Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

І йду у другу крамничку. Там я знову п'ю квас і купую фунт маленьких цукрових бубликів. Розкладаю непомітно на вулиці по кишенях, і по шматочку кладу в рот. Це підживлює мене й підбадьорює. І знов я ходжу здовж фасади.

На мене в суді чекає одне важне ділове побачення, а дома секретарь. Може, навіть уже вчинили там трівогу? Я сміюся з себе й гуляю собі далі. До мене вже, здається, звикли, й дивляться на мене менше, так, що я навіть часом примощуюсь на східцях і спочиваю якусь хвилинку. Иноді мені нестерпно хочеться лягти от тут же, накрити лице капелюхом і заснути міцно-міцно. Чорт його бери!

Біля другої знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радости дивлюсь на неї згори, й мені хочеться піти їй назустріч, простягти обидві руки і сказати: "Ну, годі!".

Вираз її лиця, як і перше, холодний, недосяжний і байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милі свої очі, неначе кажучи: "Прошу дуже, мене це не обходить!" На крилах носа й на підпоріддю їй виступили дрібні крапельки поту, щоки від спеки зашарились, вона подібна до спітнілої, розрум'яненої дівчинки. І так не до лиця їй ця погорда й холодність!

Потім я знов ходжу, ходжу, ходжу. Иноді плентаюсь у крамничку й п'ю квас. Але від його мені вже стає погано. І знов я вже ні про що не думаю, і коли б Шапочка вийшла і простягла мені руку, я поставився б до того цілком байдуже. Я тільки мрію про те, щоб швидче настав вечір, щоб погасли ліхтарі, й можна було прилягти на східцях і заснути.

Їсти мені вже зовсім не хочеться, тільки пити, пити. Од квасу вже нудить, і я п'ю зельтерську. Крамарі мене знають, вони пробують навіть завести зо мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не підтримую розмови. Мабуть, це надає мені ще більш загадковости.

Аж ось заходить сонце. Горішні вікна "мого" дому сліпуче горять, а далі гаснуть. Ввечері увага знову підростає. Покоївки нишпорять біля мене; біля воріт нарада дворників. Мені ж байдуже, — я сам собі видаюся хворою, напів божевільною людиною, яка ні з того, ні з сього лазить уже цілу добу по вулиці.

Хтось співає в домі. Голос дужий, з металічним тембром. Я в'являю собі жінку з великим бюстом, горбоносу, з широкими бровима, що зрослися на переніссю; вона стоїть біля роялю і тримає в руках ноти; її рот, подібний до рота риби, яку витягли з води.

Ось арія з "Пиковой Дамы". Я слухаю тупо, хоча люблю це місце, і співачка виконує його досить гарно.

"Ночью-ли, днемъ, все объ одномъ,

Ахъ, истомилась, устала я".

Так, я стомився, то правда! Ніколи я не гадав, що можна так істомитись. Ах, швидче б вона кінчала свій спів, та й загалом усі вони лягали б спати!

Все на світі має кінець. Скінчила співати співачка, погасла електрика біля парадного, придверник замкнув двері, розійшлись покоївки та дворники. Тепер я міг би присісти на східцях і трохи подрімати собі. Але, замісць того, я стою біля ґанку і слухаю, як у мені важко, незґрабно починає ворушитись нудьга, неначе жаба, що випручується зпід піску, яким її присипано: от зпочатку ворушиться тільки самий пісок, далі з'являється латочка горбистої, пухлої спини, потім викарячене, кліпаюче, злісне око.

Я вже знаю, що зараз поїду додому. Ввесь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно, й тільки сама туга сидить там, як чорна, вохка жаба. Тепер уже ніщо не поможе. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противному разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, — що щиріще, палкіще я переконуватиму себе, то несподіваніще і швидче сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п'яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.

Згори чути тюпання і дренчання брички. От із цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвільно, насмішкувато кривлю губи, й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього будинку, й червоного вікна, й вулиці, й навіть крамарів. Прощай, Шапочко!

Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу: я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з'являється постать, у якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу: — це Біла Шапочка! Вона без капелюха, по-хатньому.

— Слухайте, добродію! — раптом тихо, але суворо каже вона. — Чи довго ще це буде?

— Поки ви не простягнете мені руки!

— Забірайтеся собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!

— Ні, я не піду!.. — відповідаю я байдуже.

— Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитися зо мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалощів і користуєтеся цим. Не можу ж я допустити, щоб ви впали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!

— Мені все-одно.

— Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?

— Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитися з вами.

Шапочка знизує плечима й непорозуміло дивиться на мене. Над вухами їй пушиться волосся довгими пасмами, подібними до тирси, посрібленими світлом електрики. Очі зворушливо-сердиті, здивовані, лице здається дуже блідим у тьмі.

— Дуже чудно! Ніякої амбіції в людини!

— Так, ніякісінької.

— Але зрозумійте ж ви, що ви не маєте ніякого права силувати мене знайомитись, коли я цього не хочу! І яка вам приємність, коли я… я не поважаю вас? Я ж усе-одно не буду підтримувати цього дурного знайомства. Не можна ж так!

— Все-одно. Я сказав, не піду звідси, й не піду. Можете йти собі й не звертати на мене уваги.

Шапочка якусь хвилинку мовчить, потім, простягаючи руку, холодно й вороже говорить:

— Маєте!

Я беру безживну, теплу руку, злегка потискую, випускаю й питаю:

— А як вас звуть?

Вона, неначе рапортуючи, відповідає:

— Ганна Пилипівна Забережна. Мешкаю в сім будинку, помешкання шосте. Здається, треба ще раз побачитись? Завтра чекаю на вас од сьомої до восьмої. Але попереджаю: більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь тим же способом вимагати дальшого знайомства, то я мушу шукати инших засобів. Бувайте!

Вона велично хитає головою й іде в дім. Коли відчиняються двері парадного, я бачу за ними постать придверника. Значить, вона на всякий випадок попрохала його стояти там. Так!

Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, увесь час криво посміхаючись.

"А вона ж ото вірить, що я завтра прийду!" раптом приходить мені до голови. "Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене."

Беру візника й їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, у грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.

— — — —

Вернувшися з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила!

"Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більш вагатись і готова на все. Коли Тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…"

Що саме "це?" Грамотно писати не вміє. І на віщо це "коли не трудно?" Адже ж сказав я, щоб зверталась без жадних "жальких" слів.

"Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що Караїмка хоче прогнати мене з кватири, — вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між иншим, це паскудна баба; вона мене обдурює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотня!.."

Я складаю листа й дивлюсь на годинника: за двацять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І з здивуванням питаю сам себе: "Невже я хочу їхати до Шапочки?"

"Так, хочу, хочу, хочу!" — злісно, вперто, жадно й тупо відповідає хтось.

І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тільки-що приніс з міста. Костя ззів уже одне, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна відставляє вазу далі від його і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на його й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, вперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна відпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, відставляє вазу на инше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на його й сунеться до тісточок таксамо вперто, жадібно, нічого не бачучи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочі. Мабуть, і самому Кості і страшно, й незрозуміло, й соромно, — я бачу це з його злої, покривленої усмішки, — але він не може відвести очей од тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.

Яка, власне, ріжниця між Костею і мною?

Одначе я знову дивлюсь на годинника: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, хапливо одягаюся, сприскую одеколоном хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: "А чому б не похуліґанити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фіґуруватиме чоловік".

На хвилинку з'являється бажання повернути назад.

"Ні, хоч у цьому доведи до-краю, паскудо!" з несподіваною, мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.

Але, коли я під'їжджаю до будинку, біля якого вчора провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер кватири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт із лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідяну таблицю з чорними, строгими літерами: "Семен Семенович Шипун".

Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ся кватира? Так, номер шість. Невже обдурила?

Рішуче надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись од когось, поспішно й хитро думаю: коли обдурила, — піду, не шукатиму більше.

Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набіраю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б'є молотом.

— Скажіть, будь ласка, тут мешкає Ганна Пилипівна Забережна? Покоївка ширше розчиняє двері й каже:

— Тут! Пожалуйте!

Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка.