Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Петя Онищенко все життя гарував по-чорному. В таборі зрозумів, що тут людей нагинають насамперед морально. Від багатьох чув, що їм казали, ніби вони тут назавжди, а втекти звідси неможливо. Приреченість читав в очах тих, з ким розмовляв на цю тему. Знав, його так не зможуть принизити, пригнобити.

Ніби наврочив. Викликали до самого начальника особливого відділу, чи як це у них називалося. Полковник ФСБ виявився маленьким і пузатим. Здається, тицьни йому під ніс – і розлетиться на дрібні шматки. Але ж дивись ти, цяцею себе вважає.

Полковник почав здалеку. Мовляв, України як держави уже нема. А тепер, коли позбулася Криму й Донбасу, взагалі розлетиться і поглинуть її сильніші держави. Хто б це мав бути, не казав, але, як не крути, показувало все на Росію.

Петя Онищенко мовчав. Про що говорити з недоумкуватим? Полковник зиркав на нього вряди-годи, але погляд у нього був чіпкий, вивчаючий. Петя Онищенко відразу вирахував, що підлість у цьому чоловічкові аж зашкалює. Від такого можна чекати що завгодно. Але життя навчило, що не треба таких боятись. Вони самі страхопуди.

Коли з Україною покінчили, полковник перейшов до іншої теми. Заговорили про двоюрідного брата Петі Онищенка. Відчувалося, що володіє інформацією. Мабуть, мав завдання все-таки знайти бодай якусь стежину до генерал-майора СБУ. Тут всі кінці обірвані, нічого старатись.

Але й це ще не все. Згадав полковник про дружину й сина Петі Онищенка. Заборонена тема. Удар нижче пояса. Показав їхню фотографію. Якщо вірити даті на ній, зроблена вчора. Дружина й син щиро усміхаються. Ніби й не зник він для них. Серце підступило до горла. Що треба цьому полковникові? Що він задумав?

Не відразу зрозумів, що полковник готує його на роль стукача. Мовляв, ти придивляйся до інших, голову на плечах маєш, слухай, про що вони говорять, а потім мені розкажеш.

Усе було як у тумані. Полковник не погрожував йому, не страшив. Фотографію дружини й сина сховав при ньому у сейф. Сказав, щоби Петя подумав. Він його викличе. Якщо прийме його пропозицію, подарує йому фотографію, на якій дружина і син.

4

Звістка про те, що Едік Скворцов загинув не смертю героя, а зовсім навпаки, миттєво розлетілася по Донецьку. Ну, по Донецьку – це перебільшення, бо хто в Донецьку знав Едіка Скворцова? Може, лише в мікрорайоні, де він жив. Казали, ніби Едік Скворцов зґвалтував дружину ополченця, з яким разом стояв на блокпосту, і той його застрелив.

Новина ця дійшла і до школи, в якій навчався Едік Скворцов. Директор згори дістав прочухана за те, що зробив героя з колишнього учня. Звісно, не він був ініціатором цього почину, все якраз йшло від начальства, але з ним, як відомо, сперечатися не слід.

Директор школи і не сперечався. Крайньою він вирішив зробити Зою, фіфочку. Саме вона відповідала за куточок героя й дбала про те, щоби там завжди були свіжі квіти.

В душі директор школи, звичайно, розумів, що Зоя, фіфочка, теж ні в чому не винна, але, на відміну від нього, їй уже не знайти когось іншого, кого вона могла б зробити крайнім. Одним словом, він, дивлячись у підлогу, сказав, що виніс їй догану з формулюванням щось на кшталт за ідеологічну близорукість, хоча в своїх окулярах Зоя, фіфочка, була далекозорою. Він наказав, щоби після уроків, коли учнів у школі не буде, вона ліквідувала куточок Едіка Скворцова, а на всіх інших стендах були зняті його фотографії й стерте прізвище й ім'я цього їхнього колишнього учня, який не виправдав сподівань. Директор школи саме так і сказав – не виправдав сподівань. Ох, вже ті мертві. Ніколи не виправдовують наших сподівань.

Мабуть, директорові школи це здалося, але Зоя, фіфочка, аж зраділа – чи то від догани, чи то від того, що не буде більше куточка Едіка Скворцова. Він подумав про дивакуватість жінок, а вже увечері, коли прийшов додому, його осінила геніальна думка. Ну, звичайно! Зоя, фіфочка, відповідала за те, щоби біля куточка Едіка Скворцова завжди були свіжі квіти. Він якось не думав про це, а тепер зрозумів, що за квіти платити ж треба. Зоя, фіфочка, тепер не витрачатиме на це грошей – ось і зраділа. Жодної політики, а то б ще одну догану заробила – цього разу з вильотом із школи.

А Зоя, фіфочка, й справді зраділа. Тепер вона не бачитиме щодня мерзенну пику Едіка Скворцова, від якого, можливо, завагітніла. Це ж як треба було вигадати, щоби саме вона доглядала за куточком свого ґвалтівника, купувала йому свіжі квіти.

І лише пізно увечері, коли Зоя, фіфочка, не могла заснути, прийшло усвідомлення того, що догана надовго затримає її кар'єрний ріст, якщо не зупинить його взагалі.

Едік Скворцов і мертвий мстив їй.

5

Соломії виповнилося двадцять, але їй здавалося, що за плечима – вже більша половина її життя. Та й не так вона уявляла свій ювілей.

Батьки подарували їй золотий ланцюжок. Була ще купа різних подарунків. Зібралося чимало гостей. Крім родичів, прийшли татові й мамині знайомі. Ніби це було не її свято, а якийсь великосвітський прийом. Щось подібне вона бачила у фільмах.

Соломія відчувала, що з нею поводяться обережно, мовби бояться розбити якусь дорогоцінну річ. Розуміла: це тому, що вона побувала у психіатричній лікарні. До неї ставились як до людини з паралельного чи навіть потойбічного світу. Мовляв, ми знаємо, що тебе вилікували, але… За цим "але" ховалась не просто боязнь, бо не знаєш, як себе поводити з подібними людьми. Соломія читала у поглядах цих людей зверхність. Ми не такі, як ти. Ми вищі за тебе. Але вона після перебування у психіатричній лікарні думала по-іншому. Ще не знати, кому поталанило більше. Вона, Соломія, належить до обраних Богом. Вільна від усіх цих земних умовностей. Боже, вільна. Божевільна. І якщо її вилікували, то лише тому, що Бог дозволив повернутися в цей світ людей, аби змінювати їх і готувати до вічного життя.

Світлими промінчиками на її святі були Софійка і Дзвінка. Софійка приїхала із села на Дрогославщині. Вони подружились у психіатричній лікарні. Дзвінка подарувала Соломії картину. Невелику. Вона лиш глянула на неї й зрозуміла, що це відбиток її душі. Звідки Дзвінка так божественно все знає і бачить?

Запросити Дзвінку на свій день народження було її ідеєю. Художниця вагалася, чи потрібно їй бути присутньою. Соломія настояла, розуміючи, що насамперед кидає виклик батькові. Але він усе життя не рахувався з нею. Чому на своєму святі вона повинна терпіти незнайомих їй людей – і лише тому, що ті пов'язані роботою з татом? Дзвінка – єдина людина на світі Божому, яка знає її душу. Вона повинна бути і буде на дні народження.

Сама Дзвінка внутрішньо закам'яніла, уявляючи, як зустрінеться поглядом з колишнім коханцем. Але нічого не відбулося. В міського голови, як завжди, було багато роботи. Він з'явився вдома, коли гості розійшлися. Звісно, йому доповіли, що Дзвінка була тут. Соломії здалося, що його очі блиснули потойбіччям. Лише на мить. Але цього їй було достатньо, аби зрозуміти, ким насправді є батько. Він не з Богом. Не з ними. Не з нею.

6

Кінець вересня 2014 року приніс Україні мало втішних новин.

Міністр фінансів Австралії Джо Хокі заявив, що Росія візьме участь у саміті Великої двадцятки. І це не дивлячись на те, що Росія анексувала Крим і веде війну проти України на Донбасі.

Сили АТО відступили від Жданівки.

З боку Новоазовська, контрольованого росіянами, продовжує прибувати техніка.

Регулярно здійснюється обстріл сил АТО в Донецькому аеропорту.

Бойовики обстрілюють Дебальцеве і Ясинувату.

Відбито атаку бойовиків на Щастя.

ОБСЄ повідомило про знахідку трьох стихійних захоронень у зоні бойових дій.

Президент США Барак Обама розкритикував ООН на прикладі російсько-українського конфлікту.

Українські прикордонники зупинили диверсійну групу, яка намагалася проникнути в Маріуполь.

У Щасті під Луганськом бойовики обстріляли лікарню. Один чоловік загинув, десятеро поранено. Всі цивільні.

У ЄС заговорили про скасування 30 вересня санкцій проти Росії.

Глава "Газпрому" Міллєр зустрівся з угорським прем'єр-міністром Орбаном. У результаті Європа відчула перебої з газом, потік якого із Заходу раптом припинився – через його експорт в Україну.

Президент Литви Даля Грибаускайте в інтерв'ю "Вашингтон пост" заявила, що Захід змусив Україну погодитись на сепаратний мир з Путіним. Путін зайде так далеко, як йому дозволить Захід.

Міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров визнав, що в Україні воюють російські військові, які є добровольцями.

В Алчевську бойовики оголосили примусову мобілізацію і комендантську годину.

Диверсанти організували вибух на залізниці в Одесі.

Заступник міністра закордонних справ Російської Федерації Григорій Карасін заявив, що Росія збирається й далі відправляти на Донбас гуманітарні конвої. Українські військові вже знають, що після цього бойовики інтенсивніше обстрілюють наші території.

Лефортовський суд Москви продовжив арешт українському режисерові Олегові Сенцову до 11 січня 2015 року.

Агентство "Рейтер" надало нові свідчення військового втручання Росії в Україну: "Один із обміняних у неділю 28 вересня українських солдатів, який назвав себе Олексієм Кошеленком, розповів, що 25 серпня його взяли в полон в Іловайську Донецької області бійці десантно-штурмового батальйону з Костроми, про що вони йому самі й сказали".

Попасна піддалася масованому обстрілові з "Градів".

У Ростовській області з'явилися нові підрозділи військ Російської Федерації.

Жовтень обіцяв бути не менш гарячим.

7

Інформацію про "Об'єкт № 17" аж тепер підсунули йому. Це було коротке повідомлення про те, що десь у Сибіру функціонує трудовий табір з перевиховання людей. Інформацію саме підсунули, бо знали, що він ретельно вичитує все, що йому дають. Це повідомлення було серед тисячі інших, хоча, звичайно, вважалося найважливішим.

Йому щодня доводилося перелопачувати чимало подібних інформацій і повідомлень, аналітичних записок, але "Об'єкт № 17" викликав знайоме відчуття приреченості, що заповнило його тіло. Щось подібне було з ним не раз, коли він підміняв Вову. Підміняв – м'яко сказано. Фактично всім і далі керував Вова, навіть ядерною кнопкою, а Діма виконував лише роль англійської королеви. Тоді не раз виникало відчуття приреченості.