Василь — майстер стріляти з лука - Сенченко Іван

Устим Григорович, голова колгоспу, глянув у вікно і прояснився:

— Ага, в самий раз. Вас доведе туди Олежка. І гукнув на вулицю:

— Тпрру! Олежко, проведи, брат, товариша інженера до Єфросинії Павлівни.

З вулиці долетіло сопіння і веселе дитяче: "Но! Но!"

Я попрощався з Устимом Григоровичем ї вийшов на вулицю. Біля контори правління колгоспу стояв "загнузданий кінь" з найяснішою посмішкою на кирпатому обличчі. Оце й був Олежка. За вершника правила років трьох дівчинка з веселими голубими стрічками в косах, і коси ті були вже значно більші, піж бувають хвости в мишенят. Вона обома руками тримала за уші Олежка-коня, гупала його босими п'ятами в боки і завзято гукала: "Но! Но!" Це її голос я й чув із контори.

Олежка посміхнувся на все обличчя:

— Ходімте, товаришу інженер. Тільки мені треба завезти Ніяку в садочок. Але ви не турбуйтеся: це по дорозі.

Олежка був прикметний хлопець. Від загару все тіло його стало темно-коричневим, шкіра відливала здоров'ям, і під пею ходили й переливалися дитячі, але вже міцні мускули. Увесь одяг Олежки складався з трусів. Ці труси колись були синіми, а тепер геть побіліли. Видно було, що вони не розминалися ні з сонцем, ні з річкою. Ішов він легко, на ходу підкидаючи сестричку Нїну.ч

Через праве плече в нього була перекинута польова сумка, через ліве — мала шанцева лопатка у красиво зшитому з брезенту чохлі. Згодом я помітив ще одну цікаву особливість у його спорядженні. Замість резинки в труси був ушитий пояс, від якого збігали в кишені викачені ремінні шнурки. Труси в Олежки були з кишенями.

До одного реміпня був прив'язаний складаний ніж в. перламутрових колодочках, до другого — самописна ручка.

— Ого! — сказав я.— Та ти як озброєний!

—У нас сьогодні екскурсійний день. Буксир з баржею йде у Білогорку по крейду, а там я був тільки раз. А хлопці і зовсім пі. Можна уявити, скільки там цікавого. А що коли знайдуться крем'яні поклади і там майстерня первісних людей? Бо де крейда, там і кремінь, а де кремінь, там і залишки господарювання людини кам'яної доби.

— Чекай! — здивувався ял— Хіба ти мисливець за камінням?

— Еге ж. І в мене вже колекція на дванадцять експонатів. І крім того, колекція глин на двадцять вісім номерів. І колекція пісків на сімнадцять папіросних коробочок. Я раніше тримав зразки наших пісків у пляшечках, але батько зробив мені вітрину під склом і каже: "У пляшечках хай будуть ділові експонати, для лабораторної роботи, а експозицію влаштуй в папіросних коробочках, наєш, каже, є такі красиві: "Донбас", "Народні", "Казбек". І зручно користуватися буде і вигляд барвистий".

— А в пас трактористи, ох які хлопці! Як почули, що мені потрібні коробочки, так кожен припас, не замащені, а чисті, без єдиної плямочки. А Прісцн брат, Петро Хомич, не курить зовсім, а купив пачку "Українських"; папіроси роздав, а мені— коробку. Сам і заніс. Я — в клубі біля вітрини, а він зайшов і каже: "Здоров! Ось тобі і від мене".

— А все це за мій помер двадцять восьмий. Це — мильна глина, па колір зелена, з Скалеватського яру. Нею тепер всі наші трактористи миють руки після роботи. І батько теж. Спочатку

були нагримали, а тепер, як тільки я повернуся з екскурсії, так завжди і питають: "Ну, Олежко, що там у тебе сьогодні?"

Показався просторий колгоспний сад, обнесений йовим грат-чатим парканом, який з обох боків підходив до високої, прикрашеної різьбою брами. Через мережані половинки воріт видно було довгу затінену алею. Дерева посходились над нею своїми гілками і тільки де-не-де пропускали яскраве ранкове проміння. Площина перед брамою і алея були посипані піском з приємним жовтогарячим відтінком. Тут вже ходили, і на його рівнім покрові були помітні відтиски босих дитячих ніг. Всьому саду й побудували дитячий Ъадочок.

По стежці перед нами повзла пушиста оранжева гусениця з рядом темних волосинок вздовж спинки. Ніна перша помітила її, і я почув, як вона сказала Олежкові:

— О, а це що таке?

— Гусінь.

Дівчинка уважно дивилася на оранжеву красуню і несподівано спитала:

— А скажи, з гусені гуси бувають? Маленькі гусенятка — жовті такі, волохатенькі?

Олежка посміхнувся, але одразу стримався і серйозно відповів:

— Ні, не бувають.

Задоволена цією відповіддю, Ніна сказала:

— Чуєш, Олежко, пусти вже мене. Я хочу бігти сама па піску. і

— Будь ласка. Будь ласка. .

Він одним рухом зняв її з пліч і поставив на землю. Олежка був дуже сильний.

Але Ніна, замість побігти, присіла, склала долоні човником" провела ними по піску з обох боків, встромила палець у нагор-нену купку і одразу побудувала хатку.

— Бач, який гарний пісок.

— Це мій номер десятий,— показуючи па рівний красивий піщаний покров, сказав мені Олежка,— з Несміянського яру. Але ви почекайте, я враз. Ну, Нінко, гайда в садок; бо там вже прокинулась Лялька і просить їсти.

— Ой, я побіжу!

Вони зпикли в саду, а я все дивився услід Олежкові. Він мені дуясе сподобався. Хіба кожен школяр ходить на екскурсії, збирає колекції і так уміло доглядає за своєю сестрою? І ще мені .лодобалося, що він такий сильний, спокійний і впевнений. Коли він повернувся, то я одразу спитав:

— Ти сказав, що це твій пісок номер десять. Як це розуміти?.

— Як це розуміти? Я працював у клубі біля колекцій, аж дивлюся — до нас заходить Устим Григорович і Панас Карпович.

§ Устим Григорович і каже: "Давайте вибирати найбільпі підходящий". Володька каже: "Найкращий — восьмий". Це той, що в коробочці з-під "Донбасу". Білий-білий. Білішого вже за нього й бути не може. А Панас Карпович: "Ні, і ні, і ні. Білий,— каже,— у ящики, дітям гратися, а алею треба посипати десятим, бо кожна мати як гляне, так і очей не відведе: це ж її дитина топтатиме його своїми ногами". Устим Григорович і згодився: "Це правда". І Ольга Терентіївна, і я. Тоді вже й Володька. "І я теж за десятий".

— А як поїхали пісок брати, так Панас Карпович посадив ме-пе біля себе, а Володька з Миколою —.ззаду. І не сперечалися. Нехай покажуть дорогу у Несміянський яр! Як вони покажуть /її, коли не знають, а я, де не є який яр, так всі входи і виходи

. знаю. А що Володька перший куріпок помітив, то це правда. Ми дивимося з Панасом Карповичем і нічого не бачимо. А він: "А онде куріпки!" А куріпки ніколи не полетять, поки до них не підійдеш упритул. А тоді з-під ніг — фрр! "Та де ти їх бачиш?" питає. Панас Карпович. "А. онде під дерезою, бачите кущик?" І лічить. Налічив п'ятеро. Я не сперечаюся, бо коли Володька що каже, то які ж можуть бути суперечки? А Панас Карпович: "Не може бути. Що ж я — сліпий?" — "Тоді дивіться".

— Ми й дивимося. А він схопився, і сачок у руках — він а ним ніколи не розлучається. Та як пішов, то йде так, що й трава не шелесне. Дійшов. Ми і> не помітили, коли він сачок вперед викинув, а тільки почули: "Киш!" Ух, вони як пурхнули! А не всі. Дивимося, а одна б'ється в сачку. Він тоді до Панаса Кар-повича: "А це що: "бути не може"?" Микола й каже тоді: "Знаєте що, хлопці, давайте її візьмемо собі". А навіщо її брати? Це ж мати куріп'яча. Четверо куріп'ят полетіло, а вона піймалася. Аж тоді Панас Карпович за вухом почухав і каже: "Це значить, Володько, такий в тебе талан: крізь землю бачити". І випустили. Подивилися-подивилися і випустили. Аж до самої осені Володька ніяких птахів не чіпає. А восени — нічого не зробиш, треба набивати чучела.

Ця розповідь вразила і зацікавила мене. Оце хлопці так хлопці! Один знає навколо всі піски, а другий бачить крізь землю і сам набиває опудала. Я так і сказав Олежці:

— Що ж, у вас всі такі хлопці ділові?

— Чого там усі. Якби всі, так ого! От, думаєте, Василь був і раніше такий, як зараз?

— Я вже знаю про тебе і про Володьку. А хто ж такий цей Василь і чому він зараз не такий, як раніше?

— Бо навчили. А як — розкажу. Хочете?

Я дуже хотів послухати про Василя. І Олежка почав:

— У Володьки хата вже під черепицею, а комора стара — із стріхою. У стрісі Горлатий викрутив дірку, зробив гніздо і живе там. Володька й каже: "Підожди, я тебе приручу". Підвісив проти дірки поличку і щодня точно о сьомій годині рапку тарабанить в поличку, кладе хліб і гукає: "їсти, Горлатий!". А сам набік одходить. І в обід і увечері. Тричі в день. Горобець і став приручатися. Тільки Володька затарабанить, а він влепиться в стріху і позира одним оком. Володька від полички, а він до неї. Через деякий час Горлатий уже дзьобав просто з долоні. І пі в кого, тільки у Володьки.

Тоді він зробив так. Обшив нитками шматочок хліба і пристебнув до кепки, а кепку на голову. Ми через тин дивимося з хлопцями і так захопились, що й на місці не встоїмо. Вчепився Горлатий у кепку пазурами, дзьобає хліб, аж чкрихти летять, а Володька ходить по двору і руки в кишенях. Цідусь Терентій Савич їхав по вулиці, спинився. А Пріся як побачила та: "Ну, ви ж подумайте!"

А з Володькою і сусідує отой Василь. Дванадцять літ, а що виробляє! У них занавіски на вікнах з півнями, повишивані, так Василева мама, Галина Кузьмівна, помила їх і розвішала на сопці сушитися. Василь, не довго думавши, як пальне з лука в півня! Наскрізь пробив! І в клуб його не докличешся, і на екскурсії не хоче їхати. Ольга Терентіївна йому каже: "Приходь до нас, Василю". А він: "Пхе, чого я піду? Жаб ловити?" І нізащо. А у них. є бересток у дворі. Горлатий сів на гілку і довбається в корі. Василь підкрався, пустив стрілку і — просто в голову. Володька аж плакав... А він заховався у дворі і кричить: "Я тобі ще й не таке зроблю! Заскочу в клуб потовчу всі колекції".

Як вам це сподобається? Я тоді й кажу Миколі та Юркові: "Добре мені діло — "потовчу колекції". Треба його провчити, а то ще, справді, щось викине. На це в нього розуму вистачить".

Прислїдили, як він пішов на річку, і до нього, а він зразу в сльози: "Чого ви? Хіба я вас чіпаю?" І дивиться, чи не видно десь матері. Ми й кажемо: "У нас є невеличке діло до тебе. Ходім з нами".— "А не битимете?" — запитує. "За що ж тебе бити?" — кажу. "Ну, то відпустіть, д додому піду",— проситься він. Але ми не відпускаємо. Пішли на річку. Викупалися добре і під кручу в холодочок. А там розбалакались, що він і додому не схотів іти.

Підсів я до нього і кажу: "Ех ти, Василю, Василю! Що, тобі хочеться, щоб з тебе виросла кваша? Чого ти в клубі не'буваєш, чого ти на екскурсії не ходив і далі двору світу не бачиш? У Миколаївці був? — питаю.— "Ні".— "А в Білогорці, на крей-_ дяних відслонах?" — "Ні".— "А в радгоспі Шевченківському, де агрегатами поливають триста гектарів пшениці і дощ без дощу роблять?" — "Ні.