Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Я хвилину сотав звуки її кроків. Вечір був намагнічений непевністю, та, щойно стихли Оленині кроки, я знову відчув мир і пружний плин часу. Ще глянув на Олену. "Троянда не пахне фіалкою, — подумалось. — Прелюд закінчився..."

Я викопав на щирці біля церкви яму, вистелив смерековими вітами і до ранку тесав хрест, а дома мене чекала несподіванка. На обійсті стояв, поскубуючи першу травицю, осідланий кінь. Я штовхнув двері. На скрині — черес з шаблею, на ослоні — карабін. Спершу подумав про Данила Крицяка, але погляд упав на легіонерський наплічник. "Горинь!"

Одарій мився у поточині. "Бомкар" стояв серед буркача в підштанках і пригладжував долонями мокру чуприну. Я присів на горбку і запалив люльку. Одарій поправився, навіть розтовстів. Рухи стали вільні й безпечні — він мало чим нагадував того обережного, нерішучого гуцула, якого я намовляв на німців.

— Ще довго? — озвався я. Одарій просіяв.

— Пізненько від любаски,— ляснув мене по руці і підморгнув.

— А я гадав, що ти в Росії.

— Трохи звідав.— Він осміхався, просовуючи мені під лікоть мокру руку. І він тепер мені рішуче подобався. — Два місяці пішачка, решту дороги добирався поїздами і верхи на здичавілому в лісі "бельгійцеві'. Ти видів, який коник?.. На хуторі порожньо. Дітлахи бавляться в "татка-мамки". Я — в полонину, може, стану в пригоді. На долах уже реквізують товар. Ох, надивився там! Лиш один Бог знає, як люди перебиваються. Жінка тобі — і косар, і коваль, і замість скотини в плузі, й мама... В селі як уздриш чоловіка, то Великдень.

— Третяк казав правду, що кожної війни доходять такого ладу, що голота змушена рятувати державу.

— Нема ладу в політиці — нема в армії, і піп у сповідальні зачинає цареві солдатиків. Ти давно дома?

— Ти з легіоном здався? — запитав я замість відповіді.

— Я ж носив кашу хлопцям. Вертаюся — колотівка. Кого не спитаю, що діється, тягнуть за бруствер.

— Я ще повоював.

— І не був у полоні?

— Мене зачислили до нового легіону — весь під Заліщиками ліг. Додому добився взимі. Дев'ятеро таких у селі. Всі нежонаті. Аж соромно: ніби вкрав жінці чоловіка, а дітям — тата. Сьогодні похорони. Як за татар, будемо ховати цимбали і порохівниці. Третяка бачив?

— Максим домагався, щоб гуцулів провадили на схід вкупі, але генерал велівгзозкидати нас між німців і австріяків. Там кажуть, що війна вибухнула через жидів, і жидів б'ють. Налетять козаки на місто — тільки пір'я стелиться. Брешуть чи правду кажуть, що євреї хотіли б, аби на світі не було ні росіян, ні поляків, ні австріяків, а була б якась мішанка й вони над нею будуть панувати. Третяк...

— Що? — запитав я, побачивши, що Одарій чогось знітився.

— Третяка розстріляли.

— Ходив на комара з дрючком, а на вовків пішов із швайкою.

— Шкода. Тільки, братику, й правди на землі, що між цими лупаками.

— Усе зло — там, — посміхнувшись, кивнув я в бік рівнини.

— Ані?

— Хіба тут комар не загризе кобилу, коли ведмідь поможе?

—Ти мене нагодуй,—сказав Одарій.—Тоді поговоримо.

— А ти знаєш, що я в окопах не заробив ламаного гроша? Вчора зварив трохи дарованих бобів. Хочеш?

— Не спіймає кіт риби — п'є воду. Клади на скриню хоч і товчене скло. Я півгодини купався, але голоду не вгамував.— Усмішка на обличчі Од арія заметушилася, як ластівка під беркутовим крилом. — А ти... непогано тримаєшся.

— Дикунам я придався б замість жердки до обрядового танцю. На ложку, мавпо! Ми тепер найбільш виховані люди в горах, сіль землі, годі їсти з пригорщі.

— Ми тепер...

— Мені постійно спливають на гадку премудрощі, яких навчали в гімназії. Скоро почну писати трактат про роль Міттельштедта у прилученні гірняка до цивілізації. Або про те, що китайці програли недавню війну, бо замінили луки рушницями.

— Ось чого ти такий дотепний!

— Що б там не казали, ми вже не ті, Одарію.

— А знаєш, ти файний гуцул. Показний і веселий. Я аж тепер це завважив. Дрібку м'яса на щоки — і з тобою принцеса піде в барвінок.

— Я тебе можу навіть сьогодні оженити. Молодиці журяться, нема кому приголубити.

— Коваль согрішив, шевця повісили, жаба й собі ногу подає.

— Пішли до плебанії. Там уже збираються.

— Ще колись півень проголосить рай на землі — й усі пророцтва справдяться. — Одарій накинув на плечі сардак.

Заповнений жіноцтвом майдан коло церкви сякався у кінці хусток. Я скосив очі на Гориня. Щелепи його міцно зціпилися, в очах появився вологий полиск.

Дезертири з карабінами через плечі тримали корогви, парох читав молитву. Кілька дідів підтримували його скрипучими голосками і час від часу змахували сльози.

Коли ми з Одарієм протиснулися між хлопців, на нас в одну мить впали десятки поглядів. Жінки розгублено розтулили уста, та, переконавшись, що Одарій — чужак, голосно заскімлили й потупились. На лавах перед парохом купою лежали хатні інструменти, зброя, ремені, кресані. Я поклав туди й хрестик з безголового трупа, який приніс з-над Дністра.

Заридали жінки і діти. Кошута тричі випалив з рушниці і, прикусивши вус, ступив до ями.

— Пером вам земля свята, діти і браття! — Він секунду постояв у задумі, потому, раптом змінившись на обличчі, вихопив з парохових рук метричну книгу.— У цій могилі заслужили неторканного супокою такі люди...

За кожним названим прізвищем у натовпі хтось скрикував, падав, зомлівши, або ставав навколішки. Коли дійшла черга до сина, Кошута обвів гори незрячим поглядом і рот йому скривила судома.

— Иой, не треба! — заверещала Крицякова Олена. Непритомніючи, випустила з рук обрус, яким мала накрити речі. Жінки підхопили її за поли кожуха і відтягли на цвинтар.

Не дивлячись на пароха, Кошута тицьнув йому до рук метричну книгу і забубонів:

— Іди, і порази Амаліка, і винищи все, що в нього є; і не дай пощади йому, а віддай смерті від мужа до жони, від отрока до немовляти, від вола до вівці...

Обличчя дезертирів загострилися, очі заволокло туманом. Діти кусали скривлені неслухняні губи, схлипували і погойдувалися з боку в бік убиті горем удовиці. Могилу засипали, та ніхто не зрушив з місця. До гурту підпровадили, одливши водою, Крицякову Олену. Вона скам'яніла, дивлячись божевільними очима на свіжий горбок землі.

Я сповістив Кошуті, що в низових селах реквізують товар. Юр оголосив день виходу в полонину, але його слова не дійшли до свідомості людей. Тоді він подав знак дезертирам однести до церкви корогви. Нарешті жінки покинули майдан.

Поки я розмовляв з ватагом, Одарія оточили фронтовики. Він був весь малиновий від напруження, сопів і не міг дати ради тремтячим рукам.

— Журба сорочки н-не д-дасть,— сказав він після відчайдушного зусилля — на нього знову напала недорікуватість.

— Справжні люди виростають у журбі, — засміявся Сергій Верешко.

Одарій помовчав, кліпаючи примруженими очима, колупаючи нігтем приклад карабіна, мовив:

— Дружні сороки й орла заклюють.

Мабуть, за час мовчанки він виголосив палку промову. Хлопці осміхнулися, а Верешко задерикувато наполягав:

— А ти що збираєшся робити?

— Те, що й ви, — упрівши, відказав Горинь.

— А ми в чорному тілі.

— Про що річ? — запитав я Одарія.

— Бунтарі!— сплюнув Верешко. — Ваш Бог умер.

— Йди ти до біса, — буркнув я, одводячи Гориня. — Що сталося, Одарію?

— Ади — війна, — не вгавав Верешко. — Війна, скільки людей пропало, а таких мені не жаль, їм завше щось не так. Груди роздуло, а лоб пустий.

— Чого ви не розділили?

— Е! — махнув Одарій рукою.

— А чого тремтиш?

— Я їм: "Худобу не дайте". Вони: "За хвоста життям важити?"

Відсварюючись у душі, він розлючено хмурився і стискав кулаки.

— Коли смерть виставили напоказ, — спробував я його розважити,—люди починають скаженіти. А хто його Бог?

— То коли у вас хід в полонину?

— Завтра.

— Цей ьерешко нібито освіту має?

— Недоук. Вискочень.

— Нащо нам у горах тих наук?

— Твоя правда. Якби ми жили цілком поза світом, нам вистачило б природного розуму. Зрештою... На війні теж недоукам краще.

Одарій з хрускотом потягся і сів на камінь перед порогом. Притримуючи на зап'ясті карабін, набив люльку, примружив око й усміхнувся.

— А нині мені ватаг сподобався.

— Самоїд він. Коли все ладиться — це золото, а не чоловік. На полонині нам буде важко. Старий потайки дуже любив Івана. Його не перестане гнітити, і він це зжене на нашій шкурі.

Ми пробалакали до пізньої ночі. До світу нас розбудили плачі з усіх загорож. Жінки голосили й промовляли до скотини. На толоці, куди зганяли худобу, теж знявся вереск. Данилка наполягала, щоб свекор узяв її в полонину.

А нею збунтувалася Доскочева Федора.

— Що мені робити в цій пустці? — лементувала Федора, тикаючи ватагові похоронну. —Дивіться: він у гори, а я за ним.

Осторонь у нерішучості застигло ще кілька молодиць, та ці, видно, так гостро не відчували втрати і докорів сумління й лишилися берегти вірність похоронним на місці.

Спалахнули смолоскипи, затанцювали під вершниками вистояні за зиму коні, забряжчали бовтиці тесаків, забігала, не знаючи, куди рушати, худоба. Потім весь цей шарварок і гук витягнувся на дорогу і поплив жолобом міжгір'я на південь.

До Яровиці буковинські гуцули відчувають таку ж любов, як до свого минулого, сучасного і майбутнього. Для них Яровиця — те саме, що для покутян — Чорногора. Коли наскучить жити чи життя стане нестерпним — іди на цей могутній загадковий скит і він дасть відпущення.

Наближаючись до полонини, всі вмовкали, як перед вівтарем. Дорога вилась щілинами понад карколомні провалля, освітлені сонцем гори відкривалися то з північного, то з південного заходу, то виринав майже зімкнений з небосхилом синій кряж, то виступали яркуваті схили і сумовиті, прозорі в мареві, як перший ясенець, строми.

Завиднілися кліті вориння. Та лиш опівночі Юр Кошута приклав до уст пищок трембіти і з голосни ці вихопилося й полинуло горами протяжне гудіння. Пастухи перехрестилися, а гори передавали звуки далі й далі, до села, де чекали доброї звістки, а вислухавши, теж хрестили груди й спокійно заходили в хати на відпочинок.

На маківці гори була закопана висока щогла з казанком живиці. Право запалювати факел за звичаєм надавалося підпасичеві, який вперше виходив у полонину слугувати громаді. Юр прикусив вус, бо через похоронну метушню підпасича не здогадалися вибрати. Навколо мовчки чекали, що вирішить ватаг, бо ця традиція була тим кроком, що знаменує собою щасливе чи нещасливе літо.