Листя землі - Дрозд Володимир

Це був запах смерті. У небі яскраво сяяли зорі. Митро лишився наодинці — зі смертю і зорями.

— А у нас тади приймач був, чи не єдиний на весь Пакуль, чоловік бригадиром робив і прем'я одержав. Дак почула я сеє у радійо, прибігаю до Уляни Несторки: "Тітко Уляна! Война з німцем почалася!" А яна — наче камінь, і не ворухнулося ніщо на обличчі: "Знаю, знаю, небого. Коситиме война людяк, наче траву у лузі, а коли ще тая отава підросте!.." — "Одкуль ви знаєте, — питаю, — як у вас ні радійо, ні газети?" — "Знаю, — одвічає, — бо вже мій синок земельку цілував, вогняним вітрищем пригнутий". Витріщила я очі на неї, бо де той Митро, а де — вона, а Уляна далі веде: "Корова і тая, як її теляткові ніж до горла піднесуть, ревма реве на паші за селом, а я ж таки — людяка. Хіба матері радійо треба, аби відчути, коли дитині її погано?"

— А се уже німець до Мрина підступав, уже горів Мрин, бомбили його сильно. Прийшла я до Уляни Несторки, аби на братеника мого карти кинула. Як узяли братеника на фінську, довгенно вісточки од його не було. Тади присилає писемце коротеньке, як схлип. Мовляв, ранетий я був сильно, у госпіталі довго лежав, а тепер мені уже луччей. І ні адреси, ні вісті нової. Ми з маткою уже й очі прогляділи, мо', думаємо, таки ж додому з'явиться. Аж тут отаке зчинилося, нова война. Дак Уляна карти кинула і мовить: "Живий твій братеник, тольки уже не воювати йому ніколи, бо — світу Божого не бачить. Живий братеник, у теплі й добрі, бо коло його — дама бубнова…" Аж так воно і було, уже ми після войни дізналися, із письмеца його. Очі йому на фронті фінському вогнем випекло. І попав йон аж у Сибір, із госпіталем воєнним. Там його сиділка шпитальна одігріла душею і тілом, до жисті навернула, бо уже і жить йому не хотілося. Дак і досюль братеничок мій родний у Сибіру проживає, онуків коло його — як лісу, уже й правнуки єстяка. Отак ми гомонимо з Уляною на ґаночку її, дивимося, як люд мринський із сяким-таким начинням хатнім на плечах, із козами на повідках повз хатину її бреде, од смерті тікаючи. Коли се приходить Андрій Кривий і каже: "Біжіть на Загальний двір, баби, добро колгоспне розбирайте, аби воно німцю не дісталося, такий наказ од властей". У мене й ноги засмикалися бігти, тади багато натягали, хто хапкіший був, а Уляна й гомонить: "Ніколи я чужого не брала і теперечки не братиму". Тут Андрій Кривий до неї: "Хіба воно чуже, добро колгоспне, хіба не нашими мозолями роблене? Осьдечки повернеться синок ваш, аби господарювать при властях нових, а у дворі — кінь правлінський, як вогонь. Хіба так ще дякуватиме!" А Уляна: "Покуль синок мій на поріг родний ступить, усі коні колгоспні передохнуть…" — "Дак не усіх же, тітко, і на войні убивають чи ранять, — се Андрій Кривий до Несторки. — Може, і Митра вашого куля обмине". А Уляна Несторка на сеє так спокійно, розсудливо, аж у мене мороз поза шкірою: "Луччей би не обминула, луччей би йому убитому буть, анєй переживать усе теє, що судилося синочку моєму, кровинці моїй пережить…" Та й заплакала.

— А я ж, ви знаєте, розкуркулений був, із сімейством своїм у холодні краї вивезений, двоє деток моїх у дорозі померло, од холоду та голоду, і жонка моя першая, Оксаночка моя незабутняя, у морозному барані Богу душу оддала. Тут война почалася і мобілізували мене, уже я на лісоповалі робив, ще й ходив у передовиках, бо їсти треба було, тамочки так було: хто робить, той і їсть, а хто не здолєє уже робить, той од голоду пухне. І везли нас на фронт. Дак я на станції, уже туточки, в Україні, од поїзда одстав, через ліси Синявські до Пакуля добрів. А в Пакулі яно так получилося, що на Низу ще червоні, а на Горі — уже червоних нема і ще німець не вступив. Дак я до Уляни Несторки постукався, перебуть, поки червоні не одійдуть, яна родичка моя, хоч і далека. Се ж у ті деньки було, останні літні, сорок першого. Заходжу до хатинки її, ще ледь сіріє, а на столі — свічечка горить і склянка гранчата, повна води. "Кого се ви, тітко Уляно, — питаю, — поминаєте?" А вона і одвічає мені сердито: "Нікого я не поминаю. Кого треба було пом'януть, давно пом'янула. Нема уже на світі білому мого сина Кузьми, з яким ти товаришував, нема і Нестірка, який тебе розкуркулював та до Сибіру спроваджував. А се я для синка свого меншого, для Митрика, водички налила у скляночку, аби змочував йон вуста свої у дорозі трудній". Подивувався я з гомонки її, але не став допитуватися, сів на лавку та й дожидаюся, може ж, се Митро, я ще його малюком знав, поріг переступить. Гомонимо про се, про те із тіткою, я на свічечку та склянку дивлюся. Коли се на очах моїх замерехтів вогонь на свічці і водички у склянці поменшало, наче надпив хто, хоч ніхто і не торкався. "Ось бачиш, — Уляна каже, — змочив губенята спраглі синок дорогенький, напився водички із колодязя родного, сил йому додалося в дорозі його горьованій". Я сеє усе чую і бачу, а мовчу, бо не знаю, що й казать. Калі ж Уляна і гомонить далєй: "Покинув ти, чоловіче, товаришів своїх по судьбині воєнній, не захотів воювати за власть, яка тебе тяжко кривдила. Розумом своїм я сеє розумію, але душею — не схвалюю. Бо война теперішня не за власть буде, а за жисть нашую на своїй земельці. Німець є німець, із давніх-давен зирив йон на нас зизим оком і, якби міг, земельку нашую ложкою б їв. І — наїсться йон од пуза, ой, наїсться… Звела я двох півнів, свого і сусідчиного. Один півень — червоний, другий півень — чорний. Дак сперва чорний півень геть заклював червоного. А далєй таки зібрався на силі червоний та як дзьобане чорного, той — і ноги одкинув. Так воно і буде у сій войні. Бо люд на власній шкурі відчує, до чого воно із німцем ідеться, і вже не за батька Сталіна воюватиме, а за жисть своїх дєток та онуків. Звірина і тая свою нору та кодло своє у норі боронить, а людяці — і сам Бог велів". Дак мені слова Уляни у пам'яті відклалися. І не подався я у поліцаї, хоч сильно мене староста насватував, совітською властю зобиженого. До халупи своєї, дідівської ще, я, правда, вселився, очоловічився заново, бригадирував у господарстві. А як загриміло ото на сході, у Синявські ліси подався, де партизани гуртувалися. З ними і на німця рушив, аж до Берліна дійшов, і усе моє колишнє мені списалося. Так Ідо я перед Уляною Нестеркою — у боргу вічному. Бо досюль би одмивався за службу у німця, і дєтки мої, і онуки. Багато що у жисті нашій страшкій відкрите було для неї. А одкуль сеє знаття у людяки простої, у баби сельської, — відать не відаю.

І лежали вони в окопах тих, на узліссі, тижнів зо три. Німці пострелювали з гармат та мінометів, а наступать не наступали. Аж ось перед ранком пробіг посильний по лінії і передав наказ командира виходити на дорогу. І поліпшувала дивізія назустріч сонцю, що сходило. Попішкувала, залишивши гармати у лісі, бо не було чим їх тягти, пального не було. Лише кінний обоз скрипів слідом, із пораненими, хворими і штабістами на підводах. Як вибралися з лісів, побачили на узбіччях валки наших машин, автобусів і танків із повними боєкомплектами, покинутих, бо — порожні баки. І зрозумів Митро, що дорога їм стелиться довга, гребти і гребти пилюку чобітьми кирзовими. Але ще не знав він, не здогадувався, якою довгою насправді буде його дорога. Не знав, що через якийсь тиждень тягтиме ноги цим же шляхом курним у колоні військополонених. І добре, що — не знав. Ще почувалися вони на силі, підрозділом військовим, а не гуртиком розгублених блукачів у тилах німецьких. І як застрекотів кулемет із крайньої хати хутірської, неподалік путівця, поповзли бійці перестиглими, виляглими житами, закидали хату гранатами. Запульсувала стріха золота, паче жива, і вогонь обійняв її. І знову команда: "Уперед!" А куди — уперед, коли відступають без оглядки, коли німець — навколо і літак-коректировщик, із хрестами на крилах, завис над колоною. Брели і брели лісовими дорогами, болотами, ярами, голодні, виснажені безсонням і невідомістю. Усе менше командирів залишалося серед них, ромбики здирали або переодягалися в солдатське, із мертвих одяг знімаючи. І вже не дивізія то була, не одиниця військова, а — череда людська…

Одного ранку побачив Митро біля підводи штабної людину у пальті знайомому, шкіряному. Це він був, підгавкувач мринський, що батька приходив арештовувать. Стояв тепер, на костура спираючись, певно, ногу підгорнув чи намозолив сильно, худий, переляканий, на підводу просився. Але бажаючих їхати, а не пішкувать, серед штабістів і без нього вистачало. То покривуляв, не чекаючи, поки валка рушить, дуже боявся, мабуть, до німця в лапи потрапити. І Митро рушив за ним навзирки, гвинтівку з плеча знявши. Дорога звернула убік, але чоловічок шкутильгав навпрошки, крізь рідколісся. "Ось там, у видолку, де ліс густіший, і пристрелю його, яко пса, — присягався собі, не зводячи очей із широкої спини, затягнутої в шкіру, із цяткою нижче плеча. — Хай батько на тім світі порадіє, що — відомщено, і братеник Кузьма, і дядько Нестірко, і — всі…" Хто — усі, він ще не знав і не роздумував над тим, але глибочезний яр, що братською могилою став у лісі довкола озера Русалчиного, душу ятрив. Зійшли у видолок, де звук пострілу безслідно ковтнула б пуща лісова, видерлися схилом на рівніше, у дубовий гай, а Митро — не стріляв. Хоч постать у шкірянці маячіла попереду як диктова ціль на стрільбищі. "Бо не знатиме, за які гріхи його пристрелено, не покається перед смертю", — виправдовував себе. Мусив спершу перекинутися з ним бодай кількома словами. Оголосити вирок — од імені скривджених ним. Оголосити вирок і — виконати. Так просто. Митро стріляв у бік німців, може, і влучив у котрогось, але щоб отак, віч-на-віч убити людину — цього не було.

Тут загуло небо над лісом, стужавіло і — упало. Снаряд розірвався у видолку, який вони щойно проминули. Чоловік у шкірянці зупинився, підняв голову, прислухався. Ранкове небо знову здобулося на голос, ніби хтось рвав навпіл його синій коленкор. Чоловік у шкірянці шарпнувся назад, упав на землю між вузлуватих корневищ дуба. Митро і собі розпластався на вогкій лісовій землі, що так знайомо, до спазмів у серці, пахла грибами. Тепер їх розділяла лише невеличка галявина. Снаряд гухнув десь попереду, зовсім недалеко, земля аж ніби зойкнула і затремтіла.