Листя землі - Дрозд Володимир
Бо від слова Божого люди відступилися, церкви святі поруйнували". І не приймала душа моя Бога жорстокого, хоч я і старався з усіх сил. І чесався язик мій далєй: "Отче, а може, усі ми — давно у пеклі, що його на іконах мальовано? Висіла одна з ікон таких у церкві нашій пакульській. Печери, в яких чорти грішників мучать, а між ними — переходи, по яких людців голих женуть. Якби карту таборів і в'язниць, крізь які тольки я пройшов, намалювать, ото й було б воно, пекло іконне. Хіба що форма у чортів інакша, енкаведистська та есесівська…" — "Щось є у твоїй, Митре, фантазії, — попик признався. — Але не було ще другого пришестя і Суду страшного. Попереду усе те". — "А мо', скорий суд трійок і є той Суд страшний? — не вгамовувався я. — Мо', Бог твій милостивий, аби ручок своїх білих, іконних, не бруднити, усе теє їм доручив?" Тут попик жалісливо так на мене поглянув і каже: "Вихолола душа твоя, Митре, на вітрах сибірських, не встигши пір'ячком обрости…" І болєй ми з ним не гомоніли, цуратися мене став. А одного досвітка не підвівся він із нар по команді. До нього, а попик — мертвий. Легку смерть йому Бог послав, у сні, після усіх мук земних. Тольки й милості Його. Але така радість і просвітління на мертвім лиці попика проступили, що я — позаздрив…
Ну, а я ще багато ночей по нарах своїх качався. Поки не став писать угору про пересуд. Уже се часи такі настали, що до наших волань із пекла земного прислухалися. І прийшов папір казенний од прокурора: "Вашу справу направлено на розгляд Норильського народного суду". Ще декілька місяців довгих спливло, і звільнили мене з-під варти. Але тепер уже я сам не поспішав на так звану волю, у світ людей брехливий. Зерна, посіяні покійним попиком, таки проросли в мені. Покуль тіло моє спеленуте було тюремними путами, ніщо не тяжіло над моїм глуздом: вільний був на чорне казати — чорне, на біле — біле. У тюрмі, у таборі, хоч і там повно енкаведистських нишкавок, є своя перевага — свобода духу. Принаймні ніхто не примушував мене брехати, як це узвичаєно було у повсякденному житті законопослушного радянського обивателя. І я ще з рік працював у таборі як вільнонайманий. Можливо, то була втома — душі і тіла. Є межа витривалості людини, як і межа витривалості металу. Навіть сталева пластинка пружинить, відповідає силою на силу до певної межі, а потім — ламається. Можливо, я теж зламався. Не знаю. Був, правда, ще один спалах, саме того, останнього на Колимі, року. Я раптом загорівся божевільною, бо реально нездійсненною, ідеєю — перебратися — на Аляску. На карті це було — зовсім близько. Якщо не зважати на тундру, кордони, океанську протоку…Уже не Ельса покликувала мене, я розумів, що в Ельси, якщо вона досі жива, своя жисть і місця мені у ній немає. І не політика під'юджувала, я завжди був далекий від політики, не мав особливих ілюзій щодо світів по цей чи по той бік залізного занавісу. Просто мені не хотілося повертатись у світ, де я змушений буду, хочу того чи ні. брехати разом з усіма. Заплативши таку велику ціну, кращими десятиліттями жисті своєї, за право — бути чесним. Я запасався харчами і тренувавсь на лижах. Готуючись до великої і небезпечної мандрівки через засніжені північні простори. І одного дня, коли я, вибравшись за табірне селище, ковзав на лижах по сніговій пустелі, здійснився сон, що наснився мені ще до війни у материній хаті, у нашому Пакулі.
Птах злетів до мене із сяючих небес, і сам я став птахом…
Птахом у клітці земній.
Але хто це пойме і кому це потрібно?
Прощай, Ельсо. І — до зустрічі, Ельсо, на тім світі.
Якого — нема.
Дак йон, Митро, частюка такеє все балакав, що годі було нам, сірим, пойнять. Наче ж йон, як і ми, простаки, пакульський гнойок ногами місив, а в казані Митровім, що на плечах, чуднеє щось варилося, се правда. Тольки матір, Уляна Несторка, його розуміла, а йон — матір свою. Сиджу, було, за куделею в хатині її, слухаю їхню гомонку, а нічого не чую, наче глуха й дурна. Бо гомоніли вони, ніби мливо крізь сито густе сіяли: остюки слів — у ситі, а борошенце — туманом навкіл. Якось зайшов до Уляни правнук її, синок Опанасів, із книгою шкільною, з географії тая книга, а в ній — карта. Довго роздивлявся карту Митро, далєй і каже, хитаючи головою, білою, як сніг, хоч літами ще — козак козаком: "Де тольки не носила мене лиха година — од краю до краю землі…" Тут Уляна й запитує усміхнене: "А як дійшов ти, синку, до краю землі, що побачив? Чи правда-бо, що тамочки небо на землю опирається, як покрівля хати — на зруб? І що баби тамтешні, білизну у воді полощучи, на небо, як на припічок, прачі кладуть? Сеє ще баба моя розказувала, хоч далєй Мрина не була ніколи. А через що інтересуюся, бо колися, як була я ще дівкою, поїхали ми з батьком моїм навколо світу видимого — продавать горілки. На теплиць рушили, а з Сівера повз гору Холодну повернулися. Тольки ніде я краю землі не бачила…" Довго мовчав на сеє Митро, тади і каже, похмуренно так: "За краєм землі океан із кровиці людської плететься, а над океаном тим — туман червоний, болєй — нічого…" Дак усміх на лиці Уляни Несторки блимнув і згас, наче каганець, коли гас вигоряє, і очима вона зажурилася. А Митро підвівся з лави, накинув куфайку на плечі і почовгав до дверей, махру у люльку натоптуючи, бо йон тади люлькою димів, як паровоз. Уляна ж тольки й сказала: "Син мій — наче горіх волоський, морозом виморожений у зиму лютую. Як і проросте йон пагоном живим — то від кореня роду нашого живучого…"
Дак се ще Митро родався із нами, пакульцями, ще йон у Синявські ліси од світу людяцького не сховався. Але кріпко муторно йому велося. Бо не умів йон, як ми, сіряки, одним деньком жити: під широким листочком рукав постелю, другим накриюся — та й по тім. Болєсть душі його сильно мучила, і не було ліків од неї на сьому світі. Тади Савка, піп, у церкві пакульській служив, няхай йому там легенько згадається, любив горілочку, царствіє йому небеснеє. Дак Митро до того Савки навідуватися став, до хрипоти, до крику про божественне яни сперечалися, я усе теє чула, бо коло церкви хатина моя стояла, а город — під саму квартеру попову. А одного дня так наковталися у лавці сільській казенки, що обоє з Низу на Гору повзли, а ще ж — гололедиця. І болєй Митро до попа Савки не ходив, наче дорогу забув. А тади якось забрів йон до мене, тверезий, як скло, і гомонить: "Одкрийтеся, бабо, що ви про сей і той світ знаєте, такеє, чого інші не знають, або зробіть так, щоб я душею осліп і оглух і ні про що не допитувався". А се ж мене за шептуху у Пакулі мали. І правдонька, гляділа я трохи людяк, хто приходив, але так, аби прокормитися на старість. "Твоя матка, — одказую, — болєй мого знає, питай у неї". — "У моєї матки, — се уже Митро до мене, — білі боги — більмаками на очах її, болєй нічого вона знати і чуть не хоче. А я, скольки горестей людських звідав і набачився за жисть свою, ніколи не видів, щоб вони хоч пальчиком іконним ворухнули задля людяк нещасних. І розувірився я в богах білих. Покажіть, бабо, мені богів чорних, хочу я з ними побалакать одверто і про усе розпитать". Давай я викручуватися як можу, бачу ж бо, то не одстане. пече йому душу печія пекуча: "Теперечки, Митре, і чорних богів — наче корова язиком злизала. Людська колотнеча у сиру земельку загнала їх. А в старину, як була я ще пуддєвкою, пройти не можна було у лісі за русалками…" — "А ви, бабо, самі тих русалок стрічали?" — як із ножакою до горла. "Сама не стрічала, а матка моя — розказувала…" А що, брехать я людині буду, коли я тих русалок, водяників і ніякого іншого чортовиння в очі не бачила, а тольки змалечку самого дирку в голові розказами про них прогризали мені. Як зіпне Митро на мене, наче се я винна у всесвітньому, звиняйте, бардакові: "Ніхто їх не бачив, ні білих богів, ні чорних, ні янголів, ні чортів рогатих! А усе сеє — тольки вигадки і брехні людські, од страху перед чорнотою вічною і пустинею безкінечною!" Хряснув дверми і погойдався стежкою через городи, і болєй я його в хаті своїй не бачила.
Дак се ж, люди добрі, тольки вдуматися: як нічого над нами і в коробках наших тілесних нема, то що ж воно є? Товчок людський кривавий — і тольки. То нащо усе сеє — жисть нащо? Нащо мук несусвітніх стольки на балабусі земній — од мурахи, чоботом знічев'я розчавленій, до людяки, розтерзаної іншою людякою, що хужей звіра лютого буває? А коли уже такеє у голові Митровій скабкою засіло, живим у землю лягай тольки, куди ще? Бо жити з такою болячкою не можна і померти — не можна, страшка смерть — без надії на життя душі вічне. Як заходився я будуватися, згадав про Митра, що йон у Синявських лісах хазяїнує. Одчинять чи не одчинять, а треба стукатися, таки ж наша людяка, пакульська. Узяв я сього-того, запріг конячку у сани та й поїхав через село Коршаки у Грибову Рудню, наче се на розвідку. Митро, правда, і гомонить: "Так я не можу ні сіло ні впало, хоч ти і земляк мій. А як прийдеш хоч тижнів на два ліс розчищать, щось придумаємо". Дістав я на радощах гостинця свого, зайшли до хатини. Була зі мною літрова пляшка перваку, міцного, як вогонь. Митро чарку-другу випив і все, а я добренно нажлуктився, назад, до Пакуля, конячка сама собою віжкувала. Хата в Митра простора, тепла, з дубового бруса складена, на моху, а тольки ж пустка пусткою, людським теплом не зігріта. Як уже винили, я й питаю: "Як ти, Митре, отак у самотині жити можеш? І се ж не день, і не два, і не год. А йон мені і одвічає: "Я — не живу, я — думаю". — "Про що ж ти думаєш?" — "Думаю, навіщо живу…" — "І до чого ж такого ти додумався?"" — чешеться язик мій. "Ні до чого не додумався, — каже сердито. — Бо усе думання людське — тольки мливо словесне, туман одвічний. Головного ми не знаємо і ніколи, мабуть, не знатимемо, а бредемо по колу, наче коні у приводі…" — "А що ж се воно таке — головне?" — не одлипаю од нього. Тут Митро підвівся з-за столу, і холодом од нього війнуло: "їхати тобі, чоловіче, врем'я прийшло, дорога неблизька, а ти — ще й ковтнутий добре". Вийшли ми з хати, а вже споночіло, зірок на небі висипало як вогнів на ялинці новорічній, що в телевізорі показують, і сніжок попід лісом — наче хто пригорщами зорі сіяв. А мене, коли добряче вип'ю, на любомудрства усілякі тягне.
