Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Дімі здавалося, що він невиліковно хворий, що у нього рак, а не якась інша смертельно небезпечна хвороба, і що йому залишилося жити декілька місяців. Потім це минало, але знову повторювалося з того чи іншого приводу.

Коли він перестав підміняти Вову, бо той знову повноцінно керує, відчуття приреченості, здавалося, зникло. Тепер вперше повернулося до нього з "Об'єктом № 17". Ніби йому нічого боятися, адже не раз довів Вові, що не претендує на його посаду, а лише слухняно виконує те, що йому накажуть. Тоді ж звідки це відчуття приреченості?

Відповідь була банальною і простою, і Діма знав її, але не смів зізнатися навіть самому собі. Йому не довіряють. Він розумів таку позицію Вови, коли підміняв його. В тих умовах так треба було поступити, щоби не дратувати світову спільноту, хоча всі прекрасно усвідомлювали, хто насправді керує. Тоді Діму не просто контролювали, і він це розумів, відчуваючи кожну секунду свого життя чужі вуха й очі, а унеможливлювали будь-які його вчинки, котрі б йшли всупереч прагненням Вови.

Але аж тепер, коли не підміняє Вову, вперше відчув, що таки йому справді не довіряють. Засекреченість "Об'єкту № 17" була максимальною. Як можна було зрозуміти, трудовий табір з перевиховання людей діяв уже декілька місяців, а йому лише тепер дали коротеньку інформацію про сам факт його існування. Мовляв, цінуй нашу щедрість з барського столу. Тобі нічого не треба знати про цей "Об'єкт № 17", спи спокійно, дорогий товаришу, ми просто інформуємо тебе про його існування.

Діма розумів, що у всьому залежний від Вови, не може існувати без нього. Крамольна думка про те, щоби Вова якнайшвидше здох, навіть не могла завітати до його бідної голівоньки, бо якби справді Вови не стало, не знати, скільки секунд на білому світі довелося би прожити Дімі. Він став своєрідним двійником Вови, але не з тих справжніх двійників, які копіювали шефа й замінювали його під час урочистостей чи в інших випадках, коли, наприклад, виникала загроза терористичного акту. Діма фактично став двійником-заручником, і якби вірив у Бога, то мав би молитися денно і нощно, аби Вова якомога довше залишався жити, бо від цього залежало і його особисте життя.

І все ж повідомлення про "Об'єкт № 17" було неспроста підкинуте Дімі. Це не був черговий тест на його лояльність Вові. За цим приховувалося щось інше, набагато глибше. Зважаючи на секретність інформації, він би міг ще сто років не знати про якийсь там трудовий табір з перевиховання людей. Його це абсолютно не цікавить, як і люди, що там знаходяться.

Діма не мав образи на людей, які формально були підпорядковані йому, але фактично завжди працювали на Вову. Вони в силу функціонального виконання своїх обов'язків займалися цим трудовим табором з перевиховання людей, але жоден з них не видав таємниці. І це було найбільшою небезпекою для нього. Він давно думав про те, що в оточенні Вови мають бути люди, особисто віддані йому, але далі намірів справа не пішла через банальну причину – Діма боявся. Тепер, коли його пошили в дурні з цим "Об'єктом № 17", треба діяти більш рішуче, якщо він хоче зберегти власне життя.

8

Дядя Вова розумів, що перехитрував сам себе, але все ще не допускав думки, що назавжди втратив Машу. Він дістане її хоч з-під землі, і вони будуть разом до кінця його днів. Він сховає її так, що ніхто не знайде. Подібну історію дядя Вова вже чув, і це припало йому до душі. Якийсь кагебіст викрав молоду дівчину, яка йому сподобалась. Ніхто й не подумав, що він на таке здатний. А той утримував її років двадцять. Коли прийшов час помирати, застрелив спочатку її, а потім себе. Історія не набула розголосу лише тому, що в ній був замішаний кагебіст.

Звичайно, дядя Вова дуже швидко вирахував, що полковник ФСБ вкрав у нього Машу, покористувався нею й відправив до Москви. Але Маша – ще та шельма. Невідомо як опинилась в Австрії. Дядя Вова не знав, що полковник і тут постарався. Але в центральному апараті у нього знайшлися потрібні люди, які допомогли відправити ненависного полковника в Сибір. Правда, на режимний об'єкт і генеральську посаду, але мінімум рік це чмо не смердітиме в Москві, а тим більше в Криму.

Тепер дядя Вова шалено ревнував Машу до олігарха в Австрії, уявляючи, як той її трахає. Вдень завантажував себе роботою, аж піт лився по спині, а вночі довго не міг заснути, вив, як поранений звір. І аж поки не заливав у себе відповідної дози алкоголю, не заспокоювався.

До Австрії в'їзду він не мав. Міг послати свою людину, яка би прибила і Машу, й олігарха. Але журналістка потрібна йому живою. Мабуть, ще не забула, що має народити йому сина.

За великим рахунком, у Криму йому робити більше нічого. Він і його хлопці зі своїм завданням впорались. Ні Україна, ні НАТО, ні США сюди не полізуть. Ситуація більш-менш стабільна, хоча, звичайно, не слід втрачати пильність.

За інших обставин дядя Вова вже би давно сам попросився в іншу гарячу точку – у Донбас хоча би. Там би дуже згодились навички його хлопців. Правда, було дивно чути, що українці вирубують під корінь елітні російські підрозділи. Про це він знав точно. Потрібні люди володіли достовірною інформацією. Українська пропаганда тут ні до чого. Саме усвідомлення власної приреченості на смерть стримувало його. І ще, звичайно, Маша, яка мусила допомогти продовжити його рід.

Багато разів у своєму житті дядя Вова переконувався, що думки матеріальні. А ще чув від потрібних людей, що в самому центрі Москви знаходиться чи то секретна лабораторія, чи то невеличкий заводик, де розробляють прилади, що мають вловлювати думки людей. Кажуть, що вже є вагомі успіхи в цьому. Звівши докупи ці дві інформації, дядя Вова подумав, що один із таких апаратів уже використали проти нього і вийняли з мозку його думки. Першого жовтня 2014 року із Москви надійшов наказ відправити у Донецьк частину підрозділу, яким він командував. Не інакше як там намічається щось гаряченьке. Маша вислизала з його рук.

9

Вечір сумно догорав. На серці в Іванни Степанівни було порожньо. Чоловік помер, а тут ще донька пішла жити до батьків Андрія. Нудно самій.

Деколи бачиться з внуками – і це єдине щастя, яке залишилося в житті. Сиділа й дивилася у вікно. Чужі діти бавилися на подвір'ї. Вже й не знала, чиї вони. Їхній будинок був у центрі міста, тож квартири продавали наліво й направо. Вселялися нові сім'ї, за всіма не вгледиш.

Здригнулася, коли задзеленчав телефон. Перехрестилася. Так тепер робила завжди – відтоді як саме по телефону почула лиху звістку про смерть чоловіка.

Телефонувала донька. Спочатку крізь сльози не можна було розібрати, що вона каже. Подумала, що з внуками щось трапилося. Нарешті дочула, що Андрія забирають на війну. Несподівано для самої себе і в неї сльози виступили на очах.

10

Вони зійшлись. У колишнього першого заступника міського голови і брата Аліка були однотипні продуктові гуртівні. Можна було би, звичайно, воювати за кожний магазин, встановлювати свої ціни, робити підніжки конкурентові на кожному кроці. В результаті виснажили би свої сили, а гору взяв би хтось інший – не виключено, що не з їхніх місць. Тому розумно було об'єднати зусилля, розподілити території й разом здобувати нові висоти. Вони так і зробили.

Друге, що об'єднало їх, – волонтерство. Якщо брат Аліка робив усе щиро, за покликом серця, хоча й оглядався на свого російського відщепенця, ніби мусив робити все з точністю до навпаки до того, що той витворяв, то в колишнього першого заступника міського голови була в цьому своя мета, яку він не збирався ні перед ким розкривати. Подвоєння зусиль у цьому напрямку незабаром принесло свої плоди і ще більше об'єднало партнерів.

Аж тоді колишній перший заступник міського голови наважився розповісти братові Аліка, що хоче наступного року в'їхати в ратушу на білому коні. Сказав саме так. А ще пропонує братові Аліка стати членом його команди.

Хоча той ніколи не думав про владу, але йому сподобався напір напарника, з яким він так швидко зблизився. А й справді! Можеш скільки хочеш гарувати на своїх гуртівнях, але якщо не зміниш місто, про що йому казав колишній перший заступник міського голови, нічого не доб'єшся. Правда, він ще не знав, у чому саме мають полягати зміни у місті, та й напарник говорив про це у загальних рисах, але відчував, що це потрібно негайно робити, поки не настали незворотні зміни, коли поступу вперед вже просто не буде. Не знав, у якій ролі він пригодиться, але хоч сьогодні був готовий допомогти в цьому колишньому першому заступникові міського голови. Відразу чомусь почав вбачати в цьому гідну відповідь братові, який зрадив Україну і прислуговував Росії. Нові перспективи з кожним днем все більше й більше захоплювали його. Стало легше й веселіше жити. Майже готовий був повірити Сталіну, бодай його проти ночі не згадувати.

11

Солнцев ув очах багатьох був ще тією гнидою. Його батько працював охоронцем у сталінських концтаборах, а мати сиділа там. Із Західної України її вислали до Сибіру. Історія їхнього кохання чи співіснування була оповита таємницею. Чи то за збігом обставин, чи з інших причин чоловік слідував за жінкою із концтабору до концтабору. Наприкінці п'ятдесятих років двадцятого століття вже одружені вони поселились у Дрогославі. Тут у них і народився Славко. Це була гримуча суміш українського патріотизму і презирливого ставлення до людей. Зовнішньо він не був подібний на батька чи матір, тому постійно чув насмішки, що його змайстрував сусід. "Сусід" було поняттям абстрактним, і ніхто конкретного прізвища не називав, але Ярослав усе життя відчував ущербність свого існування на білому світі.

Спочатку померла мама, а через декілька місяців – батько. Славкові тоді був двадцять один рік, і він закінчував фізико-математичний факультет Дрогославського державного педагогічного тоді ще інституту, який за незалежності України став університетом. Він нікому, навіть на п'яну голову, не зізнавався, що отримав внутрішнє полегшення від смерті батьків. Розумів, що це диявол вселився у нього, але не поспішав позбутися його, не мав у цьому жодної потреби, а поруч не було нікого, хто би навернув до Бога.

До горбачовської перестройки було ще декілька років.