Кобзар - Шевченко Т. Г.

Ідуть старі гай­да­ма­ки,

Ідучи співа­ють:

«А в на­шо­го Га­лай­ди ха­та на по­мості.

Грай, мо­ре! доб­ре, мо­ре!

Добре бу­де, Га­лай­да!»

[Квітень-листопад 1841, С.-Петербург]

По мові - пе­ред­мо­ва. Мож­на і без неї, так ось бач­те що: все, що я ба­чив над­ру­ко­ва­но­го,- тілько ба­чив, а про­чи­тав ду­же не­ба­га­то,- всю­ди є пе­редс­ло­во, а в ме­не не­ма. Як­би я не дру­ку­вав своїх «Гай­да­маків», то во­но б не тре­ба і пе­ред­мо­ви. А ко­ли вже пус­каю в лю­ди, то тре­ба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не ска­за­ли: «От який! хіба діди та батьки дурніші бу­ли, що не пус­ка­ли в лю­ди навіть гра­мат­ки без пре­дис­ловія». Так, да­лебі, так, ви­ба­чай­те, тре­ба пре­дис­ловіє. Так як же йо­го ском­по­но­вать? щоб, знаєте, не бу­ло і крив­ди, щоб не бу­ло і прав­ди, а так, як всі пре­дис­ловія ком­по­ну­ються. Хоч убий, не вмію; тре­ба б хва­лить, так со­ром, а гу­дить не хо­четься. Начнем же уже на­ча­ло кни­ги сице: ве­се­ло по­ди­виться на сліпо­го коб­за­ря, як він си­дить собі з хлоп­цем, сліпий, під ти­ном, і ве­се­ло пос­лу­хать йо­го, як він заспіває ду­му про те, що дав­но діялось, як бо­ро­ли­ся ля­хи з ко­за­ка­ми; ве­се­ло… а все­-та­ки ска­жеш: «Сла­ва бо­гу, що ми­ну­ло»,- а над­то як зга­даєш, що ми од­ної ма­тері діти, що всі ми слав՚яне. Сер­це бо­лить, а роз­ка­зу­вать тре­ба: не­хай ба­чать си­ни і вну­ки, що батьки їх по­ми­ля­лись, не­хай бра­та­ються зно­ву з своїми во­ро­га­ми. Не­хай жи­том-пше­ни­цею, як зо­ло­том, пок­ри­та, не роз­ме­жо­ва­ною ос­та­неться навіки од мо­ря і до мо­ря - слав՚янськая зем­ля. Про те, що діялось на Ук­рай­ні 1768 ро­ку, роз­ка­зую так, як чув од ста­рих лю­дей; над­ру­ко­ва­но­го і кри­ти­ко­ва­но­го нічо­го не чи­тав, бо, здається, і не­ма нічо­го. Га­лай­да впо­ло­ви­ну ви­ду­ма­ний, а смерть віль­ша­нсько­го ти­та­ря прав­ди­ва, бо ще є лю­ди, ко­торі йо­го зна­ли. Гонта і Залізняк, ота­ма­ни то­го кро­ва­во­го діла, мо­же, ви­ве­дені в ме­не не так, як во­ни бу­ли,- за це не ру­ча­юсь. Дід мій, не­хай здо­ров бу­де, ко­ли за­чи­на роз­ка­зу­вать що-не­будь та­ке, що не сам ба­чив, а чув, то спер­шу ска­же: «Ко­ли старі лю­ди бре­шуть, то й я з ни­ми».

«Бачимо, ба­чи­мо, що оду­рив, та ще хо­че і одб­ре­хаться!» Отак ви вслух по­ду­маєте, як про­чи­таєте мої «Гай­да­ма­ки». Па­но­ве гро­ма­до! да­лебі, не бре­шу. Ось ба­чи­те що! Я ду­мав, і ду­же хотілось мені над­ру­ку­вать ваші ко­зацькі іме­на ря­доч­ком гар­ненько; уже бу­ло і най­шло­ся їх де­сятків зо два, зо три. Слу­хаю, ви­хо­дить раз­но­мо­ва: один ка­же - «тре­ба», дру­гий ка­же - «не тре­ба», третій - нічо­го не ка­же. Я ду­мав: «Що тут ро­бить на світі?» Взяв та й про­цинд­рив гар­ненько ті гроші, що тре­ба бу­ло зап­ла­тить за ар­куш над­ру­ко­ва­но­го па­пе­ру, а до вас і ну пи­сать оцю ци­ду­лу! Все б то це нічо­го! Чо­го не трап­ляється на віку! Все бу­ває, як на довгій ниві. Та ось ли­хо мені на без­го­лов՚я! Єсть ще і такі па­ничі, що со­ро­ми­лись свою бла­го­род­ну фамілію (Кир­па-Гнуч­ко­шиєнко-в) і над­ру­ку­вать в му­жицькій кни­жці. Да­лебі, прав­да!

Т. Шев­чен­ко

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить - рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,-

Погралися гори-хвилі -

І скіпок не стало.

Недовгий шлях - як човнові

До синього моря -

Сиротині на чужину,

А там - і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,-

Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

Оксані К…ко108

На пам՚ять того,що давно минуло

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає -

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!109

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар՚яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар՚яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 р.

I

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали -

Про досвітки-вечірниці

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне, дівчата…

То про своє все й співають,

Яка про що знає…

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає.

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране; ледви-ледви

Несе ноженята…

(Достеменний син Катрусі).110

Дивляться дівчата…

«Кобзар іде! Кобзар іде!»

Та всі, якомога,

Хлопців кинули, побігли

Зустрічать сліпого!

«Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам».- «Я - черешень».

«Всього, чого треба,-

Всього дамо… одпочинеш,

А ми потанцюєм…

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любі, чую…

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема…111 справи.

Учора був на базарі,

Кобза зопсувалась…

Розбилася…» - «А струни є?»

«Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох… Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати…

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посідали.

Розв՚язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? постривайте.

Черницю Мар՚яну -

Чи чували?» - «Ні, не чули».

«Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся… Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка