Кобзар - Шевченко Т. Г.

А виросла, як панна,-

Кароока

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар՚яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Що вечора святого -

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла…

А іноді усміхалась,

Плакала, німіла…

«Чого ж плачеш, моє серце?»

Петро запитає;

Вона гляне, усміхнеться:

«І сама не знаю…»

«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають…

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна…

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі закопають…

Умру… не почую.

Не почую…» Обнялися,

Обнялись, зомліли…

Отак вони любилися!

На той світ хотіли

Обнявшися переступить;

Та не по їх стало!

Щовечора сходилися,

І мати не знала,

Де Мар՚яна до півночі

І з ким розмовляє?

«Воно мале ще, дитина,

Нічого не знає».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала,

Знать, забула, що колись-то

Сама дівувала.

Угадала мати: Мар՚яна-дитина

Не знає, як треба на сім світі жить.

Думала - ні люди, ані домовина

З Петром не розрізнять… уміла любить.

Думала, що тілько кобзарі співають,

Бо, сліпі, не бачать карих оченят;

Що тілько лякають молодих дівчат…

Лякають, дівчата, правдою лякають!

І я вас лякаю, бо те лихо знаю,

Бодай його в світі нікому не знать -

Того, що я знаю… Минуло, дівчата!

Серце не заснуло, я вас не забув.

Люблю вас і досі, як діточок мати,

Буду вам співати, поки не засну.

Тойді ж, мої любі, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар՚яну;

Я вам з того світа, любі, усміхнусь,

Усміхнуся…» - та й заплакав.

Дивились дівчата,

Не питали, чого плаче?

Та й нащо питати?

Минулося. Помагало

Ласкаве дівоче

Щире слово… «Вибачайте…»

Утер сліпі очі:

«Вибачайте, мої любі,

Нехотя журюся.

Так от, бачите, Мар՚яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась, що се таке

Мар՚яну спіткало?

Чи не пристріт? Сяде шити -

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє,

Подушку цілує…

Мати спершу сміялася,

Думала - жартує,

Потім бачить, що не жарти,

Та й каже: «Мар՚яно!

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що, бачиш…-

Насилу сказала,-

Що вже й заміж, коли теє…»

«А за кого, мамо!?»

«Хто вподоба, тому й оддам».

Співає Мар՚яна:

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля -

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

«Дочко моя, Мар՚яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

«Умру, серце мамо,

За сотником Іваном».

«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду».

«Будеш, дочко Мар՚яно,

За сотником Іваном».

Заплакала, заридала

Сердешна Мар՚яна.

«За старого… багатого…

За сотника Івана…» -

Сама собі розмовляла,

А потім сказала:

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

А Мар՚яна за сльозами

Ледве вийшла з хати.

IІ

«Ой, гоп не пила,

На весіллі була,

До господи не втрапила,

До сусіда зайшла,

А в сусіда

До обіда

В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох,

Завертали в горох,

І в коморі, і надворі

З нежонатим удвох

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

Ой гоп не сама -

Напоїла кума

І привела до господи.

Не побачив Хома.

Хомо, в хаті

Ляжем спати.

Хоми дома нема.

Тряси ж тебе трясця, Хомо!

Я не ляжу спати дома,

А до кума

До Наума

Піду в клуню на солому.

Ануте, напилась!

Наша, наша придалась!

Червоніє хвартушина:

Роду чесного дитина».

Отак ордою йшли придани,112

Співали п՚яні; а Мар՚яна

Крізь тин дивилася на те.

Не додивилася, упала

І тяжко, тяжко заридала.

Таке-то лихо, і за те,

Що щиро любить. Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

Що колись… колись-то… Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

І привітать словом старого каліку.

Укороти, боже, молодого віку

Тому, хто не має талану любить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж бачить, як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з нею…

О боже! мій боже! волею своєю

Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав

Сліпими очима.

Дивувалися дівчата:

Вже смерть за плечима,

А він, сліпий, сивоусий,

Про колишнє плаче.

Не дивуйтеся, дівчата,

На старі козачі

Щирі сльози. То не роса

Вранці при дорозі

На спориші і не ваші

Дуже дрібні сльози.

Наплакався. Струни рвані

Три перебирає.

«Аж до вечора Мар՚яна

У темному гаю

Проплакала; прийшов Петрусь,-

Вона розказала

Все, що чула од матері

І що сама знала,-

І не втерпіла, сказала,

Як