Втеча від себе - Самчук Улас
Вже кілька тижнів, чи не кожного вечора, біля години десятої, над Ваймаром, чорному, як саджа, просторі, зривався рев сирен. Здалека, особливо за гострого вітру, видавалось, що там прорвалось небо і почався біблійний суд. По селах гасли світла, западала тиша, з виглядом янгола смерти, проходив сільський сторож і витрублював наближення кінця. Вулиці вимирали, по їх трупах топтався лиш вітер, будови товпились, як замотеличена череда овець, небо і земля затаїли дихання.
Саме цього Свят-Вечора таке й скоїлось, старий Гансів "Телефункен", хрипливим, змовницьким голосом, повідомив, що зі заходу, в напрямку Ґоти, Айзенаху, Ваймару, Єни, наближаються "зеер швере" з'єднання суперфортець, вулицею протрубив Янгол смерти, родина Гансова, разом з Вірою і Яном, зібрана в кухні, очі розширені, обличчя застиглі, ніхто ні слова, все лиш слух, вікно тяжко заслонене, під стелею лямпка з білим, скляним абажуриком, яка ось враз поволі, вагаючись, заблимала і вчахла, до глибокої тиші, влито глибокої темноти, з вітальні чути цокіт годинника, крізь стіни проривається глухий гуркіт, долівка здрігається. — Дай світла! — чути сухий голос Матільди. Ганс креснув запальничкою, блиснув жовтий огник, виступило його шкурятяне лице, Матільда відчинила посудник, знайшовся огарок свічки, світла збільшилось, облич помножилось... У сусідній, великій їдальні, непорочно в темноті стояли нерозсвічена ялинка та незучаснений, накритий, білий стіл загіпнотизовані рокотом надвір'я.
Все це тривало до години першої, а опісля, Матільда запропонувала вечеряти. На кухонному столі стояли миси печені, хлібниця білого хліба, порцелянове блюдо калачів, на гарячій плиті великий, ніклевий кавник, всі щ і як хто хотіли, брали, наливали, їли, пили і розходились спати.
Та все таки це Різдво відзначилось. Зовсім несподівано, на сам перший день свята, що припало тоді на понеділок, не дивлячись на вчорашню небесну веремію, ані на день святочний, листонош приніс до дому Врінґлєрів аж п'ять листів і всі вони від Еріха. — Хотів привітати вас зі святом, — казав листонош. Один з листів адресований на Ганса, решта на Віру і всі з минулих місяців, останній з датою другого грудня. Брудні, пім'яті, але скільки радости. Віра читала зі запертим віддихом, писання короткі, але кожне слово кричало. Мила! Рідна! Кохана! Вістка про вагітність Віри викликала там буревій. "Дорога моя, хороша моя! Ми святкували це цілою сотнею. Чекай, тримайся, вір! Все буде добре!" — кричав він з невідомого далека. А батькам писав —• живий, здоровий, все в порядку, надіється вернутися. Ні слова тільки коли, і ні півслова —— де. А все таки гарно. Він живе.
Ще пара днів і знов лист, і знов для Віри, такий ж несподіваний з печаткою "Люнденбург 22.12.44". Батько. Привітання з Різдвом, з Новим роком, фронт підступи під Відень, його звільнено, він може прибути до неї. Був захоплений. "Мила дочурко! Нарешті! Нарешті побачимось!"
Добре воно нарешті, Віра в паніці. Що то він скаже, коли побачить її в такому стані? Що скаже вона? Чи повірить, чи зрозуміє? Жасько подумати.
І стало відомо, що свято-вечірній рейд зробив з центру Ваймару купу грузів. Пасторальний будинок Ґете здовж розкраяно на половину, ліва, мов би нерушена, права розсипалась... Оголено стіну його робітні з портретом пані фон Штайн, яка залишилась на своєму місці для подиву публіки. Уцілів і головний вхід темно-зелено барви, під числом 67. Хідники і скверик Ам Фрауенплян, ресторанчик "Ам Адлер" та ажурний фонтанчик, пошарпані, подряпані трималися також свого місця.
Так само, у своїй комірці. Віра — розбита, отяжіла, жива й не жива. Насторожена, мов залякана перепілка, готова кожної хвилини знятися й зникнути, вслухалась в простір, підходила і підходила до вікна, переймалась кожним звуком зі зовні, відчувала шум потягу далекого взгір'я, лякалась хвилини, коли може побачити постать дорогої їй людини, якої дев'ять років не бачила і як завжди прагнула бачити.
За муром, на маленькій площі перед домом, яку можна бачити з віконця Віри, було, одначе, порожньо, безлюдно, встелена за ніч легким снігом земля, була незаймана, з будинку насупроти мотався догори дим, сірість неба і сірість землі зливались у одну сірість довкілля.
Такий час і такий настрій тягнулись й тягнулись. Віра переситилась страхами, до її думки увійшов страх, свій став чужим, вечором в темноті над Ваймаром сирени, Віра почала і цього боятися. Зривалася, бігла вниз і вже не до кухні, а глибше до льоху, де засіки картоплі, всіляко огородини, її серце швидше билося, обличчя поймала барва крейди. Сюди сходили тепер усі мешканці будинку, включно з новою емігранткою з Кельну пані Лі та її малою дочкою Гертрудою. Пахло цвіллю, кислою капустою, сиділо й стояло пів тузіна люду, гуркотіло небо, тремтіла земля, лойова свічка осяювала занімілі обличчя.
День-щодень, з болями й страхами, Віра сподівалась приїзду батька, але минули доба за добою — його не було. Знов незбагнуте... Минав тиждень і минав другий. І ніяких вістей. Думалось так і онак: його могли знов забрати, міг потрапити під бомби. Хто зна, хто зна... Віра паралізована чеканням, страхами, батько — Еріх, Еріх — батько, до того, ще одно єство почало відзиватись з її нутра. Хто воно, звідки воно, яким правом втручається воно в таку непригожу пору, куди вона з ним дінеться.
А дні чергувалися. Дні і сирени, дні і сирени, лютий, березень, фронти стягалися, небо кишіло суперфортецями, міста розсипалися на череп'я. Вже з лютого починаючи, після шорсткого січня, почалась провесна, в кінці березня зеленіли травники... Для Віри наближались критичні дні, у Врінґлєрів похмура атмосфера, від Еріха ніяких відомостей, від батька Віри ні слуху, ні духу, за ним пропав слід, як камінь у воду.
Тож то, з початком квітня, над селами, полями, дорогами почали з'являтися низьколетні розвідники, як метко виривались з-за обрію, засипали кулями все, щ тільки рухалось і миттю зникали. Наближався почато кінця, ширились страхи, розгубленість, чутки про совєтів, люди "Ост"-а ділились на тих, що чекали "наших" і боялись Сибіру і на тих, що боялись Сибіру і чекали американців.
Становище Віри робилось нестерпним, навали чуто поглиблювали її розпач, говорили, що між совітами американцями прийшло до згоди і всіх ,,Ост"-ів мають вернути додому. Віра в паніці. Для неї це значило б кінець. Треба шукати іншого виходу, але де він? Хто б ї порадив, допоміг? Пригадала, що у Ваймарі існує певний комітет, чи не слід би вдатися до нього? Але їй сказали, що той комітет займається лишень втікачами,, люд "Ост"-а йому не підлягають. Що ж тоді далі? Чи не було б можливо позбутися їй тієї плями "Ост" і стати втікачем? Хто їй порадить? І тут вона пригадала того добродія, що приходив до них за кімнатою, він з комітет і він їй видався людиною, що може її розуміти. Нюрка Рябова, яка все знає і все знає краще і яка зацікавилась справою Віри, радила їй це саме. — То ж у них там комітет... То ж ти також українка... Той добродій жив в Тавбасі, три кілометри од вас, наші дівчата його знають. — А як же ти? — питала її Віра. — Я? Мені що? Я совєтская. Вертаюся. З Прохором. Ми запишемось.
І, здавалось, все просто, піти, назвати себе, представити свою справу... Можливо б їй не відмовили. Але той її стан... Десь, ось-ось, чекати пологів. Як з таки показатись на люди? Молодій дівчині... З тим знаком на грудях. Шукала можливості зустрітися з тим комітетчиком, найкраще б десь збоку, де менше сторонніх очей, казали, найкраще під вечір, коли він вертається з Ваймару... За Тавбахом... Три кілометри... Їй це не легко... До того ті літачки. Нема-нема і вже над головою сіє кулями, падай до землі, крийся, ні то смерть. Але було-небуло, смерть так смерть, помаленьку, помаленьку дійшла до села, його минула, втомилася, побачила збоку камін і присіла. Хилилося до вечора, дорогою сюди і туди проходили люди, вдивлялася, чи не побачать кого їй треба, вже ось на підсмерку. Її проймає відчай, налягає зневіра, чи варто його сперечатися? Ось налетить той там і хай скосить...
VI
Саме в такому стані знайшов Віру Нестор Сидору на граничному камені, либонь, випадково керований скорше інстинктом, ніж розумом. Не було часу питати, хто вона й що вона, було видно непереливки, довідатись лиш звідки, не було певности чи добредуть до себе, починало темніти, літаки більше не з'являлися, тільки звідтіль, як захід, доносились гарматні перегроми. Не було сумніву, що фронт швидко наближається і не сьогодні — завтра можна сподіватися зміни володарства землі цієї.
Коли Віру побачили вдома — зчинився рейвах, вони там і не знали, де вона ділася і що мають робити, вимагалось негайно лікаря, Ганс кинувся його шукати, але минулими днями всіх лікарів мобілізовано і в тому їх добрячого доктора Кнітеля. Нема іншої ради, як запрягти до воза кобили і на цілу ніч, щоб там не діялось, плужитись до Ваймару.
Западала погожа, квітнева ніч зі середи на четвер, числа одинадцятого, із-за пригірка, над залізничною зупинкою, зупинився півповний місяць, в різних місцях темно-синього неба блимали зорини, стояла, як звичайно, після довгих алярмів, глибока тиша, тільки там, за обрієм до заходу, глухо гуло, небо там зазагравлене, мабуть, пожежою і час до часу червоними пасмами вибухів.
У Врінґлєрів рухливо, на подвір'ю до великого селянського воза настелено соломи, накрито її ковдрою, додано подушку, запряжено пару тяжких, робочих коней, Кляра, Емма і навіть Матільда, виводили окутану хустою Віру, мостили її до воза, прикривали прикривкою. Готово. Спереду на сидженню силуети Ганса й Нестора, за ними, горі лицем Віра, її обличчя освітлене місяцем, видавалось стеариновим. Вйо! Коні рушили, віз покотився з широкої брами на безлюдну, кострубату вулицю.
Їхали мовчазно, коні ступали повільно, коли минали Тавбах, над Ваймаром гули сирени. Їхати чи не їхати? Їхати, розуміється, нема ради. По часі, в напруженій глибині неба, з'явилося кілька хвиль літаків, їх не було видно, лишень все там гуркотіло грізним гуркотом. Вони летіли й пролетіли без наслідків, їх призначенням, видно, не був Ваймар, а щось там далі на сході, скрізь порожньо, нічого ніде живого, віз котився. Віра лежала німо, Ганс і Нестор мовчали, почуття глибокої порожнечі, вслухаєшся д напруженого, мов тятива, простору, чуєш звучання гігантського інструменту, що нагадує космос.
Недоїжджаючи Верхнього Ваймару, вони побачили ватагу людських силуетів, які розтягнуто, втомлено рухались їм назустріч.
