Ковчег Всесвіту - Руденко Микола

Саме це й сталося тієї хвилини, коли він уже хотів було завершити свій робочий день. Трохи лівіше від золотавого сяйва Галактичної Монади несподівано з’явилися дві зірки, яких раніше там не було.

Проте за хвилину астроном помітив, що зірки автономно пересувалися по небу — отже, зрозуміла річ, то були не зірки, а…

І тут Прокіп згадав про кораблі загадкових істот, яких Іван Кривошеєв так упевнено називав друзями. Згадалося все, що йому розповідав Ендрю. Передчуття чогось величного й незбагненного витіснило все особисте — він весь перетворився на увагу. Згодом він уже знав відстань до кораблів і швидкість їхнього зближення з Космічною Академією. Виходило, що простим оком їх можна буде побачити днів через п’ять, а за тиждень вони засяють на небосхилі всіма своїми ілюмінаторами.

Він розгубився: кому належало доповісти раніше — Лі Чуню чи Кривошеєву? За службовим обов’язком, безумовно, він мусив негайно відрапортувати Лі Чуню, а той відрапортує Президентові. Так велить Статут Космічної Академії. Але Прокіп уже почав усвідомлювати закони таємного братства. Зрештою, він пообіцяв Ендрю і Кривошеєву оповістити їх раніше, ніж дізнається Президент.

Всі ці борсання у протиріччях могли б набрати болісної форми (таки ж Прокіп був неофітом і в науці, і в задумах братства), якби не сталася незвичайна подія, котра зняла конфлікт молодого вченого із самим собою. У сяйві прожекторів, що освітлювали кулясту поверхню астероїда, вельми контрастно випливла людська постать у скафандрі. Реактивні мінідвигуни спершу підняли її високо над планетою, а відтак помчали в напрямі телескопічної вежі.

Невдовзі Ендрю вилуплювався із скафандра, ніби метелик із кокона. Щоправда, на метелика він не схожий — більше скидався на ведмедя. Ось він уже сидить у робочому кріслі астронома, усміхнений і буцімто безтурботний. Складалося враження, що він видерся із катакомбів заради прогулянки в космосі — й тільки. Потягнувшись по-ведмежому, недбало кинув:

— А у тебе тут мешкання — люкс. Може, й вино знайдеться?

— Ні, немає, — знічено відповів Прокіп.

— Даремно. Міг би запозичити досвід у шефа. — Закінчивши оглядати внутрішнє обладнання телескопічної башти, сказав поважно, по-діловому: — Ми можемо розмовляти цілком вільно. Президентська мережа зовнішнього стеження тимчасово вийшла з ладу.

Його очі лукаво зблиснули, обличчя осяялося беззвучним сміхом. Лише зараз Прокіп помітив, що друг його дитинства володів тією чоловічою вродою, в яку закохуються не лише жінки.

— Хіба це можливо? — не без подиву запитав Прокіп.

— Коли треба — можливо. Хай потерпить Степан Макаров. Все одно ніхто її не відремонтує, окрім мене й Криво-шеєва. Між іншим, генетична комісія вже працює. Твою сестру вибракували.

Коли б у башті спалахнула блискавка, обличчя Прокопа не так би зблідло, як від страшної звістки, принесеної < Ендрю.

— Мотрю?! — мимоволі вирвався несамовитий крик із грудей астронома.

— Хіба у тебе є інша сестра?

— Хто ж це зробив? — метався Прокіп, часом від хвилювання злітаючи під металеву стелю башти. — Лятошинський про це знає?

— Хто-хто, а він цього не може не знати. Проте… Це людина безхребетна. Він робить щось добре лише тоді, коли це не загрожує його спокоєві. Але ти не хвилюйся — ніхто з них не помре. Вони житимуть, Прокопе!

Деякий час Прокіп нібито не помічав присутності Ендрю. Він знову наблизився до телескопа й відшукав дві зірки, котрі неухильно линули на зближення з Космічною Академією. Мабуть, йому хотілося, щоб вони вже перетворилися на кораблі синів Галактичної Матері, але то було бажання, що не узгоджувалося із законами фізики.

— Мотря ще вдома? — звернувся до Ендрю, хоч і розумів, що то було наївне запитання.

— Ні, їх одразу ж забрали. На цей раз не дотримувались конспірації. Всі вибракувані наперед знали, що їх чекає. Вибракували чотириста душ, здебільшого дівчат. Вони зараз, мабуть, у в’язниці. Звідти їх підійматимуть ліфтом догори й виштовхуватимуть у космос.

Прокіп поспіхом інформував Ендрю про кораблі таємничих рятівників, котрі наблизяться до Космічної Академії десь, мабуть, за тиждень. Астроном навіть запросив Ендрю до окуляра, але той, побачивши, в якому стані перебуває Прокіп, відмовився.

— Оце добра звістка! — радісно кинув він на прощання й одразу ж пірнув у скафандр. Через кілька хвилин постать велетня зникла за близьким видноколом. Прокіп розумів, що його друг і для виходу в космос, і для повернення в катакомби користувався таємними печерами.

Далі чергувати біля телескопа не було сенсу — астроном погнав башту до обсерваторії. Нічого не сказавши Лі Чуню, спустився на ферму, намагаючись застати вдома віце-президента.

Прокопові поталанило. Лятошинський запросив його до вітальні, яка була добре відома астрономові. Пейзажі Гелени, як і раніше, висіли на стінах, сама ж вона була відсут ня. Хлопець був задоволений з цього. Не хотілося йому бачити й пана Мірека, але ніхто, крім нього, не міг врятувати Мотрю.

— Я дуже радий, що ви до нас завітали, — сказав пан Мірек, запрошуючи астронома сідати. — У нас немає причин руйнувати дружбу.

— Не певен у цьому, — похмуро зауважив Прокіп.

— Ви чимось заклопотані? То кажіть, будь ласка. Зроблю все, що від мене залежить.

Іронічна посмішка скривила Прокопові вуста:

— Ви вже зробили те, що від вас залежало. Саме від вас, пане Лятошинський.

— Що ви маєте на увазі? — занепокоївся Лятошинський. — Чи не мою участь у комісії? Ох, пане Прокопе… Це тяжкий хрест, повірте. Добре, що ви не генетик. Тож вам легко мене засуджувати.

— Ви не лише генетик, але й віце-президент. Кому ж, як не вам, належало переконати Президента, що таким чином удосконалювати генофонд… Це злочин, пане Лятошинський! Злочин перед Галактичною Матір’ю.

Лятошинський кілька секунд споглядав щось за вікном, відтак рвучко обернувся до Прокопа й знервовано мовив:

— А що інше на моєму місці ви могли б запропонувати Президентові? Ви ж, мабуть, розумієте, що наші демографічні можливості вельми обмежені. Я нічого не знаю про Галактичну Монаду, хоч дещо й чув про неї від Лі Чуня… Ви кажете про Галактичну Матір… Це трохи простіше для мого сприйняття. Наші предки, пане Прокопе… Наші предки кликали на допомогу Матір Божу…

— Це однаково, пане Лятошинський.

— Можливо. Але який же вихід із цієї трагічної ситуації?

Прокіп болісно розмірковував: чи має він право нагадати про кораблі Галактичної Варти?

— Ви не можете не знати, що вихід існує, — твердим поглядом обмацуючи обличчя Лятошинського, сказав Прокіп.

— На що ви натякаєте? — злякано запитав пан Мірек, мимоволі задерши голову. Звісно, на стелі нічого не було написано, зате вона сама записувала — і це добре відомо Лятошинському.

Але це було відомо також Прокопові, через те він зманеврував:

— Дорослим такі речі немає потреби пояснювати.

— Ви про запобіжні засоби? — зневажливо махнув рукою Лятошинський. — Скажіть простіше, що вас привело до мене? Якщо йдеться про когось конкретно… Це вирішити легше, ніж заперечувати правомірність генетичного добору. Природа цим займається споконвік, ми тільки їй допомагаємо.

Прокіп так і не знайшов поважного переходу від загальних міркувань до конкретної розмови про Мотрю — йому було не до статечності викладу. Випалив ті слова, котрі першими попросилися на язик:

— Генетична комісія вибракувала мою неповнолітню сестру.

— Вашу сестру? — щиро чи, може, вдавано жахнувся Лятошинський. — Чому ж ви мене не попередили? Я навіть не знав, що у вас є сестра.

Прокіп винувато мовчав. Таки ж справді міг попередити пана Мірека про Мотрю. На тлі загального лиха це й не вельми морально, але ж своя сорочка завжди ближча до тіла.

— Я навіть не уявляв, що їй щось загрожує. Вона ще дитина.

— Цього разу Президент наказав комісувати навіть десятилітніх. Особливо дівчаток. — Лятошинський, глянувши на годинник, рішуче ступив до дверей. — Але ж ми втрачаємо час на марні балачки. Боюсь, що Герд уже розпочав акцію. Ходімте, пане Прокопе!

Нам, певно, не дуже цікаво, з якою запопадливістю Герд зустрів віце-президента і його молодого супутника. Зрозумівши, чого вони прийшли, забідкався:

— Але ж перша партія вже там… — багатозначно підніс вказівний палець догори, вказуючи, де саме "там". — Я зараз накажу припинити.

У вімкнувши селектор, Герд звелів відстрочити акцію до особливого розпорядження. У відповідь апарат прохрипів грубим чоловічим голосом:

— Пізно. Ми вже виконали.

Лятошинський і Прокіп тривожно перезирнулися — й обидва зрозуміли, про що думав кожен із них. Зрозумів також Герд — він докірливо глянув на Прокопа:

— Чого ж було не скористатися телефоном?.. А проте вивезено нагору душ сорок, не більше. Решта іще внизу. Підемо по камерах?

Лятошинський згідливо хитнув головою.

Камери не відзначалися оригінальністю — мабуть, поки що ніхто в світі не вигадав тюрми, котра б докорінно різнилася від тих, якими вони були споконвіку. Хіба що тут у двері вмонтовано не вічко, заслонку якого належало відсувати пальцем, а квадратик прозорої лише з зовнішнього боку пластмаси. В’язні не знали, наглядає хтось за ними чи ні — і це був винахід значно підступніший, ніж стародавнє вічко, бо клацання заслонки завжди попереджало в’язнів: за ними стежить наглядач.

Прокопа жахав сам обов’язок споглядання людей, котрі жили свідомістю такої смерті, яка за своєю жорстокістю здатна зрівнятися хіба що зі спаленням на середньовічному вогнищі або в газових камерах двадцятого століття. І хоч він знав, що ці нещасні зрештою будуть врятовані космічними друзями, це мало втішало. Мучило те, що про порятунок відомо йому, Прокопові, а не людям, яким належало пережити немилосердну муку. Казочка, що їх мають переселити на супутника колонії, тут, у тюрмі, брутально уривалася — вона розрахована не на смертників, а на тих, хто лишався жити.

Камери так були набиті, що лише дехто мав змогу сидіти, підпираючи спинами обчовгані стіни. Решта смертників стояла не рухаючись, бо у тісняві неможливо навіть поворухнути рукою. За цих умов не було гарантії, що Прокіп упізнає Мотрю. Це зрозумів також Герд і наказав наглядачам провести всіх вибракуваних перед столом, за яким сиділи віце-президент, астроном і він сам. І хоч то для Прокопа була нелюдська мука, але він змусив себе пережити цю ганебну процедуру.