Листя землі - Дрозд Володимир
Бо якщо ми, люди, одне одному не простимо, хто нам — простить?
Так схоронила я родителя свого непутящого, пом'янула душу його на дев'ятий день і сороковини по ньому справила на останні копійки, тяжко мною зароблені. І зосталася я в хаті батьковій, голій, як пустка, віку доживать. І взяли мене до лікарні сільської — нянечкою, бо ще пам'ятали, як я тут робила, з усіх сил стараючися. Виношу я суденця з-під хворих і радуюся, що можу ще хоч чимось людякам помогти. А вечорами, в самотині скумасній, сиджу коло каганчика і вписую до Книги, як мені булося, жилося, горювалося. Бо ж ми, люди, наче сніжинки напровесні: живемо дотуль, докуль летимо із неба березневого. А далєй — на землю сиру упали, та й нема нас, сама сльоза од нас зосталася.
Книга моя — сльоза моя.
Мати моя була із хороших людей, заслужених перед властю новою. Дядька її родного, Гаврила Латку, карателі повісили на Холодній горі, коли розор Пакуля був, так розказують. Мої дід Василь і баба Наталка брали землю у багатих і обробляли з половини. І сама мати була людиною доброю, ручою, жисть зробила її злою. Так я собі думаю. У шістнадцятому годі вийшла вона заміж за Романа Лобаса, любили вони одне одного. Але того ж таки літа Романа забрали на флот, і йон загинув на флоті у сімнадцятому годі. І моя мама перестала вірити в Бога, казала, що Бога — нема і не було ніколи. Дід Василь сварив її, переконував, що Бог — є, тольки ми не достойні бачити його. А мама своє твердила: "Нема Бога, тольки тінь його у головах наших. Ось ми тяжко робимо, у багатих землю беручи з половини, що вродить — багатіям оддаємо, а нам — крихти залишаються. Чому ж Бог до багатих навідується удень і вночі, а до бідних — і одного разу на рік не зайде, чому йон забрав чоловіка мого любого, а нагородив — п'яницею і бабником?" А се вже вона вийшла вдруге, за батька нашого, Омелька Чорного. Батько наш не хотів працювати ані на багатих, ані на бідних. Усе, що було у мами нашої, він програв у карти і пропив, і маму нашу пропив із чужими жінками. П'яний, батько лупив маму нашу по голові, і вона захворіла на чорну болєсть. Робить не було кому, а на дітей — родило. У двадцятім годі народилася Люба, яна померла наступної весни, голодної, тади багато дєток мерло. У двадцять третім знайшлася я, Тетяна, у двадцять дев'ятім — Оля, тади — Івасик, тади — Петро, а вже перед війною — Коля, отака була наша сімеєчка.
А коли я народилася, у мене була золотуха, я лежала на лежанці, коло комина, мати упустила скло з гасової лампи, обпекла мені лице, і я — осліпла. Скоро мене одвезли до Мрина і здали у сліпий дім. Мати трохи ходила до мене, а болєй — баба Наталка. Бабуся усе наказувала матері моїй: "Я скоро помру, але не приведи Боже, аби ти залишила Тетяну назавжди у сліпому домі, із того світу прокляну тебе…" Аж ось мені очі відкрилися і я світ білий стала бачити. Коли я стала видюща, прийшла бабуся і принесла мені хустку, шерстяну, у червоних маках, а ще принесла — букет квітів польових. Так я запам'ятала бабусю Наталку навік. Опісля вона уже не приходила до мене, бо померла, а лікар не дозволив матері казати мені про її смерть, хоч я виглядала щодня і щогодини. Коли мама прийшла до сліпого дому, аби забрати мене, я запитала: "А де бабуся Наталка?" — "Бабуся — удома", — вона мені гомонить. А тади я чую, як матір до лікаря плаче, що чоловік не хоче, аби вона забирала дочку додому. Лікар відповідає: "Якби ви не приходили до Тетяни і вона не знала б, що ви у неї є, а тепер вона знає про батька і матір…" Озирнувся, а я — тут стою. Тади йон до мене: "Ходи-но, дитино, нарви собі квітів напам'ять, багато квітів нарви". А я кажу: "Квітів рвати не можна, квітам — боляче, як і людям". Але лікар все одно одіслав мене у сад. Я пішла і не чула болєй, про що яни балакали. Скоро мати вийшла і каже: "Ходімо, Танк", додому". Поки ми ішли лісом, вздовж Невклі, так було гарно, зозулі гукали ку-ку, солов'ї теж виспівували. Ми сіли спочити, під деревом, мені було добре, я там заснула, ліс мене приголубив, і болєй ніхто мене у жисті моїй так не ласкавив, як цей ліс.
Як прийшли ми додому, я не впізнала батька, бо в сліпому домі йон не провідав мене ані разочку. Було, запитую у мами, де мій тато, а вона каже: "На роботі твій тато". — "Чому ж йон ніколи не прийде до мене?" — "Йому нема коли…" А тут вона підводить мене і каже: "Ось, Таню. твій батько". А йон сидів на стільці і маленьку Олю тримав на колінах. Я підійшла, а батько зігнув голову і дивиться в долівку. Оля до мене потяглася, ми з нею вийшли у сад, грілися на сонечку. Коли чую — мати у дворі плаче. Я підійшла, запитую: "Чого ти, мамо, плачеш?" А вона: "Батько не хоче, щоб ти у нас жила". А йон сам тягався по жінках і маму підозрював: мовляв, Таня не схожа на нього… "Мамунечко, не плач, — кажу я, — цюю ніч переночую, а шкіра одведеш мене у сліпий дім, там мені було добре, лікар і нянечки жаліли мене". Матір зітхнула тяжко: "Якби була жива баба Наталка, я одвела б тебе до неї, вона тебе любила…" Мене аж сколотнуло усю: "То що, уже бабусю Наталку закопали?!" І пішла я до хліва і там, під хлівом, сиділа та плакала. Аж зайшов у двір дід Василь, побачив мене, запитує: "Чого ти, дитино, плачеш?" — "Плачу, що бабусю Наталку закопали, а тато — не любить мене і не хоче, аби я удома жила". Йон нічого не сказав, а пішов до хати і там довго балакав із батьком моїм.
І я залишилася з батьком та матір'ю, але не знайшла у хаті їхній теплого кутка. Як нема мами удома, ніхто не дасть мені і поїсти. Батько було дає Олі хлібця, а мене — наче не бачить. Тольки дід Василь жалів мене і без гостинця ніколи не приходив. Але якось під зиму, уже вода коло берегів у Невклі зашерхла і сніг політував, поїхав дід Василь до млина, і там одрізало йому голову та ногу, і діда — закопали. І світ для мене зробився як не родний. Не було у світі душі живої, яка б на мої горесті дєтські зглянулася. Але захворіла я на малярію, поклали мене до лікарні сєльської, у самому Пакулі, де колися дім панський був, і там мені добрей було, аніж удома. Бо ніхто не дорікав мені шматком хліба, годували і по голівці гладили, і лікарі, і сестри. Бо знали про жисть мою домашню і жаліли. Як стало мені лучшенько, повернулася додому. А їсти нема чого, батько робити не хотів, мати чорною болєстю мучилася. Дак посилали мене, аби я ходила по селу і просила, хто що дасть. Була зима холодна, а взувачки — ніякої, ніжки обмотала ганчірками і так ходила снігами глибокими. І казали мені жінки у хатах пакульських: "їж, дитино". — "Не хочу їсти, а дайте із собою, — просила я. — Бо удома у нас нема чого їсти, а батько запитає, чого се ти нічого не принесла, сама у людей наїлася, сидиш і воду п'єш…" І так було усю зимоньку. А навесні мене знову ухопила малярія. Се було уже в годі коли б не тридцять другому. У лікарні сельській я пролежала місяців зо два. Стало мені кращенько, стала я ходити. Дак поставили мені ліжечко у саду, під деревом. Я заснула, серед дня, діти ж надумали мене злякать, упіймали жабу і поклали на груди. Я прокинулася, ухопила жабу руками і зі страху кричала що було сил. Лікарі і сестри збіглися, запитують, що зі мною, а я уся тремчу, як листок на вітрі. Але опісля того випадку малярія назавжди залишила мене, і я повернулася додому.
Тридцять третій год був голоднющий. Люди пакульські гасли, як каганчики, і не було кому закопувать їх, тіла звозили до великої ями у глинищі, коло цегельні. Як везли дохлу кобилу повз наш двір, на скотомогильник, голодні люди слідом брели, а далєй викопали її і на шматки рвали, як звірі. І я слідом, на скотомогильник, пленталася, трохи не затоптали мене, і кісточки не попало. І гомонить батько уночі мамі нашій, а я не спала, бо сильно голодна була, йон же думав, що я — сплю: "Давай-но, жонка, Таню і Надю заморимо, залишимо саму Олю, і хопить із нас дєток. Таня — болєзна вельми, однак із неї толку не буде, а Надя — маленька ще. Тади виживемо, і я тебе любить буду, і ні до кого із баб болєй не піду…" І матір наша погодилася, аби чоловіка не втратити. А мо', яна од болесті своєї чорної такою безсердечною зробилася. Так я собі думаю, аби її зрозуміти і виправдать хоч трохи. Надя до ясел ходила. Мама пішла і каже в яслах: "Я хочу узяти свою Надю додому, будемо забирать її порцію, бо яна у мене слабенька, щоб кожного дня ходить". Батько з матір'ю тади трохи робили в колгоспі, там супчиком, із спільного казана, підгодовували, і їм повірили. Дак мама принесе із ясел порцію Наді, і вони з батьком та Олею їдять, а мене і Надю виженуть у двір. Надя плаче під вікном: "Мамунька, се ж ти для мене із ясел їстоньки принесла". Але родителів наших не діставали дитячі сльози, ще батько вийде з хати і ременя дасть. Було, наварять каші, самі їдять, а Надя плаче, смиче матір за спідницю: "Мамо, їсти хочу!" Дак матка сама поїсть, наллє у свою миску води сирої і дає дочці манюнькій, аби вона помиї хлебтала. Якось батько з матір'ю були на роботі, я влізла у вікно і зачерпнула у пригорщі борошна. Тут повернулися з поля батько і матір, Оля розказала їм, що я — борошно брала. Дак вони били мене і Надю, а на ніч замкнули у хліві. Уранці голодна Надя подибала у бік ясел. Але батько побачив і, загрожуючи мені та Олі палицею, наказав привести її до двору. Наздогнали ми сестричку нашу маленьку, Оля узяла за праву ручку, я — за ліву і притягай назад у двір. Ніжки у Наді геть подряпані були і кривавіли. Глянула я на ніжки її, заплакала гірко і кажу: "Де той Бог, що не бачить сього і не чує?" Налила я иодички у ночви і хотіла змити кров із Надиних ніжок, а нона плаче: "Таню, мені — боляче, не чіпай моїх ніжок, а дай мені напитися". Я подала Наді води, і вона напилася. Мати занесла її до хати і вклала на полу. Вона лежала на голих дошках і просила мене прийти до неї. Я прийшла і сиділа коло Наді. Увечері мати наварила затирахи і вони їли, з батьком та Олею, а нас батько загнав під піч. Надя уже нічого не хотіла і не просила, яна майже мертвенька була, оченята її уже були мертві. А як лягли батько з матір'ю спати, я вилізла з-під печі, узяла у жменю затирахи із горщика. Але батько у темряві зачув, підхопився з полу і бив мене по руках, аж кров на пальцях затепліла.
