Повія - Мирний Панас

Робота моя неважка — витоплю піч, зварю їсти, віддам — і вільна на увесь день і на всю ніч... Ніхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! — аж скрикнула Мар'я, і чорні очі їй заблищали сльозами.

— Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, — зітхнувши сказав Кирило.

— Отакою і пропаду! — одрізала Мар'я. І всі надовго замовкли.

— А що, дівко: сидять-сидять та й ідуть? — обізвався нескоро Кирило, піднімаючись з-за столу. Христя собі встала.

— Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, — сказав Кирило.

— Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрінемося коли в городі, то признавайтесь, — повернулася вона до Христі, одказуючи на послідню Кирилову річ.

Христя Мар'ї, а Мар'я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне.

— Що воно за люди? — поспитала Христя в Кирила, одійшовши з гони від хутора.

— Де люди? — глянувши уперед, спитався Кирило.

— Там... де ми були... У хуторі.

— Люди?.. Йосипенки... Вони якісь мені далекі родичі доводяться... Нічого — добрі люди. Коли б не стара гаргара, а то всіх, як іржа залізо те, точить... Найбільше достається цій Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далі. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли — нога за ногою. Що думав Кирило — господь його знає, а Христя... Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матір, про село... Ті думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалі все чорнів, брався водою. По йому частіше та частіше попадалися проїжджі-прохожі: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горі засинів лісок; дим і курище здіймалося з-за лісу; якісь глухі клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серці росла все більше та більше.

Дійшовши до ліска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снігом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони піднімалися все вище та вище.

— Оце тобі й город! — сказав Кирило, коли вони зібралися на гору. Перед ними у долині розіслалося місто. Широкі улиці, наче річки, поперерізували його і вздовж, і вшир, і впоперек. По улицях сторожами виставились високі кам'яні будинки, червоніючи цеглою, виблискуючи вибіленими боками. Серед невеличких майданів тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамниці... Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомін та клекіт...

Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним світом, неначе кров'ю поливає...

Христі зробилося страшно... Місто здалося їй хижим звіром, що, притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись на неї.

— Ану, дівко, годі стояти — рушаймо! — мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.

Христя, наче підстрелена, струснулась... Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.

II

— Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Піст на сході, а в мене однії щуки цілий віз не розпродано, чехоні дві бочки... колоди. Та ще й одлига... Тьфу! У крамницю хоч не потикайся... — гукнув Звгнибіда, увіходячи того вечора у хату.

У Христі аж у пальцях похолонуло, як вона його вздріла... Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-під котрих, мов дві жарини, блищали жовті, аж червоні, мов у кроля, очі. Одітий він був по-міщанському: у довгому сукняному чекмені, що спадав аж до самих чобіт, у широкій смушевій шапці — книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловік силющий, рішучий: нічого він не злякається, ні перед чим не зостановиться. А червоні кролячі очі видавали лукаву душу, єхидні заміри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.

— А це хто такий, Олено? — кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався він своєї жінки, молодої змарнілої молодиці з блідим лицем і блакитними очима. Здавалося, само небо відбивалося у її ясних Зрачках.

— Се ж наймичка, — одказала та тихим та привітним голосом, мов на струні злегка забриніла.

Загнибіда став серед хати, скинув погляд на жінку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потім знову на жінку і знову на Христю... Так орел з високості задивляється на свою здобич, вибирає — яка смачніша.

Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени. Ся — бліда та зажовкла, наче зов'яла квітка; а та — тільки що розпустилася... У Загнибіди аж очі загорілися, як глянув він на її низький круглий стан.

— Насилу діждалися вашої милості!.. — неласкаве привітав він її. — Ти чого так довго барилася? — попитав далі ще неласкавіше. У Христі у душі похолонуло, зарябіло в очах...

— Петре! — сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибіда з усмішкою глянув на Христю, потім на жінку і мовчки пішов у кімнату.

— Давай, дівко, самовар, — сказала Олена і полізла до шафи.

Христя не пам'ятає, як ускочила в сіни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.

— Туди, туди... У кімнату неси, Христе, і постанови он на тому столі, — порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

Христя застала Загнибіду вже за столом. Розвернувшись на стульці, сидів він і водив бистрим поглядом по хаті. Як Христя увійшла з самоваром, він так і упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрізь, добирався до серця, мутив душу... У неї тіло тремтіло й самовар у руках тіпався, — не поспіши постановити — певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась — схлюпнула. Гарячий кип'яток побіг по її руці на стіл... Невиразна болість ущипнула за пальці; вона хоч би писнула або скривилася — тільки загорілася вся, як огонь.

Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла... "Що се я наробила?.. що буде мені?" — думалось їй... Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.

— Бач, й налила на столі! — тихо сказала хазяйка, увіходячи з посу.дою. — Возьми ж он там ганчірку та витри. Христя мухою повернулася.

— Проворна! — буркнув їй услід Загнибіда, коли вона, справившись, виходила з кімнати.

— Нічого — дівка скора, — додала Олена.

Далі Христя нічого не чула... Огненна, пекучо-огненна болість давить їй пальці, її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице... То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала — болість не німіла. З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю.

— А налий ще, — сказав Загнибіда уже вчетверте. — Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п'ється.

"Вони п'ють, смакують, а я собі руки не чую!" — думала Христя, схлипуючи.

— А цить... — обізвалася, прислухаючись, Олена. — Миші скребуться? Загнибіда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зітхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.

— Плаче? — вгадував Загнибіда. Христя замовкла, затаюючи у собі дух.

— Христе! — обізвалася Олена.

— А вона Христя? Христя в намисті! — сказав Загнибіда.

— Христе! — скрикнула вдруге Олена, не діждавшись одказу від неї.

— Чо-о-го? — з плачем обізвалась Христя.

— То ти плачеш? Чого? Іди сюди.

Христя увійшла вся заплакана, держачи в другій руці спечену руку.

— Чого ти? — допитувалась Олена.

— Та нічого! — нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.

— Як нічого? Кажи — чого плачеш?

— Пальці попекла.

— Чим?

Тільки що Христя зібралася відказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.

То Загнибіда, сьорбнувши чаю, не видержав і, приснувши, зареготався.

— Ну, чого ти? — дивуючись, спитала Олена.

Загнибіда реготався... Його тіло тремтіло, а лице аж посиніло з натуги. Той регіт гострим ножем упивався Христі у серце, вередив і без того нетерплячу болість руки. Ось Загнибіда похлинувся, закашлявся...

— Знаю... О, бодай його! — скрикнув він, прокашлюючись; і почав розказувати, як Христя обшпарила руку.

— І терпляча ж яка, та не видержала! — додав, усміхаючись. Христі ще тяжче, ще трудніше стало: то над нею насміхаються, з неї регочуть! "Залився б ти на кутні, проклятий!" — подумала вона, обливаючись слізьми.

— Ти б же що зробила, дурна. Ріпи тертої приложила абощо, — раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку і обліпила Христі червоні пальці.

Христі трохи полегшало: рве, сіпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибіда у кімнаті не вгамується та й не вгамується... Оце на хвилину і затихне та й знову заллється реготом.

— Ну, чого ти регочеш? — гримнула на його Олена. — Збожеволів, чи що? Дівка місця не знайде, а він — регоче...

— Та коли б же ти знала... Коли б же ти бачила... Це ж при мені було... На моїх очах було... Як вона схлюпнула кип'ятку на руку... Зразу як огонь стала! А ні словом не обізвалася... От дурна! Сказано: з села воно — як та деревина необтесана!

То було Христі досадно, а то зробилося ще досадніше, коли вона почула гірку правду Загнибідиної речі... Справді: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої ріпи — і вона б не терпіла так довго, що аж до плачу дійшло... Ніт же, побоялася... Кого?.. Чого?.. Всього!.. І того, що налила на стіл, і того, що хазяїн дивився на неї... Бо — з села вона, бо — деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибідин регіт. "Та й гіркий же цей Загнибіда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смішки..." їй пригадалися Кирилові слова: п'явка не чоловік! "П'явка, п'явка і є!" —думалося їй. П'явкою був, п'явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу... Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж — півроку! Він же з мене і кров виссе... Недаром його жінка така замліла та занепала... Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку!"

Такі думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачіпаючись одна за другу, вони односили її звідси геть — у село... до матері... Що то тепер там? Плаче, видно, мати. І не спить — плаче... Нещасна!.. Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рідненької жалібниці, до своєї єдиної порадниці...