Листя землі - Дрозд Володимир
Воно й добре для мене, менше мене погодєй тягали. Се вже десь під весну сорок п'ятого — переполох серед начальства: двоє втекло з будівництва. Коли дізнаємося — Митро і той його новий дружок, Богданов. Десь через тижнів три збирають нас перед роботою і оголошують: "Терпило і Богданов спіймані на совітсько-фінському кордоні і розстріляні як зрадники Родіни. Так буде з кожним…" Тут нам довіри ще менєй стало, а тади усім, хто у Швеції побував, — по п'ять годочків таборів, трах-тарах!" Дак я осе тольки вертаюся. А Митра вашого давно і кісточки зогнили у землі московській. Поминайте, тітко Уляна, душу його невгомонну, хай-бо я на хоч на тому світі заспокоїться. Якщо є йон, той світ. Бо такси: блядство, звиняйте, скрозь, усе так перемішалося, що уже й не знаєш, на якому ти світі і де тоє пекло — на небі чи у нас, на земельці родній…
Мо', і болєй би йон гомонів, але підвелася Уляна Несторка із лавки, глянула на Пантелія рентгеном очищ своїх і каже: "Ходи, людяко, дорогою, яку тобі доля простелила. А сина мого не хорони заранєй, бо йон — живий і довго ще землю топтатиме, на горе і радість собі…" Дак йон геть оторопів, підвівся з мостин та й вислизнув мовчки за двері. А песик Улянин у дворі так кидався на нього, так кидався, думала я — порве. Але ворухнула Уляна вустами полотняними: "Бог йому — судія…" — і песик у будку сховався. Болєй того дня я і словечка од неї не чула, наче замкнуло вуста її. Сиділа на тлі стіни білої — наче ікона німа.
І снилося Митрові із ночі в ніч: озеро в горах, залите місячним світлом, наче живе срібло у долонях із каменю, на крутих берегах — темно-зелені вежі ялин, по той бік озера, висвітлена Місяцем, стоїть Ельса у довгій білій сорочці і, простягти руки, кличе до себе. Митра сковує страх — перед безоднею, яка їх розділяє. Нарешті він зважується, ступає у мілководдя і — диво дивне! — іде по воді, як по кризі, невідома сила тримає його. Ельса все ближче і ближче… Але жодної ночі не щастило йому торкнутися випростаних назустріч рук Ельси. Десь на середині озера Митра обкутував білий, непроглядний туман, що оболоком скочувався із гір, щасливе видиво по той бік сріблястого дзеркала тануло, зникало, разом із скелястими берегами. "Ельса! Ельса!" — гукав він розпачливо, але голос губився у клоччях туману. Митро шпортав у крижану, із гір, воду і прокидався — у наскрізь промерзлім брезентовім наметі.
І було на будівництві газопроводу люду усякого, і було багато такого люду, що уже звідав в'язниць, таборів та заслань. І було серед них багато людей вельми вчених. Суворі і мовчазні, вони уже нікому і нічому не вірили. Але розповідав Митро про втечу свою із полону німецького, про життя-буття у Швеції, про Ельсу розповідав — і відтавали душі їхні перед щирістю Митровою. І гортав Митро сторінки життів трудних, жадібно вчитуючись. І відкривалось йому, що Країна Рад, оспівана поетами продажними чи легковірними, — то суцільний табір, огороджений колючим дротом. І дізнавався він від бувальців, що в Сибіру, у Заполяр'ї, десятки мільйонів безневинно вмирають повільною смертю, від холоду і голоду. І все більше почувався він звіром молодим у клітці залізній.
А клітка обіцялася ще тіснішою стати. Будівництво газопроводу контролювали енкаведисти. Щоночі когось викликали на розмови. Настав час і для Митра. Розказував Митро історію життя свого щиро, як на духу, та й не мав чого приховувати. Усе, що з ним відбувалося досі, відбувалося не з його волі. Він був лише камінчиком, що його котив по дну бурхливий гірський потік. Вислухав енкаведист про табір німецький, про Швецію, про Ельсу, а тоді і каже: "Послухай-но, хлопче, що я тобі тепер пораджу. А раджу тобі тільки тому, що бачу щирість твою і молодість твою. Я ж теж — людина, хоч і при погонах, і зайвого гріха на душу брати не хочу. Замкни рота свого говіркого на сто замків і жодного слова нікому — про порядки шведські і про життя своє там. Бо дуже швидко потрапиш ти туди, де Макар і телят не пасе…" Отаке сказав у розмові нічній Митрові енкаведист, і морозом сибірським повіяло у душу його.
А вже мав Митро товариша, якому довіряв. Разом працювали вони на трасі, в одному наметі жили. Звали його — Володимир, на прізвище — Богданов, карелофін сам, фінського полону звідав. І вже була між ними не одна відверта розмова про те, щоб — тікати. Поки не пізно, поки клітка не зачинилася, поки руки не в лещатах. Богданов запевняв, що проведе через Фінляндію, він тамтешні місця знає. А якщо, не приведи Боже, і загребуть їх по той бік кордону, то фіни перебіжчиків не повертають. А йти через Фінляндію краще взимку, на лижах, бо там — озер багато, як скресне крига, доведеться брести в обхід, болотами. І довірився йому Митро. І не стали вони тепла дожидатися, а зібрали трохи харчів — та й ноги на плечі. Де пішки, де на попутках та поїздах, "зайцями", добралися до Петрозаводська. У Петрозаводську пересіли на поїзд, що ішов на Сортавалу. Тут уже людей у вагонах було менше, і здалося Митрові, що за ними — стежать. Інстинкт звіра, якого переслідують, знову пробуджувався у ньому. Вистрибнули з вагона, не доїжджаючи Сортавали, на якійсь глухій станції, коли поїзд уже рушив. Слідом не стрибнув ніхто. Попішкували вздовж залізниці. Невдовзі — бокова дорога, стрілка, на дощечці — напис. Богданов прочитав і каже: "Звертаймо, село — фінське, отже — близько кордон". Брели вздовж дороги, через ліс, по коліна в снігу. Надибали в лісі залишений людьми дім. На горищі трапилася карта, справді, кордон близько. Стіни обшиті струганими дошками, поробили з тих дощок собі лижі. Щойно стемніло, рушили. Сніг глибокий, сипкий, що з лижами, що без лиж. іти важко. Нарешті кордон. Глибочезний рів, засипаний снігом. Поки переправлялися через ту снігову ріку, геть обмокли. Мороз швидко скував одежу. "Подохнемо, якщо не обсушимося. Трохи одійдемо від кордону і попросимося в якийсь дім, тут люди — добрі, я — знаю", — запевнив Богданов. А вже розвидніло. Підійшли до будинку, з димаря якого вився димок. Переступили поріг — рятівним теплом дихнуло. Поспівчувала жінка, допомогла стягти задубілу одежу, розвісила біля грубки, аби сушилася. Коли заходить фінський солдат із бідончиком у руці, на ремені — пістолет. По молоко для офіцерів. І запитує солдат: "А це що за люди?" — "Ми втекли із Союзу", — заспішив Богданов. "Це добре, що ви втекли, — закивав солдат. — Ми вам допоможемо. Все одно ви мусите звернутися до нашої влади. Підете зі мною". Натягли вони вогкуватий ще одяг, поплентали. Солдат попереду, з бідончиком молока. Ще — ліс рятівний, засніжений поруч, старі ялини — наче стоги біло-зелені в лугах Муравських над Невклею, ще — воля. "Перекинутися на зайчика із віршика, якого вивчали у школі, і сховатися за ялиною, чкурнути у глибину лісу… — тоскно зробилося Митрові, душа віщувала. — Солдат несе молоко на випростаній руці, боїться розхлюпати, не побіжить притьма, хіба що за пістолет ухопиться. Можна і пістолета одібрать. Але куди утечеш серед білого дня, у лісі прикордонному? З одного боку — одні вовки, з іншого — другі". А вже стежка вивела на широку галявину, а на галявині — повно військових і дім казенний. Доповів солдат офіцерам про утікачів із Союзу, ті усе записали, тоді й мовить старший: "Погостюєте у нас, поки ваша справа вирішуватиметься". Проте дивні то були гостини — у крихітній кімнатці із заґратованим вікном, і двері, залізом оббиті, — на замку. І сказав Митро товаришеві своєму: "Довірився я тобі, бо присягався, що знаєш тутешні порядки. А ти привів нас у пастку до людоловів". І більш нічого не сказав він за весь день довгий, думав. Принесли їм обід ситний і вечерю принесли, вранці кавою з галетами напоїли, і після кожного підхарчівку оживав товариш Митрів, надією тішився: "Бач, люди тут культурні, сознательні, Захід, одне слово, розберуться і відпустять на всі чотири вітри, через якусь тижняку коло своєї Ельси бока грітимеш". А як посмакували кавою з галетами, одчинилися навстіж двері кімнатки, переступив поріг офіцер, за його спиною — солдати муром неприступним. І сказав офіцер ламаною російською мовою, що наказано їм повернути утікачів у Союз, так влада постановила згідно законів фінських. Загукав Богданов, що вони просять у Фінляндії політичного притулку, а Митро, як пташка, на світло вікна кинувся, б'ючись грудьми об грати залізні. Солдати вхопили їх, пов'язали руки, винесли на подвір'я і кинули до саней, наче мішки із збіжжям. І поковзали сани у бік кордону, назустріч неволі. Сіявся сніжок із небес березневих у просвітках, уже вагітних скорою весною. Сіявся сніжок і танув на обличчях бранців. Радів йому Митро, бо краплі талого снігу на щоках скрадували сльози. Од безсилля плакав Митро, од недолі гіркої. І прощався він з Ельсою своєю навік, душа так казала. А вже він на душу здобувся…
А на кордоні, біля шлагбаума, чекали на них автоматники із зірками червоними на засніжених шапках.
Опустився шлагбаум, зачинилася клітка.
Господи, що ти чиниш зі мною?!
Бо я уже із Богом розмовляв, як із людякой якою, а Бог — мовчав до мене. Сеє усе, що й досі зі мною діється, почалося там, у засніженому лісі фінському, я добре пам'ятаю. Ніби нікого з людяк навколо мене не стало, тольки один я у світі, і десь тамочки, наді мною, у небесах непрозірних — німий Бог. Привели нас на заставу, допитують, я — наче у сні якому, бачу — червоні, як ковбаси, щойно начинені, губи офіцера ворушаться, а чуть його — не чую і не хочу чуть. "Ти що, псина погана, шпіон фашистський, оглох?! — зіпає. — Так я тобі зараз вуха прочищу! Хто, звідки, коли і як перейшов кордон?!" А я тольки посміхаюся, бо уже він для мене — наче комашина, що біля вуха дзижчить, уже він для мене — ніхто. Я довго ще не розумів сам себе, не тямив гаразд, що діється зі мною. Ніби у разних світах ми почали жити, я і людці довколо мене. Ніби я з іншої планети на Землю прилетів, де усе — інше. І нині — сам по собі. А десь там, на небесах, — той, хто мене послав. Тольки забув йон про мене. А може — якась технічна неполадка і — зв'язок перервався. Завели нас на відкриту платформу, залізничну, потарабанили у тую саму Сортавалу, до якої ми не доїхали ранєй. Вітрище морозний, пронизливий аж підсвистує, автоматники навколо — у кожушках, а на нас — куфайчини діряві.
