Листя землі - Дрозд Володимир

І пішла я по дошці закрижавілій, дитинку до грудей притуливши, як по долівці хати нашої, пакульської, коли ще батьки мої живі були. Униз не дивлюся, а дивлюся перед себе, на небо хмарне, банями соборів мринських, на пагорбах, підперте. І відчуваю: ніби не сама я іду, а батько з матір'ю, покійні давно, попід руки мене ведуть. І перейшла я по кладці через ріку, на залишки мосту ступила і далі пішла не озираючись.

Так, може, щось воно і є у світі цьому, незбагненному?

Книга Коршака

Ось я, Дахновець Яків, по-вуличному — Коршак, за великого мудрагеля серед пакульців вважаюся. А що такеє — мудрість людська, з чим їдять її у наше врем'я перевертає, та й у всяке врем'я? Дак я скажу, щоб мале і старе знало: мудрість у тім, щоб зуміти вижити в пустинні земному, куди нас висіяно невідомо ким і невідомо нащо. Мудрого не обходить ніщо, що поза казаном житейським, у якім випало йому варитися. Бо мудрий знає достеменно, що навколо казана земного — стіна глухенна, скольки не стукайся лобом своїм дурним, скольки по ній не дряпайся, німа німота — і болєй нічого. Наймудріша з усіх істот живих — свиня: вона у небо дивиться тольки тоді, коли її на вогнищі смалять. Боги небесні і усі закони божеські, якими нас піп сільський у школі та в церкві начиняв, як кишки гречаною кашею, щоб по тому жисть нас на протвині поклала та в гарячу піч засунула, — то усе вигадки, химери, марення наляканого земною жистю розуму людського, і тольки. Ніде нічого в небі нема, уже наші аеростати і літаки до самісіньких зір піднялися і перевірили, і більшовицькі червоні соколи, де треба, посвідчили, і того світу нема, гнитимемо у могилах, у гробах смрадних усі, хто сьогодні ще землю топче, як гниють ті, хто до нас її топтав, тут я з більшовиками-безбожниками на усі сто згоден і признаю. Ніде нічого нема, а є лише жисть земна, що на жорстоких, не нами встановлених законах тримається: виживає і цвіте, і далєй плодоносить тольки дужчий, ловкіший, чіпкіший, хитріший, удачливіший. Жорстокі закони виживання — єдині для усіх: і для людини, і для скотини, і для дерева у лісі, і для травини в лузі, і для мурахи, і для п'явки болотної, і для мошви дрібної, для усього живого. Сила і випадок головенствують у світі, хто скольки одхопить для себе, те і його, ковтай мовчки, покуль дужчий не підійшов та не одняв. Більшовики, приміром, одхопили для себе одну шосту земної суші і царствують на усю московську силу, дурням на вуха усілякі красивенні слова навішуючи, і я їх за сеє уважаю і хвалю, більшовики земні закони правильно знають. Як знають і празнують закони жисті і п'явка тая ж, і мураха, і дерево, і звір, усе-усе, їм сеє од роду їхнього природою закладається, через те вони і розумніші од людяк на три голови. А дурна людяка у полові слів гребеться весь вік свій, наче курка, усе надіється зернину знайти і дзьобнуть, а одкудь зерно в полові? Ось вітер війне та й розвіє полову, а людину у землю покладуть, на поживу черві.

Дак у батька його, Оверка Дахновця, земельки було небагато, се правда, тольки біля хати, йон болєй у торгівлі промишляв. Гомонять, у дев'ятсот п'ятому чи шостому, як великий розор у Пакулі був і панське добро розтягали, йон добренно попасся, ще до пожежі в помісті. Бо до тої "репетиції", як пас у гуртках навчали, на політзаняттях, добровільно-обов'язкових, Оверко злидар злидарем був, а се раптом грошики завелися, рундучок на причалі, коло цегельні, відкрив, два баркаси купив, житечко з першого урожаю, коли людям копієчка треба, хоч пробі кричи, скуповував і жидкам у Мрин по Невклі сплавляв. І ладилося у нього, бо хати добренні над Студницею вибудував, на хундаментах із цегли чорногорівської, під залізом, світлиця, спальня і кухня, ще й сінці, а через сінці — комора. Як у попа, такенні хати одгрохав. Тади миколаївська почалася, а кому война, кому мать родна, так воно завжди було, і так буде. З тиловиками військовими Оверко одною вірьовочкою був пов'язаний, хлібом та шкірами армію постачав, і грошики потекли рікою широкою. Дак синка свого, большака, Миколая зумів йон у Київське воєнне училище примостить, і той прапорщиком став, наче дворянський виплодок. А се — миколаївська стихать стала, царя вітрами перемін покотило, натомість сії вже говоруни вигулькнули — і Миколай до більшовиків пристав. Довгенно йон по міліціях служив, братеника свого Якова не забуваючи. А тади почали казать у Пакулі, що десь йон, Миколай Дахновець, по самих верхах пішов, коло вождів пролетарських служить, а де та як, ніхто сього не знав, і Яків — мовчок. Ну, а тади ото, у сорок первому… Але то уже інша гомонка, я у війну тутечки не був. хай балакає, хто під спідницею жончиною ховався.

Яків і на миколаївську не попав, і на сюю уже війну, ні на яку, так йому у жисті потрафило. Оверко Дахновець. батько їхній, матрац замість сіна катеринками та миколками напихав, а дєтву і жонку трохи не впроголодь тримав. Бо Катерина, сестра Миколая та Якова, — а я з нею трохи підгулював, одногодок був, поки батько і помер, — ходила як обтріпанка. Дак Яків, ще молодьонком будучи, зайшов до хати води напитися, а в хаті нема нікого і з печі м'ясним пахне. Виглянув йон у двір, чи нікого нема, бо сильно батька свого боявся, відтак за вилошник та у піч. Дістав чугунець з борщем, ще докиплював, та рукою — у кип'яток, голіруч шматок м'яса вихопив. Чугунець у піч посунув, заслонку опустив — і за хлів. М'ясо теє глитає, як пес голодний, а ошпарену руку, кулак стиснувши, у сиру землю, у свіжу ріллю сховав, так боліла. До вечора якось робив по хазяйству правицею, а лівої і не розправляв, і усю ніч так. Наступного дня хоче пальці розчепить, а вони не розчеплюються. Так і зостався навік із рукою скоцюрбленою. Відтоді і прозвали Якова Дахновця Коршаком. Коршаком йон жисть свою прожив і Коршаком згинув. Ніхто його в Пакулі інак і не називав, і в очі, і поза очі, хоч коло начальників, коло галіфетчиків йон весь вік свій крутився, і сам галіфе приміряв, і. боялися його, бо зло багатьом робив, а добра — нікому.

А мо', яно і правдиво Коршак усю жисть свою сповідував, що і людина, і скотина, і рослина — за одними і тими ж законами живе, за життя своє бореться, і тольки. Бо ж роди пакульчан із коліна в коліно по стіні часу в'ються, як хміль, чи дикий виноград, чи плющ, і обриси характерів, норовів схожих проглядаються крізь десятиліття і сторіччя од кореня до вершків. Тольки віку людського малувато, аби усе те простежити достеменно. У містах великих — люди одусюль, перемішуються, наче пісок, вітром нанесений. А в селах давніх кодла проглядаються, докуль і пам'яті людяцької. І справді, яблуко од яблуні далеко не падає. Од рябої корови — і телятко рябе. На кущі порічок — вишня не виросте, а тольки порічка і виростає. Батько Коршака Оверко Дахновець, коли сильно переворотним, хитким світ наш став, коли червоні матроси крамничку з товаром пограбували і спалили, а денікінці, відступаючи, баркаси конфіскували, а трохи погодя і катеринки та миколки, у матраці зашиті, лише на підстилку і стали годитися, повісився з розпуки, з жалю за багатством, що як прийшло, так і пішло, на вербі повісився, у березі Огудниці. Якось що й жонка лише трохи пережила Оверка свого, а все хазяйство зосталося на Якові та молодшій сестрі його Катерині. Але ж трійко дітей було у Оверка Дахновця, двоє синів і дочка, і всі — різні, і кожному доля інша стелилася. А мо', не тольки доля людину обирає, але й людина — долю? Знову ж, буває і в природі поліття на різний овоч та хрукт, а так рідко буває, щоб усе однаково вродило. Так і в людському гурті великому, що обчеством зветься, бувають роки і десятиліття, політні, урожайні на усіляких гнид, та бліх, та коршаків, бо клімат для таких підхожий, і розростаються вони рясно, як бур'ян у городі дощдивого літа, а по тому приходить полільниця із сапою і виполює, і гниють вони купкою смрадною на межі часів…

А як Коршак у жисть нову вписався, се я теж розкажу, бо на моїх очах сеє все відбувалося. Саву Малаху, голову пакульського комнезаму, лісовики під Страхоліссям замордували, і комітет незаможників розсипався. Якось що влада тади комбіди почала ліквідовувать, потім знову про них згадала. Зібрали у Пакулі збори, поприходили на них самі крючківці, що за крючок горілки і батька рідного продадуть, і вони куркульські хвамілії давай викрикувать. Дак мусили збори відкладать, і не один раз. Покуль не приїхала на збори мринська міліція, а старший над міліціонерами — Миколай Дахновець, братеник Коршака. Дак йон і зробив, як хотів Яків, вписав свого братеника у комнезам той. Вписав у підначальнички, як на камені викарбував: на багато годків. А були люди в селі, сірома, голитьба, постольники, що не хотіли, аби Коршака до комітету вписували, бо знали, що в його батька матрац катеринками та миколками напханий і ще місце не вичахло, де його рундук стояв. Не хотіли і не побоялися навіть при братеникові його, міліціонерові, роти розкрить. Але підвівся Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, наймит од роду, і так сказав, а язик його був добре підвішений: "Людяки добрі і ви, влада нонішня, совітська! Хіба ви не знаєте, що в Якова Дахновця землі — кіт наплакав, і батько його замолоду гірко наймитував, і тольки ось перед миколаївською трохи вуха підняв, на ноги зіп'явся, тади знову зробився босаком, як усі ми, бо рундук його матроси спалили, і від ворогів пролетарської революції, денікінців, йон постраждав. А що Оверко, покуль був на силі, зумів для дєтви своєї хатину збудувать, з останнього стягся, то хіба се гріх великий? Пташина малорозумна і тая для пташат своїх кубельце тяжко в'є, що вже про людяк казать? Та й не так уже ситно та солодко жилося Якову у хатині батьковій, на доказ чого є навік скалічена рука його. А що Яків — грамотєй добрий, се ви теж знаєте, комусь же треба буде в комнезамі і папери писать, для начальників вищих". А що уже знали усі, що Микиту Ступу на голову комнезаму тулять, у начальники сільські, то й погодилися мовчки…

Дак се ж мало хто знав, ще по селу не покотилося, що Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, до сестри Якової підходжує, а Яків Дахновець жене його з двору, як пса приблудного, і забороняє Катерині навіть на колодки виходити, коли там мододьонки збираються вечорами.