Повія - Мирний Панас
Перші хазяїни уступили у двір, а за ними — й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі — трохи не при землі; високі, як дуби гінкі... А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани — аж у вічі б'є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ — десять слів... а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і не вгаває, наче вода клекоче у потоках...
А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски З білими головами, присипані цвітним горошком... Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.
— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.
— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.
— А що?
— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.
— Та... Рубець з Книшем обіцяли зайти, — сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.
— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.
— І батюшки немає, — додав Загнибіда.
— Оті ще бородаті! — процідив крамар.
— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива... От і борода готова!
Кругом знявся регіт.
— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.
— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.
— Та щось Петро Лукич не теє... — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник. Загнибіда мотнув головою.
— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.
Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.
— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.
— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.
Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.
— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.
— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.
— Та так тільки й довелось подивитись?
— Атож!
Дехто зареготався.
— Коло рота було, та в рот не попало.
— Та хоч не завдавай жалю, — прохав Колісник, чухаючи потилицю. Регіт ще дужчий знявся.
— Тесе!.. — загуло кругом.
Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матір... Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска... Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.
Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один — середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий — високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
— Хто се? — почулося у задніх рядах.
— Не знаєш хіба?
— Авжеж, не знаю.
— Ото сухий, високий — Рубець, секретар з думи; а то червонопикий — Книш, з поліції.
— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!.
— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. — Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.
— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець. — На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.
Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.
— На ногу! — гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.
Поки се робилося біля одного боку столу, на другому — Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:
— Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на тоіг бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м'ясистими.
— Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, — мовив до його Колісник ззаду.
— А-а!.. — повернувся той. — Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! — і кинувся з Колісником христосатись.
— Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! — мовив Колісник до міщан, одійшовши назад. — А то — гнида гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.
— Що він сказав?
— Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.
— От проява!
А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив:
— Та й заморили ви нас, отець Миколай.
— Як саме?
— Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, — жартував він, весело граючи очима.
— Що ти тут точиш?—перебив його Загнибіда. — Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.
Отець Миколай устав і почав благословляти.
— Починається... Чуєте! починається! — вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.
— Що починається?
— Он, — указав він на світлицю.
Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся її Колісник.
— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував З^нибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.
— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого... Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив... Отак добрі люди зійдуться, погомонять... Тільки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!
Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.
— А ти, гляди, мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив'яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.
— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. — Он — чужі... он — люди...
— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?
— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям "шерденько" шепче.
— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.
— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.
— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Зяяю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.
— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми... Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди він стриже!
Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.
— Ходімо! — кликали Колісника.
— Хан їм! — одказав той. — Почудачили — ходімо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця.