Кобзар - Шевченко Т. Г.

ти? по­ди­ви­ся,

Моя ти єди­на,

Подивися на Яре­му.

Де ти? Мо­же, ги­не,

Може, тяж­ко кле­не до­лю,

Клене, уми­рає

Або в па­на у кай­да­нах

У скле­пу ко­нає.

Може, зга­дує Яре­му,

Згадує Вільша­ну,

Кличе йо­го: «Сер­це моє,

Обніми Ок­са­ну!

Обнімемось, мій со­ко­ле!

Навіки зомлієм.

Нехай ля­хи зну­ща­ються,

Не по­чуєм!..» Віє,

Віє вітер з-за Ли­ма­ну,

Гне то­по­лю в полі,-

І дівчи­на по­хи­литься,

Куди гне не­до­ля.

Посумує, по­жу­риться,

Забуде… і, мо­же…

У жу­пані, са­ма пані;

А лях… бо­же, бо­же!

Карай пек­лом мою ду­шу,

Вилий му­ки мо­ре,

Розбий ка­ру на­до мною,

Та не та­ким го­рем

Карай сер­це: розірветься,

Хоч би бу­ло ка­мень.

Доле моя! сер­це моє!

Оксано, Ок­са­но!

Де ти діла­ся-поділась?»

І хли­ну­ли сльози;

Дрібні-дрібні по­ли­ли­ся.

Де во­ни взя­ли­ся!

А Залізняк гай­да­ма­кам

Каже опи­ни­тись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні прис­та­ли:

Попасемо»,- і ти­хенько

У лісі схо­ва­лись.

 

ГУПАЛІВЩИНА

 

 

Зійшло сон­це; Ук­раїна -

Де па­ла­ла, тліла,

А де шлях­та, за­пер­ши­ся,

У бу­дин­ках мліла.

Скрізь по се­лах ши­бе­ниці;

Навішано тру­пу -

Тілько стар­ших, а так шлях­та -

Купою на купі.

На ули­цях, на роз­пут­тях

Собаки, во­ро­ни

Гризуть шлях­ту, клю­ють очі;

Ніхто не бо­ро­нить.

Та й ніко­му: ос­та­ли­ся

Діти та со­ба­ки,-

Жінки навіть з ро­га­ча­ми

Пішли в гай­да­ма­ки.

 

Отаке-то бу­ло ли­хо

По всій Ук­раїні!

Гірше пек­ла… А за віщо,

За що лю­де ги­нуть?

Того ж батька, такі ж діти,-

Жити б та бра­таться.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз՚єднаться!

Треба крові, бра­та крові,

Бо зазд­ро, що в бра­та

Є в ко­морі і над­ворі,

І ве­се­ло в хаті!

«Уб՚єм бра­та! спа­лим ха­ту!»

Сказали, і ста­лось.

Все б, здається; ні, на ка­ру

Сироти ос­та­лись.

В сльозах рос­ли, та й ви­рос­ли;

Замучені ру­ки

Розв՚язались - і кров за кров,

І му­ки за му­ки!

Болить сер­це, як зга­даєш:

Старих слов՚ян діти

Впились кров՚ю. А хто ви­нен?87

Ксьондзи, єзуїти.

 

Мандрували гай­да­ма­ки

Лісами, яра­ми,

А за ни­ми і Га­лай­да

З дрібни­ми сльоза­ми.

Вже ми­ну­ли Во­ронівку,

Вербівку; в Вільша­ну

Приїхали. «Хіба спи­тать,

Спитать про Ок­са­ну?

Не спи­таю, щоб не зна­ли,

За що про­па­даю».

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Й Вільша­ну ми­на­ють.

Питається у хлоп­чи­ка:

«Що, ти­та­ря вби­ли?»

«Ба ні, дядьку; батько ка­зав,

Що йо­го спа­ли­ли

Оті ля­хи, що там ле­жать,

І Ок­са­ну вкра­ли.

А ти­та­ря на цвин­тарі

Вчора по­хо­ва­ли».

Не дос­лу­хав… «Не­си, ко­ню!»

І по­во­ди ки­нув.

«Чом я вчо­ра, по­ки не знав,

Вчора не за­ги­нув!

А сьогодні, ко­ли й ум­ру,

З до­мо­ви­ни вста­ну

Ляхів му­чить. Сер­це моє!

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?»

Замовк, за­жу­рив­ся,

Поїхав хо­дою.

Тяжко-важко сіро­масі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Бо­ро­виків

Вже хутір ми­на­ють.

Корчма тліє з сто­до­лою,

А Лей­би не­має.

Усміхнувся мій Яре­ма,

Тяжко усміхнув­ся.

Отут, отут по­зав­чо­ра

Перед жи­дом гнув­ся,

А сьогодні… та й жаль ста­ло,

Що ли­хо ми­ну­ло.

Гайдамаки по­над яром

З шля­ху по­вер­ну­ли.

Наганяють півпа­руб­ка.

Хлопець у сви­тині

Полатаній, у пос­то­лах;

На пле­чах тор­би­на.

«Гей, стар­че­ня! стри­вай ли­шень!»

«Я не ста­рець, па­не!

Я, як бач­те, гай­да­ма­ка».

«Який же по­га­ний!»

«Відкіля ти?»

«З Ке­релівки».88

«А Бу­ди­ща89 знаєш?

І озе­ро ко­ло Бу­дищ?»

«І озе­ро знаю,

Отам во­но; оцим яром

Втрапите до йо­го».

«Що, сьогод­ня ляхів ба­чив?»

«Нігде ні од­но­го;

А вчо­ра бу­ло ба­га­то.

Вінки не свя­ти­ли:

Не да­ли ля­хи прок­ляті.

Зате ж їх і би­ли,

І я, й батько свя­тим но­жем;

А ма­ти нез­ду­жа,

А то й во­на б».

«Доб­ре, хлоп­че.

Ось на ж тобі, дру­же,

Цей ду­ка­чик,90 та не згу­би».

Узяв зо­ло­то­го,

Подивився: «Спа­сибі вам!»

«Ну, хлопці, в до­ро­гу!

Та чуєте? без го­мо­ну.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озе­ро

Й ліс попід го­рою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кру­гом ста­ли,

Скажи хлоп­цям. Мо­же, льохи

Стерегти ос­та­лась

Яка по­гань».

Приїхали.

Стали кру­гом ліса;

Дивляться - не­ма ніко­го…

«Ту їх дос­тобіса!

Які груші уро­ди­ли!

Збивайте, хлоп՚ята!

Швидше! швид­ше!

Отак, отак! І кон­фе­де­ра­ти

Посипалися до­до­лу,

Груші гни­ло­бокі.

Позбивали, упо­ра­лись;

Козакам нівро­ку,

Найшли льохи, скарб заб­ра­ли,

У ляхів ки­шені

Потрусили та й по­тяг­ли

Карати мер­зен­них

У Ли­сян­ку.91

 

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

 

 

Смеркалося. Із Ли­сян­ки

Кругом засвіти­ло:

Ото Гонта з Залізня­ком

Люльки за­ку­ри­ли.

Страшно, страш­но за­ку­ри­ли!

І в пеклі не вміють

Отак ку­рить. Гни­лий Тікич

Кров՚ю чер­воніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним па­ла­ють

І ха­ти­на, і бу­ди­нок;

Мов до­ля ка­рає

Вельможного й не­мож­но­го.

А се­ред ба­за­ру

Стоїть Гонта з Залізня­ком,

Кричать: «Ля­хам ка­ри!

Кари ля­хам, щоб ка­ялись!»

І діти ка­ра­ють.

Стогнуть, пла­чуть; один про­сить,

Другий прок­ли­нає;

Той мо­литься, сповідає

Гріхи пе­ред бра­том,

Уже вби­тим. Не ми­лу­ють,

Карають, зав­зяті.

Як смерть лю­та, не вва­жа­ють

На літа, на вро­ду

Шляхтяночки й жидівоч­ки.

Тече кров у во­ду.

Ні каліка, ані ста­рий,

Ні ма­ла ди­ти­на

Не ос­та­лись,- не вбла­га­ли

Лихої го­ди­ни.

Всі по­ляг­ли, всі по­ко­том;

Ні душі жи­вої

Шляхетської й жидівської.

А по­жар уд­воє

Розгорівся, роз­па­лав­ся

До са­мої хма­ри.

А Га­лай­да, знай, гу­кає:

«Кари ля­хам, ка­ри!»

Мов ска­же­ний, мерт­вих ріже,

Мертвих віша, па­лить.

«Дайте ля­ха, дай­те жи­да!

Мало мені, ма­ло!

Дайте ля­ха, дай­те крові

Наточить з по­га­них!

Крові мо­ре… ма­ло мо­ря…

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?» - крик­не й схо­вається

В по­лум՚ї, в по­жарі.

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Столи вздовж ба­за­ру

Поставили, не­суть стра­ву,

Де що за­по­па­ли,

Щоб засвітла по­ве­че­рять.

«Гуляй!» - за­гу­ка­ли.

Вечеряють, а кру­гом їх

Пекло чер­воніє.

У по­лум՚ї, повішані

На крок­вах, чорніють

Панські тру­пи. Горять крок­ви

І па­да­ють з ни­ми.

«Пийте, діти! пий­те, лий­те!

З па­на­ми та­ки­ми,

Може, ще раз зустріне­мось,

Ще раз по­гу­ляєм.-

І пос­та­вець од­ним ду­хом

Залізняк чер­кає.-

За прок­ляті ваші тру­пи,

За душі прок­ляті

Ще раз вип՚ю! Пий­те, діти!

Вип՚єм, Гонто, бра­те!

Вип՚єм, дру­же, по­гу­ляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Во­лох? заспівай лиш

Нам, ста­рий коб­за­рю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів ка­раєм;

Не про ли­хо; бо ми йо­го

Не зна­ли й не знаєм.

Веселої ут­ни, стар­че,

Щоб зем­ля ло­ми­лась,-

Про вдо­ви­цю-мо­ло­ди­цю,

Як во­на жу­ри­лась».

 

(Кобзар грає й приспівує)

 

«Од се­ла до се­ла

Танці та му­зи­ки;

Курку, яй­ця про­да­ла -

Маю че­ре­ви­ки.

Од се­ла до се­ла

Буду тан­цю­ва­ти:

Ні ко­ро­ви, ні во­ла -

Осталася ха­та.

Я од­дам, я про­дам

Кумові ха­ти­ну,

Я куп­лю, я зроб­лю

Яточку під ти­ном;

Торгувать, шин­ку­вать

Буду ча­роч­ка­ми,

Танцювать та гу­лять

Таки з па­руб­ка­ми.

Ох ви, дітки мої,

Мої го­луб՚ята,

Не журіться, по­дивіться,

Як тан­цює