Телевізор працював.

Це, вочевидь, дуже розсердило Пека. Він почервонів, наче заслінка у печі, схопив великого кухонного ножа і покраяв телевізор спочатку на скибки, а потім і зовсім покришив його, наче варене яйце курчатам.

Цур втягнув голову в плечі і спідлоба дивився, що виробляє з телевізором Пек.

А Пек тим часом згорнув у купку те, що залишилося від гарнюнього маленького телевізорчика, відкрив заслінку і викинув у піч.

Тоді Цур ображено виліз з-за столу.